– Погляньте, мама на курку схожа!

Тоді всі й зрозуміли, яке вона чудовисько – замість плакати, знущається. А потім прийшли «наші», повісили Надьчиного батька на груші, і один добрий дядько сказав їй по секрету, що гарненьку дівчинку та її сім’ю, а також більшу половину села завтра повезуть. Він сказав: «Ти передай усім, хай утікають, або хоч речі збирають, бо завтра вас усіх повезуть». Надька не передала, бо вона собі подумала – а як повтікають, то я що, сама у Верону поїду? Мені що, самій там романи з гітаристами крутити? Тому й не передала, і, сповнена мрій про Верону, наступного дня в самій лише нічній сорочці сіла на воза, яким їх везли до залізниці. Подумала – там буде тепло, у Вероні, там буде сонце гаряче, як розжарені голки, якими бабця їй вуха проколювала. «У-у-у-ух, – думала Надька, – ось воно, життя починається». Бабцю залишили, бо немічна була, але дівчина не сумувала – не хотілося, щоб у розпал несамовитого роману з кабальєро прийшла бабця з лозиною і взялася Надьку по спині періщити, і відтягуючи за косу від палкого коханця, кричати: «Геть додому!» Не хотілось би такого Надьці. Тому вона радо вмостилася разом із кількома далекими родичами на воза, і коли бабця накинула їй на плечі кожуха, гірко схлипуючи і сякаючись у ганчірочку, дівчина гордо повела плечем, скинула одяганку і сказала:

– Забирайте собі свої блохи, я не змерзну.

Бо в ті часи в кожухах зазвичай жили блохи. А в Надьки вдома бліх було особливо багато, бо коли вбивали євреїв і Надька з рештою дітей ходила дивитися «на побоїще», татусь приніс додому багато блохастих кожухів і хусток. Мама їх викидала на двір і кричала, що на людському горі гріх добро наживати, але бабця таки встигла дещо заховати, примовляючи, що з такою дурноверхою невісткою ніколи не розживешся. Тож тієї зими у них удома було чимало бліх. Надька подумала, що у Вероні не носять кожухів, а одяг, мабуть, легкий, мов павутинка, то й і бліх там немає, а самі лише гітари, кабальєро і любов. Вона аж примружувалася від солодких передчуттів. Зневажливо роздивлялася заплаканих людей, які залишалися в селі – їсти нема чого, холодно, та й ті таки блохи. Усі перелякані, нужденні, якісь чорно-білі, пожовклі, жінки в намітках. «Господи, як же старомодно, – думала Надька, – не те, що ці милі білявочки, яких німчура привозила собі для розваг. Ото гарні жінки, – думала, – ото справжня краса – кучерики, парфуми, фальбаночки, пудра… Як же хвацько вони пудряться і грають на піаніно – та-та-татата-тата-та-та… Оце діло, оце краса…»

Матуся, татусь… Надьці трохи засвербіло в переніссі, як ото буває, коли підступають сльози, але вона стрималася – її матуся ніколи і не пудрилась… От як вона стане великою людиною у Вероні, то знайде такого лікаря, який умітиме воскрешати людей. Вона привезе його в село, відкопає матусю з татусем та й воскресить їх. Мамі купить пудру, парфуми і красиво вдягне, щоб ніяких старомодних наміток. Татка – теж… І заживуть вони чудово.

А поки Надька, сидячи на возі, будувала свої плани на майбутнє, заклавши пальцем сторінки любовного роману польською мовою – щоб дорогою дочитати, – бабця цілувала мокрим обличчям Надьку в чоло, в руки, навіть у ноги, закутувала в блохастий кожух, який бісив дівчину, – не треба він їй, хай баба в себе залишає! «І що то за бабця, – сердилася Надька, – не придумає нічого кращого, як давати мені у Верону, у теплі краї – кожуха!» Саме випручувалась із обіймів, як раптом її засліпив спалах фотоапарата – приїхав кореспондент знімати «розкуркулення». Він планував надрукувати в місцевій газеті патріотичний репортаж про ворогів народу, вмить здобути купу слави, стати визначним журналістом і отримати медаль. Тому сфотографував спершу всіх, а потім гарненьку Надьку в нічній сорочці – ось яке миле кучеряве паненя росте – і бабцю в батистовій блузці в горошок, яка віддавала малій у дорогу свого кожуха. У бабці насуплені брови, довгий ніс, губи трохи провалилися в порожнину рота, бо на допиті, коли судили її сина за співпрацю з німцями, старій повибивали зуби, але батистова блузка в горошок – охайна, напрасована залізком із жаринками, а на шиї – скляні коралі. Бабця дивилася у фотоапарат із гідністю – їй не вперше фотографуватись – напівусміхнено. Трохи виставила вперед сухі груди, відвела назад плечі – хай і горе, але ж її фотографують. На голові намітка, із-під якої вибилося пасемце, і баба пальцем ховає, бо вона не якась нечупара, а поважна жінка. Горе горем, але завжди треба мати пристойний вигляд. Те, що у бабці зараз мокре обличчя, ніхто, крім Надьки, не знав. Ніхто не знав, що пальці, які заправляли під намітку пасемце, тремтять, що ясна кривавлять, і стара, скоромовкою шепочучи онуці на вухо, що треба поводитися слухняно і покірно, берегтися, щоб не змерзнути і щоб не зґвалтували, – плювалася кров’ю, і Надька, миючись уже в бараці, вимивала засохлу кров із вух.

