– Що це ти, Надюсю, така радісна? – запитує Ганна Василівна, яка стежила у вічко за сходами, а побачивши Надьку, різко відчинила двері.

– Ранок красивий, от і радію собі, – кинула їй Надька.

– І з чого б це дорослій нормальній жінці з цього радіти? – ніби сама до себе, бурчить Ганна Василівна, але так, щоб Надька почула і замислилася над своєю недоречною поведінкою. Так не можна, треба жити стримано, з острахом…

– І чого б це дорослій нормальній людини та й не зробити щось корисне замість того, щоб за сусідами підглядати? – каже Надька ніби про себе, але щоб Ганна Василівна почула.

– Ти мені не хами, – гукає Ганна Василівна вниз до сходів, – я жінка впливова, зі мною краще не зв’язуватися.

– Це точно, – відгукуються сходи Надьчиним голосом.

Надька легко ковзає на роботу в слизьких чоботах. Мороз обпікає щоки, ніс, але на душі так тепло – на чай прийде до неї. Це ж треба. Не така вона й старезна, як уже почала була про себе думати. Нічогенька вона ще. Аж раптом напроти… Надьчине серце аж завмерло – Толічка. Вона не може зупинитися, бо дуже слизько. Він її ловить і тицяє в носа троянду – білу.

– Я поспішаю, – шепоче Надька і хоче йти далі.

– Побалакаймо півгодинки… Кави…

– У мене на роботі в неопрацьованих документах уже миші завелися. Біжу… – ледь вимовляє звуки Надька.

– Трошечки, кілька хвилин.

Вона не дивиться на нього, бо страшно. Він на неї, бо – боляче. Вчепився в її руку, вона – у його рукав – те саме пальто, що й колись, небагато живеш, чоловіче, думає раптом. Під самісіньким вухом ранкова голодна ворона каже – каррр… «Чого-чого-чого вона може бути чарівною і знадливою з усіма, крім нього, а біля нього – дубова і зла?» – думає Надька. Чого тільки поруч із ним їй пересихає в роті і хочеться втекти? Чи залишитися. Як? Що ж це за мана така, той Толічка. Старий і занедбаний Толічка – і ворона летить назад – карр, каррр…

Бере троянду:

– Мені? – питає, ніби й так не ясно.

– Тобі, – відповідає Толічка.

Лисий, геть лисий, як макогін, думає Надька. Теплий, такий теплий, свій…


Не слухати, як дзвенить кришталь, як тягне жили Огінський, серце смокче – Огінський, як рветься душа – на шматки, на спогади, на відчай – Огінський… Не бачити, як піняться усмішки – ось вона, Надька, усміхнена, у польоті, легка, мов пір’ячко, молода… Ось вона підходить до нього впритул, щоб поправити краватку, її губи – червона кров, і смокче, смокче, смокче його нерви, його кров, його життя, висмоктує з нього всю силу – упирка, красуня, незрівнянна в усьому, чарівна, наївна… Нічого не вміє робити, жити не вміє, пекти не вміє, шити не вміє, а все, що вміє – писати документи і бути вродливою… «Невмійка», – шепоче їй ніжно, і вона зникає… Верона. Де тільки взялося це дурнувате ім’я? З яких глибин її дитячої трагедії воно виринуло, щоб зробити із його Надьки, із його ніжної кішечки хтиву самку, що – мій Боже! – обереги панчіх видно, як на долоні, у розпірці, а то не спідниця розпорена, то його серце розпорене… І не забуде він ніколи, що ніхто так і не навчився бути ніжнішим за неї, навіть Марічка. Коли скинути увесь войовничий обладунок, коли витерти їй губи, то під помадою – тепла волога лілія рота, білі зуби, солодкий запах… ніхто так не вміє перевтілюватися. І захищатися. З яких глибин її травматичного дитинства виринула ця звичка – моментально захищатися? Бо інші думали – залицялася, та ж ні – захищалася, ішла в бій – червоною помадою, розпірками, туфлями на високих підборах, йшла на війну – запашна, груди – мечі, біла пудра, червоні губи, забрало усмішки, щит легковажності… Він знав, що то самозахист – щоб не образили, щоб не покинули, щоб не витерли об неї ноги. Моментально, так, наче й не існувало його лілії, його Надьки, наче і не спадав із неї тонкий нейлон, наче і не змивала пудри і помади – моментально в позу, жінка, якої не візьмеш голіруч, кусається…

