За неї вперше билися півні.

Тим часом Ганна Василівна почула, що в Надьки хтось вовтузиться, і їй аж на душі потеплішало. Нарешті ця баба себе скомпрометувала. Ганна Василівна у капцях і халатику, тихесенько, мов кішечка, підійшла до її дверей, побачила, що вони відчинені, почула гуркіт меблів – щось у Надьчиній хаті падало – і радісно побігла дзвонити в міліцію. Аякже, вона, законослухняна громадянка, просто мусить подбати про спокій у своєму під’їзді. Просто мусить.

Щоб злочинці не повтікали, вона принесла табуреточку і вмостилася біля дверей сторожувати, ще й спиною їх підперла. «Оце так, – думала Ганна Василівна, – оце мені пощастило! Оце я знаю діло! Це тобі не якась пральна машина гуде, а справжнісінька бійка. І де? У Надьки Шистачихи, цієї зверхньої перестарілої кокетки з розмальованим ротом, яку підозрюють у відьомстві. Теж мені, відьма, – зневажливо думала Ганна Василівна, – єдина, варта уваги відьма в цьому під’їзді, – я».

Міліції не було і не було. Вона вже й ногами ритм по підлозі відбивала, і прочитала подумки заклинання від снігової бурі, й нігті почистила, і навіть притулилася до дверей, щоб задрімати. Нарешті приїхав єдиний дільничний міліціонер – побутові бійки на більше не заслуговують.

– Показуйте, – кинув Ганні Василівні ще зі сходів. Він її добре знав – за життя не на одну пральну машину скаргу написала.

– Тут, – схвильовано прошепотіла, відставивши табуреточку від дверей.

Він увійшов, а Ганна Василівна заховалася – щоб не знали, що це вона міліцію викликала. Чула, комусь заламують руки, лайка, крик, суперечка. Отже, двоє чоловіків. Так їй і треба, цій Надьці, нема чого по двоє до себе водити. Лише одним оком вирішила зазирнути, щоб побачити, що ж там коїться. І заніміла. Її онукові надівали наручники.

– Що тут таке? – вбігла стурбовано. – Ви все неправильно зрозуміли. Його сюди заманили, щоб побити. А сам він мухи не скривдить!

– Мухи, може, й ні, а мене мало не задушив, – мовив підтоптаний незнайомець, підводячись із підлоги.

В одній руці він тримав хутряну шапку, в іншій – хутряне вухо від шапки. По кімнаті валялися перекинуті крісла, шоколадні цукерки, Гречка стояв розкошланий, червоний, задиханий.

– Він Надію Павлівну душив, коли я увійшов у квартиру, – пояснював дільничному старий.

– Та що ви брешете, не міг він Надію Павлівну душити, – верескнула Ганна Василівна. – Вона спокійнісінько собі спить. Стягнула з Надьки ковдру, а та й справді спала серед подушок, і жоден крик їй не заважав.

– Може, вона зомліла, – припустив незнайомець.

Дільничний мацає Надьчин пульс.

– Спить. То що з вами робити? – запитує в Гречки.

Звісно ж, Гречку відпустили. Пообіцяв більше не бешкетувати в чужих квартирах, був тверезий, як скельце, ну і зрештою – він же з сім’ї тих самих Гречок, яких усе місто знає.


– Бабусю, ти нащо міліцію викликала?! – шипів на бабусю Гречка, червоний, як ошпарений рак, коли вони виходили з квартири.

А старий тільки віддихувався, пересів із підлоги на диван і стягував із себе пальто.

– Ви не на її смак, – злісно вичавила Ганна Василівна. – Надька молоденьке м’ясце любить. Як він, – махнула рукою на відчинені двері квартири. Вийшла, взяла табуреточку з-за дверей та й пішла собі.


Відтоді Надька плакала. Сльози наче назбиралися в цистерну і тепер лилися та й лилися. Через кожну дрібничку. Сфотографував, як завжди, Зеник. Пили вони якось чай, і вона помалесеньку танула, як морозиво, великими прозорими краплями. Він не стримався, сфотографував – із білим горнятком у руці, з білими перлами на шиї, сидить собі чорнява жінка, обличчя рівненьке, не викривлене плачем, а з очей стікають величезні краплини.


…Він лише спробував позамітати за собою сліди. А тепер ця жінка становить справжню загрозу. І старий. Він із ненавистю продирався крізь хурделицю, що холодними хвилями шмагала його обличчя. Треба з цим щось робити. Хто його зурочив? Хто своєю заздрістю зіпсував йому життя? Він був успішний гарний хлопець – і от… Що з ним сталося? Як опиниться завтра за ґратами, хто його врятує? Бабуся? Не годиться хлопцеві його віку вірити в усіляку бісовщину, але що ж це все, як не бісовщина?

Йшов уперед люто, швидко. Машину забере завтра – як її з тих кучугур відкопати? Зате є нагода пройтися пішки і думати. Насамперед треба їхати до віщунки. Може, вона побачить щось таке, чого не побачила цілителька?

Наступного ранку Гречка їхав порожнім, глухим, без жодних ознак життя селом. Хати стояли присипані снігом, дорога така, що боявся – от-от заглухне мотор і його з’їдять вовки. Бо ж, мабуть, вовків тут повнісінько. Нарешті побачив, що біля однієї з хат якась маленька постать – порошинка, подумав, комашка – відкидає сніг. Зупинив машину. Вийшов – холодно, волого, сніжно. Пішов у двір.

