– Так, це зробив я.

Йому було байдуже до обвинувачень, і може, навіть краще, що його посадили в тюрму, думав Боберко, принаймні хлопчина не повіситься на якомусь клені, не втопиться у річці і не зірветься зі своєю «іномаркою» в урвище.

Коли Боберко розмовляв із ним – із підпухлими від плачу очима, – хлопець так співчутливо на нього подивився, як на рідного батька, і тоді Боберко збагнув, що та роздовбана машина не могла нікого переїхати. Зіткнувшись із кимось, вона просто розвалилась би посеред дороги на іржаві запчастини. Він також зрозумів, що якийсь негідник убив його сина свідомо, це не могла бути випадкова пригода. Боберко намагався викласти свої міркування слідчому, але у слідчого був незаперечний аргумент – хлопець зізнався.

– Він зізнався. Чого ви від мене хочете? Якщо вам такий дорогий убивця вашого сина, то наймайте йому адвоката. А я знаю, що ми розкрили злочин і – крапка.

Саме це і зробив Боберко – найняв хлопцеві адвоката. Його колишня дружина в істериці дряпала своїми короткими, чорними від польової роботи, нігтями обличчя того хлопчини, а він навіть не захищався, просто намагався ухилитися. Зрештою його сховали в камері, тоді Боберчиха взялася дряпати стілець і голосити на цілий відділок про своє горе.

Лють і ненависть відчув Боберко, побачивши самовдоволене обличчя молодого піжона, що якось навідався був до невістки. Боберко саме привозив їм гроші – треба ж цим жінкам на щось жити. І от до невістки приїхав цей малий піжон на великій міцній машині, отже, не бідний. Цей дженджик оберемками возив його невістці подарунки, а жінки завжди на таке ласі. Та Боберкові хотілося наплювати на ті всі подарунки.


– І ось моя невістка задушила власне дитя, – Боберко знову хлипав, притиснувшись до Надьки. – До речі, той хлопчина був на твоєму дні народження. Він приходив із сусідкою.

– Гречка? – здивувалася Надька.

– Не знаю, як його звати. Приходив. Стояв у кутку, а ти з ним безбожно фліртувала. Ох, ненавиджу…

Надька раптом відчула, як у неї мліють ноги, бо червоні пантофлі, що їх подарував Гречка як подяку за неправдиве свідчення, печуть ступні, наче в них накидали жару. А Зеник фотографує далі. Він клацає і клацає – хризантеми на столі, позаду – відкрите навстіж вікно, у яке зазирає вже майже гола кленова гілка, а за нею – голубе прозоре небо. Ця осінь здається погідною і тихою…


…Ніна сиділа, опустивши плечі, знеможена, розбита, у чомусь темному, і покірно чекала на «швидку». Їй викликали психіатра. Вона не могла прийти до тями, спершу кричала, потім, коли вкололи заспокійливе, тихенько скавуліла, як побита собачка. Він приїхав під вечір – у нього саме хворіла бабуся, тому не міг раніше. Примчав, щоб урятувати її, та, побачивши цю жалюгідну істоту, худеньку, темну, змарнілу, безтямну, то засумнівався, чи йому це треба.

«Рівня? – дивувався він. – Як я тільки міг подумати, що ця істота мені рівня? Слабка іграшка в руках долі, от вона хто».


Хіба можна врятувати людину, яка сама себе не хоче рятувати? У іншому кутку сиділа її свекруха. Час до часу поривалася накинутися на невістку і навіть зривалась із місця, вигукуючи – «Сука ти така», але її ловив міліціонер і садовив назад, у куток. Дитини вже не було – тіло забрали на медичну експертизу.

Він спробував із Ніною поговорити – присів навпочіпки, взяв її холодні руки в свої долоні, став помалесеньку розтирати і шепотіти:

– Ти мусиш отямитися, квіточко, прийти до себе… Тебе ніхто не зможе врятувати, якщо ти сама себе не врятуєш. Розумієш? Тому ти мусиш отямитися, а я спробую чимось допомогти. Знайду адвоката, повернемо справу так, що дитина сама задушилася. Розумієш?

– Ууу, – тихесенько скавуліла вона, дивлячись погаслим поглядом перед себе, – ууу…

– Квіточко моя, я тебе не впізнаю… Де та дівчина, яка так ненаситно любила життя? Де? Отямся, сонечко, – він стиснув їй руки так сильно, що вона заскавуліла голосніше. Але не отямилася.

Він іще трохи посидів поруч, навіть по обличчю її легенько поплескав, і врешті розізлився. «Якщо тобі важливіший твій мертвий виродок, аніж живий я, отже, ти заслуговуєш на свою долю», – подумав. І пішов.

Він виїхав на багнисту дорогу і поринув у чорну листопадову темряву, без ліхтарів та зірок. «Подорож на край ночі», – усміхнувся. Ніч він любить.

На снігу

Це був її час – час теплих светрів у синю смужку з відкритим горлом і високих чобіт, що в них ховалися тонесенькі синтетичні колготи, від яких Надьчині ноги вкривалися висипом, і вона мастилася борсучим жиром, щоб вберегтися від екзем.

– Ну і ніжки, такі ніжки варті гріха, – шепоче Боберко, притиснувшись до Надьчиної спини.

Але вона не така, вона доброчесна… Була б інша – одна ніч, і повернувся б собі додому, а ця – не така…

Це був час коротких кучерявих зачісок і фарбованих білявок, писцевих шапок і вечірніх посиденьок у колі друзів із пафосними тостами та саморобними салатами.

