І цей здивований погляд дитина успадкувала від батька. Щоразу, коли він приходив до своєї вдовички, наражався на дитячий здивований погляд, який запитував:

– Чому ти вбив людину, яка не зробила тобі нічого злого?

Цей погляд заважав йому вповні насолоджуватися коханням. «Якби не було дитини, – мрійливо думав він, – ми з нею були б найщасливіші люди на світі».

Однієї ночі, коли Ніна ще спала, а він збирався їхати в місто, бо треба було вранці на лекцію, знову наштрикнувся на погляд немовляти – розіспаний, засльозений, але так само запитальний. Йому раптом захотілося, щоб погляд замовк, і це здавалося так природно, а здійснити це було так просто – один рух і все. Тому він узяв диванну подушку і підійшов до колиски.

Тиша осені

Боберко встав із колін. Букініст Зеник допоміг йому підвестись і сісти на кухні в крісло. Надька втиснула у тремтячі пальці склянку з водою, та Боберко ще довго не міг її випити, у нього сильно тремтіли губи. І зуби цокали об скло, наче у дзвоник хтось калатав.

– Та що ж із вами таке, – розізлилася Надька. Вона могла б іще трохи помилуватися на балконі прекрасною зграбною хлопчачою постаттю, якби цей бурмило не припхався і не закатав істерики. – Хіба ж це по-чоловічому так поводитися, схлипувати і плакати?

Букініст Зеник, який потроху розпродав книжки, успадковані Надькою від доктора Бау – саме вони і стали підмурівком їхньої дружби, міцно поплескав Боберка по плечах. Але і це не зарадило, тому він рясно бризнув йому в обличчя водою зі склянки. Боберко стрепенувся від холодних бризок і нарешті заговорив.

– Моя невістка цієї ночі внука задушила.

– Як задушила? – вигукнула здивована Надька. Їй аж мороз пішов поза плечі.

– Задушила… Через свого коханця. Сказилася баба. Моя колишня вдосвіта подзвонила в сльозах… Господи, як же я це переживу? – і Боберко знову занурився Надьці в живіт обличчям, але вона цього разу мовчала і не пручалася.


Коли цей товстелезний шевцюра Боберко виходив із сільського шинка, червоний і трохи заслинений, бо коли він пив, його нижня губа безвладно звисала донизу синюватим м’ясним філе, ніхто б і подумати не міг, що він може бути схильним до сентиментів. Навіть якщо б він пригостив вас малесенькою лимонною цукерочкою за п’ять копійок, яку йому дали на здачу. Нікому б і на думку не спало, що цьому одороблові властиві якісь почуття, надто після його вихвалянь про любовні пригоди з сусідською дівкою Кошицею, яка носить батистові тонкі сорочки із зав’язками на грудях, а під спід не вдягає трусів, і тому так легко дістатися до її тіла, потягнути на оборіг, і вже там швець Боберко вміє дати собі раду з дівкою без трусів.

А коли раптом під час цієї оптимістичною розповіді нагоджувалася його дружина – на запах, наче велика, підсмажена на олії цибуля, і пискляво починала бідкатися на свою лиху долю, її голос лунав так надривно, як високі ноти сопілки в губах якогось телепня, що йому ведмідь наступив на вухо. І якби вам хтось розповів, що йдеться саме про того пияцюру і гульвісу, який, мов хлопчисько, закохався у бліде припудрене Надьчине обличчя з кривавою раною губ, що постало перед ним однієї довгої жовтої осені, ви подумали б, що то марить людина в тяжкому запої. Він знайшов її, загрузлу в багнюці, серед дороги, – на підборах, із парасолькою, тоді саме доярки йшли на ферму доїти, і вона була така контрастна, така незвичайна серед цих спалених сонцем жінок із пронизливими голосами – а у селі в усіх голоси пронизливі, щоб перекричати вітер, птахів, хурделицю чи дощ. Боберко, добряче набравшись, сунув додому, стягнувши собі на потилицю картуза, щоб здаватися ще зухвалішим і задерикуватішим.

