«Моя мила тепла мишко. Я так перед тобою завинив, що іноді ненавиджу тебе за це, ненавиджу за ті великі подушки щастя, якими ти обкладала мій заслуханий і задивлений у себе світ, якими наповнюєш моє життя, а я тупаю ногами і кричу – мало, мені треба оте і оте, для більшої вірогідності моєї власної історії, якої я не можу скласти. Не складається моя історія. Не будується. Нема ні яскравих персонажів, ні величних почуттів, лише чекання і тупання ногою – чому воно так?

А ти терпиш. Мій сірий метелику з красивою чистою усмішкою, в якій так багато всього – і сонячних зайчиків, і маленьких шпильок, якими проколюється моє серце в багатьох місцях, і коли в мене запитують, де я зробив собі пірсинг, відповідаю, що на серці, але не на тому м’язі, що качає кров, а на тому романтичному серці у вигляді чоловічої передміхурової залози, яким позначають любов.

У твоїй усмішці багато страждань. Але я тебе пам’ятаю іншою, худенькою і засмаглою, зі стриженим під хлопчика волоссям, просто з озера… Ти ніколи не вважала себе красунею, і це врятувало тебе від страждань, від власних примх, від зверхності і байдужості, бо якби ти знала, яка ти гарна, то була б однією з тих байдужих легковажних дівчат, які в молодості розбещені, а на старості – жорстокі, нестерпні й вимогливі до інших. Це тебе врятувало.

Ти – мій сірий невтомний метелик, моя пахуча материнка, мчиш своєю швидкою ходою, підстрибом у майбутнє, летиш, і твої зеленаві очі – очі наполоханого метелика – блищать від весняної алергії на пилок. І мені хочеться тебе зупинити, на хвилину вповільнити твоє життя і твою катастрофу, сказати – почекай, але в тебе вологі очі – чи від алергії, чи з утоми від життя, і я ловлю на льоту пилок, пахучий пилок твого запаху і голосу, найлюбіший пилок твого життя».

Наступного разу, коли він приїхав у лікарню і вона знову відмовилася вийти, він передав їй через лікаря листа.

– Не знаю, чи вона зможе прочитати, бо ліки, які ми даємо, вповільнюють роботу мозку, – пояснив лікар, але обіцяв передати.

Ще через день він подзвонив Гречці – Ніна прочитала листа, і тепер їй промивають шлунок. Ця божевільна жінка назбирала заспокійливих таблеток – ховала від медсестри під язиком, потім пхала під матрац і, зрештою, випила їх за один раз.

– Що ви їй такого написали? – хотів вивідати лікар, коли в смерть переляканий Гречка примчав у лікарню, боячись не застати Ніну живою.

Його впустили в палату – він схилився над блідим обличчям жінки, яку любив. Синювата, холодна і така приваблива, як ніколи досі. Він схилився над нею, поцілував німі повіки, щоки, чоло, волосся – злипле, давно не мите волосся… Жодній іншій він би такого не вибачив, але їй простив. Він думав: «Пташко моя, моя сіра самотня пташко». Грів у своїх її холодні безживні руки і шепотів:

– Крильця тобі нагрію, твої малесенькі крильця нагрію.

Лікар, дивлячись на ці вияви любові, поплескав його по плечу і заспокоїв.

– Вилікуємо. Тільки більше не пишіть листів, ви ж бачите, що це за дама. Найменший емоційний подразник – і зрив.

А зараз Гречка сидів під під’їздом жінки, яку збирався підірвати газом, і дивився на кота, що ніжно облизував мертву пташку. Чи не таку саму пташку він облизував кілька днів тому в лікарні? Чи не так само, як цей кіт, він задушив Ніну, теплу красиву пташку, яка любила життя і Гречку, розмовляла свіжим яблучним голосом і співала дитині колискові своїм фруктовим тембром…

А він її задушив. І мабуть, задушить іще одну, і цією пташкою буде навіть не Надія Павлівна, а його бабуся… Мороз по спині – якщо справді, немов у кіно, від іскри вмикача спалахне і вибухне Надьчина квартира, то поверхом нижче вибухне і квартира його бабусі… його любої бабусі, ще однієї пташки, яка любила Осипа Гречку… Їх лише двоє, жінок, які дали йому любов, і що ж, тепер оце він знищив обох?

Переляканий заєць

Підійшовши до свого помешкання, Надька побачила, що двері відчинені. Два дні тому вона забула замкнути квартиру. Бо звідси тоді вийшла щаслива забудькувата, хоч і чимось отруєна, Надька. А повернулася – самотня і хвора.

Під вечір Надька зрозуміла, що її шкіра гаряча, як сльози першого кохання, що її тіло палає. Надька обтерлась водою, розбавленою оцтом, випила кілька горняток шипшинового чаю і вкрилася всіма ковдрами, що були в хаті. Але вранці вона не прокинулася. Прокинулася вже по обіді, така ж гаряча, і ніяк не могла виборсатися з павутини заплутаних снів. Вона не вставала з ліжка, сподіваючись, що до вечора вигріється і видужає, але їй не легшало. Надьці геть не хотілось їсти, тому вирішила поспати ще трохи, тоді на ранок уже напевно видужає.

Ніяк не могла змиритися з думкою, що вона – це лише купка тліну з пульсуючими метастазами усередині, купка гнилої плоті. Здобувши нарешті здатність плакати, Надька це робила цілісінькими днями, оплакуючи свою діамантову минувшину, свою самотню діамантову минувшину, так і не знайшовши гідної оправи для свого тіла. А тепер – он вона, та оправа, пожирає її зсередини.