– Господи, смачно так, що хочеться вашу блузку з’їсти, – сунеться Боберко до її полуничної блузки, бант під шию, чорне мереживо білизни просвічує, і від цього серце у нього стукає голосніше, ніж завжди. І скинула б із себе ту блузку – розлюбив би, але ж не скидає.

На вітрилах того свого часу вона летіла у прірву трохи жорстокої і байдужої сучасності, у якій мешкали нові молоді красуні, що народжувалися, росли і квітли, поки Надька носила свої смугасті светри і високі чоботи. Спершу на ті светри озиралися перехожі чоловіки і прицмокували – он, мовляв, яка вона красуня. Потім уже не озирався ніхто – вона злилася з юрбою таких самих жінок у високих чоботях і смугастих светрах із відкритим горлом. А потім Надька почала помічати дивну особливість цього світу – що довше вона жила, то більше жінок ставали молодшими за неї.

Боберко вже тягне собі в ліжко якусь дівку – волосся каре, руде, спідничка на зав’язках, потягнув за зав’язку – впала, а Надька не така, вона для душі… Більше ніяких прозорих блузок, і все когось чекає – чоловіка? Але поки ще є порох у порохівницях, душа може почекати. Боберко не приходить. А як і прийде – то про жіночу гордість розводиться, через яку все життя як псові під хвіст, про темні круги під очима:

– У вас, Надю, під очима потроху темнішає…

«І на душі темнішає, не лише під очима», – додає подумки Надька.

Вона плескала себе по щоках для жвавого рум’янцю, фарбувала яскраво губи, навіть укорочувала свої спідниці, та все намарно. Час високих чобіт минув, його змінив час іще вищих чобіт і ще довших светрів, або зовсім коротких, і довгого прямого волосся, і молодості, якої у Надьки вже не було.

Поки вона бальзамувала своє життя, щоб ні на крок не відступити від тих щасливих днів, коли світ належав їй, той світ змінився. І вона опинилася у вакуумі самотності.

Надька знає, що таке самотність, бо були часи, коли вона місяцями нікого не бачила – може, вона боялася показувати людям свою старість, а може, людей лякала темрява в її вікнах. Вона знала, що таке самотність – занадто довго вона не мала потреби усміхатися, і в кутиках її вуст утворилися два горбочки – від сліз та апатичного безвольного сну, якими вщерть наповнювала своє життя.

– Деякі люди довго сплять, бо їм нема, задля чого прокидатися, – казала Надька. – Дайте людині щось таке, задля чого хотілося б жити, і вона прокинеться.

У Надьки тоді був білий язик. Від сну він укривався якимось нальотом, і вся їжа здавалася їй гіркуватою. Вона собі казала – ось навесні я знову стану молодою красунею, менше спатиму – і мої очі засяють, менше плакатиму – і мій сміх задзвенить, виходитиму на свіже повітря – і щоки посвіжішають, куплю крем від зморшок – і обличчя розгладиться, назбираю грошей на дорогого стоматолога – і зуби побілішають… З весни…

Навесні нічого не змінювалося, вона дозволяла старості забирати щоразу більше території свого життя. Замість омолоджуватися, вона поринала в іще глибші сни, а прокидаючись, бачила у люстрі вим’яте обличчя, каламутний погляд, жовті зуби і порепані бліді губи, зморщені на краєчках так, наче вони збіглися під час прання в гарячій воді. На Надьку напав дурносміх, і вона сміялась так само часто, зі смаком, як і колись, але тепер не той ефект – півники мариновані, фаршировані, цукрові чи з плоті та крові не збігалися до неї войовничими зграйками. Старість… Їй здавалося, варто посміятись, і з неї спаде тягар віку, вона вирівнювала спину і ставала легкою-легкою, осяйною-осяйною.

– Що це наша Надька почала молодитися? – Осудливо крутили головами сусідки, які вже й забули про її існування. – Що це вона замислила?

– Ех, – кректали бабусі під під’їздом, – та ми в її роки…

А півники не збігались. У кожного був свій курник і своя квочка, якій треба носити хробачків. Вона намагалася змиритись із часом – ну пливе він, ця акула-людожерка, то хай собі пливе. Летить, то хай собі летить, їй що? Руйнує, будує, знищує і створює, вбиває і народжує, дарує і обкрадає – то й нехай собі. Надька змирилася. Вона стара і досі гарна, вона самотня і бездітна – будь ласка. Їй навіть на самоті буває цікаво, і навіть без дітей вона має, чим жити, і навіть коли в її вікнах темно, на душі в неї світло, бо вона – Верона. Хоча, що воно за ім’я? Помилка дівчинки, яка потрапила не зовсім туди, куди хотіла…

Аж раптом задумалася – чи таки справді вона досі гарна? Гречка… Вона мало не шубовснула під колеса машини через нього, а він і оком не змигнув… Чи така вона досі гарна? А як ні – помирати?

Ще в дитинстві тато казав:

– Для жінки головне врода. Вродлива не пропаде – ні у війну, ні після війни.

Мама не була дуже красивою, але ж він чогось учепився у неї кліщем – уже з іншим заручилася, була б щаслива, а він увірвався – п’яний, очі кров’ю налиті, бичок – у її життя і сказав – краще вбити таку, ніж відпустити. Не вбив, не відпустив, проте лупцював до крові, а вона тихесенько шкандибала до озера, залазила у воду по шию і так стояла, щоб синців не було – вода холодна, розсмокче…