Він думав – повернеться, він думав – прийде сама… Він думав – ця жінка знає, що робить, і якщо вона пішла, то пішла… Він думав – якби хотіла, щоб знайшов, то сказала б, написала б, подзвонила б – знайди…

Повернувся в темне помешкання наступного вечора після її від’їзду – вирішив, що вже достатньо її покарав. Побачив висунуті шухляди, відчинену шафу, розкидані шкарпетки – свої… Надьки не було.

Марічка – дуже хороша жінка, тримала свою руку в нього на пульсі, зазирала в очі, годувала.

– Нащо вона тобі, любий, нащо, якщо маєш мене? Обігрію, втішу, пригорну. Вона ж – гадюка, стерво невдячне, а я ж – поглянь-но лише, ні з ким ніколи, тільки з тобою… У нас вдома буде затишок і любов.

Марічка його втішала – коли приходив додому, занурювався в теплу ванну і нарікав – який же він нездара, нічого в нього не виходить, ні до чого не придатний… Вона пригортала його до свого м’якого живота, гладила по голові – тістечка печуться, вареники ось-ось готові будуть… І не міг він їй сказати – мила, ти маєш одну суттєву ваду, ти – не Надька. Не міг. І піти не міг – наче в павутині застряг – мій же ти бідолашний, мій же ти маленький… Він і справді наче на маленького хлопчика перетворився. І тулився до її грудей, як маленький хлопчик до матусі. І більше не був ні на що здатний. Із керівника відділу став простим інженером із недоробленими проектами, потертими ліктями на піджаку і борщем у банці на обід.

Із Надькою був не такий. Із Надькою був півнем, спроможним на що завгодно. Вона не співчувала, не тулила, не сюсюкала, де треба – допомагала, але ніколи не співчувала. Мабуть, і не знала, що таке співчуття. І не плакала.

Марічка плакала. І ображалася. Затримається після роботи – вона плаче.

– Ти мене образив, дуже образив. Мусиш вибачитися.

І доводилося випрошувати в неї пробачення. Випрошував і ще глибше застрягав у павутинні цієї доброї-предоброї жінки.

А потім вона померла – рак. Доглядав, потім поховав і поїхав шукати Надьку.

Стільки років минуло, яка вона тепер? Чи така ж зухвала, чи така ж уперта, чи так ніколи у житті й не заплакала?

І тепер вона стояла перед ним, а він не знав, що сказати. Слова вивітрилися з його голови, усі до одного.


Надька взяла його під руку – теж мовчить. Так мовчки і добрели до якоїсь забігайлівки, сіли за столик. Кухня ще не працювала у такий ранній час, холодно, тому сиділи вдягнені…

– Я тебе завжди, знаєш…

Виймає з портфеля томик Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Надька бере в руки, крутить, намагається щось пригадати і не може. Знає тільки – щось страшне, щось дуже страшне ховає ця палітурка. Була в неї колись стара книжка польською мовою, з польської школи. Колись давно. Дивиться на нього прозорими сірими очима, в яких стільки сліз, що годі їх і виплакати, то й не плаче.

Толічка втупився в гусячі лапки – стадо гусей промчалося під її очима, навколо рота усмішки прорили траншеї. Пахне глибоко, гостро, насичено – вік додав їй глибини, вродлива така, що серце завмирає, але інакше, ніж колись.

– Вероно, пам’ятаєш? Ти привезла з собою стару польську книжку Шекспіра і в усіх питала, чи Кемерово – то Верона. Пам’ятаєш?

Надька дивиться зосереджено то на книжку, то на Толічку. Про Верону вона пам’ятає.

