Її вірші колись друкували в жіночих журналах, і вона, як справжня леді, подавала руку долонею вниз, натякаючи, що ту руку варто було б поцілувати. Щоправда, місцеве хамовите чоловіцтво не сприймало вишуканості Таніччиного жесту і мало хто прикладався до її старої сухої руки з червоним манікюром, аби чмокнути пергаментну шкіру, напарфумовану тим особливим різновидом духів, які здатні збуджувати найнеймовірніші мрії та штовхати до шалених вчинків.

Парфуми Танічка Ваваліна вміла вибирати чудово. Що-що, а це був її козир. Коли Танічка опинялась у парфумерному магазині і вдавала з себе дружину депутата, то з продавщиць стікало сім потів, бо поки вона не перенюхає всіх можливих варіантів, доти нічого не купить. Елегантно схиляючись над смужечками ароматизованого паперу, вона командувала:

– Кави. Заслабкий запах, поновити. Кави. Покажіть пляшечку.

Танічка Ваваліна, стоячи під прицілом обурення і пошматованого терпіння продавщиць, жувала задумано губами, розглядала полиці й дозволяла роздивлятися себе. А там було на що подивитися. Яскраво червоне волосся спускалося до лопаток довгими підкрученими кетягами, а далі густо чорнішало. Пронизливий погляд світлих очей вдало відтінювали сині тіні, й Боберко потроху почав її відвідувати – гвоздики, цукерки, коньяк… Боберко потроху почав нюхати зблизька так важко підібрані парфуми і поволі від них чадіти. Але найважливіше, що мала Танічка Ваваліна й чого не було в Надьки, – це обіцянка…

Але ж Надьку він любив. Наприкінці лютого її привезли додому після лікарні. Зеник на роботі сказав Боберкові – вдома вже Надія Павлівна, йди провідай. Навіть передав, що чекає вона Боберка, а не так часто вона когось чекає, щоб ігнорувати це чекання.

Йому дуже не хотілося йти – не любив хворих. Любив здорових, сповнених життя людей, і її любив – за ті іскри, які вона випромінювала, така гаряча і справжня Надька. Така галаслива сміхотуха, вродливиця, мисливиця на чоловічі серця.

Але треба, то треба. Боберко купив кілька грейпфрутів, банку гранатового соку і зателефонував їй, щоб попередити про свій прихід.

Надька насилу звелась на опухлі жовті і потріскані ноги, накинула халат і, тримаючись за стінку, пошкандибала запарювати для Боберка каву. Вона соромилася себе і своєї болячки, соромилася говорити, бо безсилий язик плутався між зубами, як п’яниця на темній дорозі. Але Надька знала, що треба вдавати з себе гарну та сильну, як робила це протягом життя. Тому випростала спину і усміхалася тонкими та порепаними від хвороби губами, прикриваючи пожовклі зуби.

– Ходімо на кухню, – запропонувала, і, йдучи попереду, силкувалася не згинатись, не горбитися, щоб не розпізнав її хвороби, яка весь час намагалася скрутити її в клубок.

Колись Надька грала в провінційному сибірському театрі другорядні ролі. До акторства вона не мала хисту. Але в житті вміла пересилити себе в найважчий момент і зіграти так блискуче, що лише найближчі люди здатні були розпізнати фальш – за тим, як тремтить підборіддя при кожній усмішці, як жорстоко впинаються нігті у долоні, щоб пересилити біль і до останнього рівно тримати спину – красиву і струнку, із гладенькою лінією плечей і гордовитим вигином шиї.

Боберко спершу не помітив її хвороби. Надька видалась йому трохи блідою, зовсім трошки схудлою і ледь-ледь засмученою. Але що далі, то важче було Надьці тримати рівненько тіло з великою кривавою раною посередині, ретельно прихованою за бинтами і болем подряпаних у кров долонь. Дедалі важче було усміхатися, тримати в напрузі язика, щоб кілька мовлених слів пролунали чітко. Халат здавався Надьці страшенно важким, голова розпухлою кулею весь час намагалася похилитися на плече. Гаряча кава ошпарювала нутрощі і перетворювалася на металеву голку, що прохромлювала Надьку зсередини і забивала дух.

– Я відпочину трохи на дивані, а ви мені розкажіть, що там і до чого, – запропонувала врешті знесилена Надька, звелася зі стільця і попрямувала до канапи.

Але халат був такий важкий і довгий, що врешті вона впала під його тягарем просто на підлогу і заплющилася. «Нехай думає, що хоче, я все одно помру», – вирішила Надька і розслаблено зомліла.

А очунявши, побачила, що й далі лежить на підлозі. У Надьчиній квартирі підлога була цементна, лише колись тимчасово кинуто поверх неї лінолеум. Надька так і жила, чекаючи кращих часів, коли збере трохи грошей і покладе паркет. Тим часом носила теплі капці, щоб не мерзнути в ноги.

І ось вона лежала на холодному цементі, вкритому шматком кольорової гуми, а Боберка не було. Ніде. Надька гукнула в простір, але простір був залитий холодним цементом – зацементований світ мовчав просто Надьці у вічі, вона не могла поворухнутись, стиснута зусібіч, закам’яніла. Холод заповзав у легені, і не маючи сили підвестися, вона знову зомліла.