Спершу, опинившись на темному подвір’ї під соснами, у куточку помітив її. Стояла між занедбаних аґрусових кущів, тендітних стовбурців чорної горобини та велетенської, як дуб, голої груші з замерзлими грушками на верхівці. Стояла – рука в бік – його мила вдова, його Ніна. Жінка його снів. Зухвало на нього дивилася.

«Вона, – аж у серці йому замлоїло, – що тут робить? От же ж відьма».

Стояла, аж їй рота усмішкою звело. Гречці мороз побіг по спині, так моторошно стало.

– Ти… Що ти тут робиш?

Підходив до жінки ближче – губи сині, очі чорні… Що за мана?

– Ти як тут опинилася? Вже вилікувалася?

Мовчить. Сміється. А як це її очі з зеленавих на чорні перетворилися? Постояла-постояла, і мовчки взялася далі сніг відкидати. Аж тут Гречка дивиться, а перед ним – геть незнайома жінка. Інша. Привиділося.

Позадкував до машини – відьма ця жінка, треба втікати.

– Ти куди це, півнику, побіг? – гукнула йому вслід. – Я з тобою ще не поговорила. Стій!

Зупинився – руки зібгані в кулаки, готовий захищатися. Боїться озирнутися і побачити Ніну.

– Я поспішаю, – каже.

– Твій слід тебе тримає, твій слід…

Обернувся. Стоїть перед ним жіночка середнього віку, у теплому пальті з хутряним коміром, у хустці. Обперлася на лопату і дивиться на нього, а очі жовто-чорні, й хотів би відвести погляд – не може. Брови у неї – від чола до повіки – світлі й короткі, наче два поля перегнилої за зиму стерні, два поля на широкому виразному обличчі, яке могли б малювати художники.

– Аби ж то я поїхала до міста та й познайомилась із художником, – відповідає на його думки. – Але я ніколи не вибиралася в місто. Найдалі, куди доводилось їздити – на сусідський хутір, за п’ять кілометрів від села – на весілля. Давно, ще до вибуху.

Вона спершу видалася Гречці негарною, навіть потворною, так виразно і чітко, аж дух йому перехопило. Він не міг відвести погляду від цих широчезних брів і жовтих, як соснова смола, очей під ними. Бо з чорних вони стали жовтісінькі, мов у кішки. А потім його погляд з’їхав трохи вниз, на широкий сумний ніс, такий плаский, що Гречці здалося – її ніздрі виросли просто на обличчі, і він не розумів, що за істота опиналася перед ним у затінку свого широкого подвір’я, темного і загадкового. Але потім раптом побачив її губи – найніжніші губи, які коли-небудь довелося йому бачити. Таких делікатних, сумних і водночас трохи розхилених до усмішки та примхливо насуплених, наче до поцілунку.

Її котяче личко було обмотане хусткою з пожованими кінчиками, бо вона любила жувати кінчики хустки чи соломинку, або ж зламувала гілочку чи листочок і – жувала.

– Ти знати щось хотів чи як? – запитує жінка.

– А хіба ви щось знаєте? Чого ж я не бачу машин коло подвір’я, людей, які прийшли до вас про себе взнати?

– Значить, нічого я не знаю, – якось так жалюгідно усміхнулася до нього жінка і почала далі відкидати сніг.

– Хочу знати, хто мені життя зіпсував?

– І що ти з цією людиною зробиш, як дізнаєшся? Розчавиш машиною чи задушиш? Який вирок ти винесеш людині, що зіпсувала тобі життя? Смертний?

Гречка дивився на жінку – знає вона щось про нього чи це випадково?

– Можливо, – відповів обережно, щоб не видати себе.

– Ну що ж, упокійся з миром, – знову сумно усміхнулася віщунка.

Відсунула з вуха хустку і пошкреблася в ньому мізинцем. «Яка гидота», – подумав. А вона аж замружилася від насолоди з фалангою мізинця у вусі. Гречка тим часом зауважив, яка в цієї жінки розкішна шкіра. Гладесенька, такого чистого, золотисто-порцелянового відтінку, що хотілось нахилитись і помацати, аби переконатися, що вона справжня. Цю шкіру нітрохи не псували зморшки. Вони невимушеними рисочками трохи підкреслювали очі і гарно оздоблювали недовгу шию.

– Як мені її позбутися, цієї мани? – запитав Гречка.

– Кого позбутися? Ти ж щойно виніс собі смертний вирок. Смертникам уже ніхто не заважає.

– Мені потрібен амулет, який захистить мене від злих заздрісних людей, – намагався Гречка скерувати розмову в правильне русло.

– Мені теж.

Пройшла повз нього, сперла на стіну лопату, якою відкидала сніг, похукала на руки. «Біднота, – подумав. – Треба їй заплатити щось, бо зогниє в цій дірі». Але вона вже була в хаті. Хлопець хотів піти за нею, але жінка замкнула за собою двері. Він походив навколо хати, пообшкрібав пальцем з одвірка стару вибляклу олійну фарбу – голуба чи сіра, так і не розібрав. Погукав, постукав у вікна – глуха тиша. Ні звуку. Навіть засумнівався, чи справді бачив ту жінку. Може, привиділось?

«Ніяка вона не віщунка, – вирішив Гречка, – шарлатанка. Бо якщо їй теж потрібен амулет, то хто вона, як не самозванка? І що вона таке молола? З чого б це йому, молодому, гарному, перспективному хлопцеві себе вбивати?»

Тепер у нього два сліди. Дві ноги і два сліди.