Надьці було шістдесят. Хоча тіло було, як у сорокарічної – ноги без целюліту, з підтягнутими м’язами, трохи худі і кощаві, але досі гарні. Живіт роздутий, та якщо не снідати, то до середини дня він ставав майже нормальний.

Обличчя виглядало на п’ятдесят, якщо не придивлятися зблизька. Придивлятися до свого личка вона нікому не дозволяла і завжди ставала до світла спиною. І ніколи не акцентувала уваги на повіках, як це роблять старші жінки за допомогою косметики. Ні, Надька найважливішим елементом власного обличчя вважала свою усмішку. Вона досі мала цілком пристойні зуби, може, не такі білі, як раніше, але міцні, доглянуті і гарної форми. Тому усмішка була не протезно-біла, як це буває в жінок її віку, а молода. Тому Надька усміхалася.

Її груди досі пахли пристрастю. Блискуче, гладеньке, шовковисте волосся, зібране в кулачок на потилиці, яке вона іноді накручувала на бігуді і розпускала, було приємне на дотик, і коли Надька нахилялася до чийогось вуха, щоб про щось прошепотіти, волосся приємно лоскотало співрозмовникові щоку.

Їй би ще жити і жити. До неї повернувся чоловік, усе так вдало складалося. За що їй така хвороба?

Вона була як весняний вітерець, як неміцне домашнє вино – ароматна, доступна, без зайвого пафосу, дуже приємна. Їй би пожити хоч би трохи легко і безтурботно. Надьчине життя лише недавно наповнилося якимось особливим сенсом, а їй уже пора на той світ.

Це був важкий період для Надьки. Вона не могла стриножити свою розбурхану плоть і наказати тілові – будь здорове, живи. Якась неймовірна нудьга її охопила і не відпускала, і ця нудьга називалася – Толічка. Так довго вона його ненавиділа, так страшно вона його любила, так нестерпно було жити у світі, у якому не було вже ні найменшого шансу, жодної можливості побачити його кульгаву самотню постать, яка суне повільно вздовж вулиці і яку можна було б іще тоді наздогнати, і напоїти гарячим какао, і перепросити, і простити… А шансу не було, бо нащо йому хвора жінка?

Надька поїхала в монастир. І довго не поверталася додому. Бо там на неї чекали сумніви і пристрасті. Добру частину свого життя вона провела у сплячці, намагаючись забути свого колишнього чоловіка. А коли прокинулась, життя з подвійною порцією страждань і бажань чекало на неї. Тут, у спокої чорних суконь, у сутінках довгих алей і альтанок, в яких сиділи мовчазні черниці і перебирали чотки, Надька заспокоювалась і ні про що не думала. Білий сніг і чорні черниці – цей мінімалізм її заколисував. Тільки не було часу заколисуватися. Треба було вирішувати. «Мабуть, він скучив», – думала вона про Толічку. Хтозна. Може, йому бракувало прохолоди її голосу і квіткового запаху її волосся, і відчуття, що життя має сенс. А може, заспокоєно повернувся додому, з відчуттям виконаного обов’язку.

Врешті вона вирішила ризикнути. Зібрала речі, дала Анці ключі від квартири – щоб квіти поливала, і пішла в лікарню.


Ще не відійшовши цілком після операції, Надька вирішила їхати додому – ще не затяглися шви, ще не вилікувалася, ще не загоїлася рана… З їжі вона могла проковтнути тільки сире яйце, але заповзялася – додому. Їй чомусь здалося, що варто опинитися на своєму ліжку, добре виспатися, поїсти домашньої їжі, й вона оговтається.

Але не оговталася. Двічі на день приходила медсестра обробляти рану. Надька пластом лежала в своєму ліжку, температура не спадала, їсти не могла, але це все квіточки, порівняно з найгіршим – вона попросила у медсестри дзеркало. І медсестра дала. І тоді Надька зірвалася на ноги, кров і кал текли по її животу, розкрита рана пекла, було так боляче, що вона гепнулася з усієї сили назад у ліжко, і медичка обурено сказала:

– Ви так ніколи не вилікуєтеся.

А Надька не знала, що їй дужче пече – біль чи усвідомлення, що вона вже не вродлива.

Як так сталося? Місяць хвороби, і все?


Боберко знав точно – він Надьку любить. А вона захворіла. А якщо він її любить і вона хвора, то треба навідати. Хоча після тієї важкої трагедії, яку він пережив із сином, йому було не до Надьки. Він спивався, гуляв із хвойдами – йому хотілося якнайповніше відчувати життя, забувши про все решту.

Серед його друзів з’явилася жінка, дуже схожа на Надьку. Вона працювала продавщицею, була трохи старша за нього, і він уважав, що це «пікантно». Звалася Танічкою Ваваліною.

Людей поділяють на дві категорії – ті, які ще чогось чекають від життя, і ті, які пригадують усе прекрасне. Танічка Ваваліна ще чогось від життя чекала. Вона сама не знала, як це вдалося, але до шістдесяти років вона дожила Танічкою Ваваліною, не перетворившись ні на Тетяну Петрівну, ні на пані Ваваліну, ні на бабусю Тетяну. Залишилася Танічкою, яка хіхікає в кулак, кокетливо закочує очі від здивування, потайки вночі пише довгі сумні вірші про втрачені надії, хоча сама і досі надії не втрачає.