Уже потім, коли всі поїхали, баба підійшла до фотографа, вийняла з кишені фартушка ще одну ганчірочку, розмотала з неї монетку і всунула в його задубілу від холоду руку – нехай зробить на згадку отой знімок, де вона разом із онучкою.

А внучка… Внучка отримала своє прізвисько Верона, бо бігала по товарняку і розповідала всім, що насправді вони їдуть не в Сибір, а у Верону. Вона ще довго у це вірила. Вона ще довго не хотіла зізнаватися сама собі, що голодує в холодному бараці, кутаючись у кожух, повний бліх і спогадів про дім.


…Амулет не зарадив. Він не міг забути жодної хвилини з того короткого осіннього щастя. Згадував її під час останньої зустрічі, думав – слабак, яка вона мені рівня? Не рівня. Одна з тих іграшок, які заслуговують на понівечені руки-ноги і виколупані очі. А наступної миті пригадував усе до найдрібніших деталей, і йому судомило живіт…

Одного разу, прийшовши до Ніни опівночі, він побачив у вікно, що вона солодко спить на канапі з увімкненим світлом – чекає на нього. А в її обіймах – дитина на білосніжних наволочках… Йому тоді захотілося схопити щось важке і шибнути ту дитину – виродок рудий – по голові. Але яка насолода споглядати, як людський мозок витікає на наволочки? Він же не псих. Він притомна людина і не робить чогось такого, що могло б нашкодити його долі…

Тому тихо відійшов від вікна і сів на лавку – заспокоїтися… То була пізня зоряна осінь і вздовж сільської вулиці стояли високі хризантеми, що при світлі місяця здавалися білими. Він тоді подумав – я ж естет, а естет не може такого зробити з дитиною… Йому було тепло у куртці, підбитій хутром, було вже пізно, і він на кілька хвилин задрімав.

А потім прийшла вона. Її привів інстинкт кішки, яка інтуїтивно лягає людині на хворе місце і своїм вуркотом, своєю ніжністю, вірним поглядом – незмигно просто в очі – витягує всі хвороби. Ніна сіла поруч – пахне сном, у білій нічній сорочці, схожа на привид. Він іще подумав – справжня кішечка. Вона розбудила його м’якими доторками, якими відгортала волосся з чола і розтирала рукою його холодні щоки. Вона жувала кінець своєї пухової хустки, якою загорнулась поверх сорочки, тому в її роті був теплий смак задушеної миші. Він прокинувся – і все вже було інакше. Забув про дитину, забув про те, як ту дитину було створено з рудою потворою – її чоловіком. Забув про свої ревнощі. Притиснув Нінину голову собі до плеча, закинув її ноги собі на коліна – замерзлі ноги, які треба було нагріти. І тоді вона сказала, що вийшла заміж за рудого на зло йому, щоб не думав, наче один на всьому світі. Щоб навіть не смів повертатися – не чекатиме. А що такого? Безліч людей одружуються комусь на зло, і нічого, щасливі…

І йому тоді аж посвітлішало серед ночі. Потягнув її у чисту постіль, що пахла сіном і щойно видоєним молоком – так пахне слина сільської кішки-чистьохи. Вона роздягла його і все тіло розтерла гарячим відваром чебрецю, і їм обом тієї ночі спалося так солодко, як ніколи досі – наче все стало на свої місця, наче все узгодилося, і запанувала гармонія, якої вони обоє так довго шукали.

А вранці, коли він прокинувся, то побачив її широкі, як два поля невиораної стерні, брови, і відчув у ніздрях тонкий запах її котячого гнучкого тіла, і як вона, схилившись над ним із цікавістю, жує яблуко – пора снідати… Він тоді подумав – які красиві світанки поруч із цією жінкою…

Амулет не допомагав. Бабуся порадила знову поїхати до шептухи попросити ще один. Та дівчина, мабуть, добре зналася на чарах, якщо так міцно приворожила.

Він поїхав…

Усміхнена Верона

Надька боялась, що її життя завершиться абияк. Мине, як літній дощ, – нашумить, наблискає, закінчиться, а через годину все висушить сонце, і жодної тобі згадки про дощ.

Вона почувалася старою. Вона вже й раніше почувалася старою, але відколи запізналася з Осипом Гречкою, то почувалася древньою, похилою, ветхозавітною. Так почуваються книжки в замкнених шафках бібліотек – виставлені напоказ своїми потріпаними палітурками і золотими написами, які не кожен прочитає. Так почуваються мамонтові бивні, присипані порохом уваги якогось зоолога-туриста – порохом, який ніколи не спалахне. Так почувалася Надька до того погідного січневого дня.

Вона прокинулася тоді з відчуттям, що увесь світ залило холодним молоком. Розплющила очі й заніміла від краси. Її вікна було вкрито морозяними візерунками, акації під вікнами – в інеї, машини на автостоянці білі, дороги – білі, життя біле-біле… Надька накинула теплий плащ і вийшла на балкон, щоб роздивитися ближче цей білосніжний прегарний світ. Аж глип, – а під її вікном іде Гречка. Класика жанру, думає Надька. Задирає до неї голову, вітається.

– Надіє Павлівно, я до вас завтра в гості зайду. Можна?

– Заходь. Приготувати півника?

– Не дуже люблю курятину. Я так, на чай.

– Півник – не курятина. Півничатина, – каже Надька і ловить його посмішку, гостру, як перець.

«На чай, – думає Надька тепло, – ось воно, малий прийде на чай». Збирається на роботу, а сама аж сяє – на чай. Спускається сходами і світиться – на чай.