Очуняла наступного ранку на дивані, куди її переніс Зеник. Вона, безборонна, лежала обличчям до вікна і з жахом дивилася на світ, що зазирав до неї крізь фіранки, загрозливий і жорстокий. Її охоплювала паніка від самої лише думки, що колись доведеться вийти надвір – беззбройною стояти перед людьми, жорстокими, корисливими, по вінця сповненими ненавистю до кожного, хто від них відрізняється, – долею, світоглядом, виглядом… Стояти перед людьми, які мчать, наче дикі коні, шляхами своїх бажань, і готові розтоптати будь-кого слабшого за них. А Надька слабша. Вона стара, хвора і нещасна. Вона слабка.


Боберко перелякався, що вона помирає. Що довше тягнувся вечір, то дужче лякала його ця зустріч. «Надя, мабуть, думає, – розмірковував Боберко, – що все життя мною маніпулювала, а тепер у неї заболіла кишка, вона стала схожа на стару потвору і я маю за нею доглядати?» Раніше ні разу не передавала Зеником, що чекає на нього. Це він набивався їй у друзі, бігав за нею – і хоч би найменшу винагороду отримав… Але варто їй було захворіти – і на тобі, приходь і доглядай за мною до смерті. Так?

Він заради Надьки переїхав до міста ще в ті часи, коли вона брехала про свій вік і казала людям, що їй тридцять п’ять. Надька тоді й справді була квітуча, мала гарні руки, тонкі брови і довгі стрункі ніжки, які вона вважала за зайве приховувати від світу. Її погляд був трохи запаморочений сном, каламутний і відсутній, і здавалося, що там, у тих затуманених дрімотою зіницях криються бозна-які розкоші й таємниці. Боберкові по спині бігали гарячими лапками якісь комашки, варто було побачити Надьку. Йому хотілося підняти пальцем її біле кругле підборіддя і поцілувати кінчик ошатного рівненького носа. Але ні разу вона йому не дозволила цього зробити.

А тепер – будь ласка, приходь і доглядай за мною до смерті. Еге?

Ця перспектива лякала Боберка, тому він увесь вечір чекав слушної миті, щоб утекти. Але коли ця раптово постаріла і споганіла жінка з жовтими плямами на обличчі почала зомлівати – він перелякався до нестями. Йому здалося, що зараз у нього на очах помре людина. А він же слабкий. Він сам може зомліти, побачивши кров. Боберко вихопився з хати і помчав до Анки, Надьчиної сусідки.

– Там із Надькою щось! – гукнув із порога.

Анка вийшла до нього, зав’язуючи халат. Перед нею голосно дихав товстий задиханий чолов’яга з круглим червоним обличчям, а спершу здавалося було, що то маленький хлопчик прибіг до Анки. Вона почала набирати номер медсестри, яка приходить робити перев’язки. За Анкою вийшов Зеник у трусах. «Ого, вони що – коханці?» – здивувався Боберко. А Зеник, фотолюбитель, уже наставив на нього об’єктив – переляканий погляд, похилі плечі, чоловік, який втікає від неприємностей. А далі Зеник іде – у трусах і тапках – дивитися, що там із Надькою. Підіймає зімлілу жінку з підлоги, переносить на канапу, вкриває ковдрою.

– Ти ж не чоловік, а заєць переляканий, – каже зневажливо Зеник, – це ж треба, покинути хвору жінку на підлозі, а самому втекти.

– Я думав – вона помирає. Я перелякався.

– Це ж твоя любов чи ні? – запитує сердито Зеник. Він не любить, коли його посеред ночі відривають від важливих справ.


…На небосхилі її життя погасли зорі. У темряві, покресленій місяцем на кубики і ромбики – нікого. Ніна теж ніхто. Розмовляє з собою про життя. З ким іще поговориш? Ніхто не зрозуміє, не вислухає. Кожен думає про себе. І Він. Завжди – тільки про себе. Її мама казала – цей із тих хлопців, яким начхати, що відчуває жінка поруч із ними. Будеш гарною – добре. Здоровою – кохатиме. Щасливою – прийде в тепло твого щастя. Але щойно трішечки занепадеш – покине. Винищить усе навколо і покине саму в безплідній пустелі відчаю.

Мама казала – цей знищить. Ніна не послухалася. Думала – любов’ю вилікує його егоїзм, зцілить, розбудить у ньому людину. Думала – приїхав її від болю рятувати після смерті чоловіка. А він убив синочка. Знала, що він. Але нікому не скаже – навіщо? Їй уже нічого втрачати, а йому – є. Нехай усі її ненавидять, кажуть, що дітовбивця, вона на це заслуговує. Бо якщо любов жінки виявилася безсилою, щоб урятувати тих, кого вона любить, отже, ця жінка заслуговує найгіршого.

Він курив міцні цигарки, по-жіночому вставляючи їх у мундштук. Його пальці, жовті й холодні на кінчиках від поганої циркуляції крові – так буває в усіх курців – залізли Ніні під сарафан, і вона нічого не сказала, ні пари з вуст. Бо він проникав у її думки і мучив її, то зникаючи на місяці, то з’являючись і виймаючи з-під шкіряної маринарки пожований букетик сезонних чи тепличних квітів. Вона була найщасливішою людиною у світі, беручи той пожований букетик із прокурених пальців.

Ніну в дитинстві іронічно називали балеринкою – за незграбність. Вона була неоковирна і стихійна. Коли кудись квапилася, то вслід за нею валилося і падало – вази, стільці, горнятка. Вона коротко стригла нігті й любила їздити верхи. І природу любила. Гуляла сама в лісі, вистрибувала на коня, навіть якщо він не був осідланий, і мчала, – і у цьому була дуже зграбна, ніколи не впала, бо притискалася до кінської спини всім тілом і зливалася з ним, легка і вправна.