А він думає, чому ж вона не забрала його від Марічки? Чому не повернулася? Чому віддала його просто так, без бою. Без сліз… Чому боролася за прихильність усіх, навіть цього старого доктора Бау, а за нього не поборолася.

– Я іноді мріяв, щоб ти стала потворною, щоб захворіла на віспу, може, тоді ти була б лише моєю…

– Не вигадуй, – презирливо кривить губи Надька. – Моє обличчя – мій шанс на щастя. У нас це… дитина могла бути…

– Як? – стрепенувся.

– Викидень…

– Ясно, – розглядає її обличчя. – Ти не змінилася.

Надька дивиться на дорогу за вікном. «Слизька, – думає, – дорога. І розмова якась слизька. Весь час із рук вислизає, наче жива рибина. Не втримаєш». Вона думала, що коли він прийде, говоритиме безперервно, а сама мовчить, бо про що йому казати? Пізненько він з’явився.

– Я чекала… – каже Надька.

– Я прийшов…

Ось і поговорили. Запахло кавою. Надька раптом заквапилася – їй терміново треба на роботу. Поспішає. Вихилила гаряче горня розчинної кави на одному подиху – тут заварної не подають. Попекла піднебіння, подумала, що у неї в холодильнику мандарин повно, а вона тепер кислого їсти не зможе. Схопила троянду і побігла – зловив на льоту її холодну руку без рукавички, вдихнув запах долоні, видихнув поцілунок, просто в жменю, рука затремтіла – чи йому лише здалося?

– Ще побачимося.

Надька зникла – зловив її силует за вікном, обійняв своє обличчя руками – не хотів казати, що знайшов її перед смертю – йому вже недовго… Забув про це сказати. Просто забув. А може, й не хотів, бо боявся, що скривить презирливо губи, зневажливо хмикне і запитає – така незбагненна за забралом усмішки:

– Як був здоровий, то покинув, а як помирати, то до моєї цицьки?

А Надька йшла на роботу і не розуміла своїх емоцій. Отже, Толічка її любив. І Гречка. І вона знову має двох півнів, які, можливо, за неї поб’ються. Уже оговтавшись, не може стримати усмішки – отже, знову два півні!

На роботі – постсвяткова вечірка. Фотографуються. Надька всміхається в об’єктив на всі зуби. Усмішка рветься з її рота потоком щастя.

Увечері розгортає книжку – Шекспір. Ромео, навіщо ти Ромео… Щось далеке і моторошне, щось таке, що хотілося б забути. Щось із потойбіччя…

Колись давно, коли люди любили воювати, коли чоловіки вбивали, щоб довести собі й іншим, що їхні ідеї найправильніші, коли вона ходила в польську школу і до них увірвалися зі зброєю прибічники якоїсь ідеї, уже й не пам’ятає якої, вона саме читала – Ромео, навіщо ти Ромео… Увірвалися до них у школу – сильні, брудні, з гострим запахом поту, з темним запахом смерті, і взялися всіх стріляти – щоб визволити від когось… коли Джульєтта чекала на Ромео у Вероні, у цьому чарівному місті спокус, дуелей і пристрастей, увірвалися до них чоловіки, брутальні, дикі, потворні й звабливі у своїй дикості, із запахом смерті. Вона пригадала той запах, гострий, різкий, холодний, він проникав їй у всі шпарки – на неї впало тіло товариша її дитинства Мар’янека, сина вчительки польської мови, і його запах розривав їй носа. Тоді вона вперше відчула цей твердий, холодний, солодкавий запах, який згодом став у її житті таким природнім і нормальним, що всіх людей вона вже поділяла на живих і на мертвих. Два види людей, які її оточували. Але тоді, коли вона пізнала цей запах уперше, то не витримала і голосно розревілась. І її почули. Якби вона промовчала, не розплакалася, то, може б, і не почули, а так – Ромео, навіщо ти Ромео – на неї дивилося знаряддя смерті, а вона дивилася на сильного великого чоловіка, відразливого і прекрасного у своїй всемогутності, у здатності вирішувати, кому в цьому світі жити, а кому – ні…