«Ну і ляля, – подумав, побачивши Надьку. – Цікаво, звідки ж така з’явилась у нашому селі?» Він підійшов, допоміг жінці вилізти з багнюки і щось таке сказав, щось, щоб позалицятись, якийсь жарт, від якого залилися сміхом місцеві сміхотухи. Але Надьку це не розважило, вона звела на нього свої великі сірі прозорі очі, а в них було стільки відчаю, стільки сліз, що й не переповісти, і за все життя не виплакати, у них було стільки жалю за нездійсненним, що Боберкові по спині побігли холодні мурашки. Він похнюпився, засоромився і замовк, а Надька пішла собі геть. Боберко розглядав її легкий зграбний силует у сірій мжичці й думав тоді, що заради неї він покине сім’ю.

Наступного дня він убрався в найкращу одежу, затягнув тісно ременем живіт і пішов до Надьки, щоб запитати, чи потрібна їй допомога. Відтоді він допомагав їй робити усе і не просив за це жодної віддяки. Але коли вона пригощала вареною картоплею з ніжним рожевим м’ясом засоленої риби і, усміхаючись, переповідала історії, почуті, вигадані та пережиті, Боберко повертався додому, підтанцьовуючи, затискав у сінях груди своєї дружини, а потім, підспівуючи собі під ніс, шив найкращі шапки і пальта, які йому тільки доводилося шити. Але коли вона чи слабувала, чи просто була не в гуморі, дякувала Боберкові та й зачинялася в хаті, а він залишався на подвір’ї сам на сам із зіжмаканим під пахвою картузом, тоді він ішов до крамниці й напивався. А потім лупасив до синього свою жінку і нічого не робив, аж поки до нього приходили замовники і відбирали в Боберка гроші, тканину та хутро.

Якщо когось і любив у цьому світі Боберко, то це Надьку і сина. Колись він одружився, бо дуже хотів дітей. Боберко ніколи не любив своєї дружини – великої, ногатої дівчини, яка вічно господарювала, навіть тоді, коли до неї приходили хлопці, й на хвилину не присідала, і якщо хлопці спершу захоплювалися: «Яка ж добра господиня з неї буде», то вже через півгодини думали: «Як важко спілкуватися з дівчиною, яка весь час нависає над баняками», а йдучи додому, заприсягалися не переступати порога тієї оселі. «Хай собі хазяює сама», – і йшли до веселих дівчат, які любили цілуватися, кохатися і морочити людям голову. Боберко пішов сватати майбутню дружину, бо йому здавалося, що вона зможе народити багато дітей і зі своєю невгамовністю усім їм дасть раду.

Багато дітей не вийшло, бо жінка так само, як не мала часу на хлопців, тепер не мала часу ні на Боберка, ні на єдиного сина. Боберко не раз пробував дочекатися дружину в ліжку, щоб зробити ще одну дитину, але щоразу засинав, поки вона поралася коло свиней, курей, гусей, качок, робила порядки з хідниками, баняками, закрутками, грибами, огірочками…

Якийсь час Боберко пробував бути їй вірним, іноді навіть намагався силою відтягти дружину від баняків до ліжка, але вона починала кричати:

– Ти, дурню, хіба не бачиш, як я важко працюю? І для кого працюю! Ти, ледащо! Я на тебе проробила все життя і далі роблю. Якщо хочеш бавитися, то чому сидиш і не допомагаєш мені по господарству? Тільки тринькаєш моє багатство на шинки.

Боберко намагався працювати на рівні з дружиною, сподіваючись, що так вона матиме більше часу на любощі. Але де там. Що завзятіше працював Боберко, то більше роботи вигадувала дружина. Наприклад, раніше вони тріпали хідники раз на тиждень, а коли Боберко приєднався до роботи, то це вже стало майже щоденним заняттям. Раніше вони пололи картоплю двічі на літо, а коли приєднався Боберко, то щойно після дощу починав сходити дрібнесенький, як павутинка, бур’янець, жінка негайно тягнула його на город. Це було замкнене коло, геометрична прогресія працьовитості, і він здався.

Боберко купив собі канапу, прорізав у пивниці вікно і зажив своїм власним життям окремо від працьовитої дружини. Шевцював і виховував сина.

Дружина перестала звертати на малого увагу, щойно він навчився ходити, бо їй не було часу панькатися з дитиною, коли можна було робити щось корисне.

Син удався в Боберка – був розумний і кмітливий, невисокого зросту, покладливий і ніжний, мав руде волосся і вічні веснянки впереміш із прищами. Коли Надька після смерті доктора Бау отримала трохи грошей і поселилася в місті, Боберко не знав, як житиме далі без неї – поїхав слідом і сина з собою забрав. Дружина пробувала було запротестували, та усвідомивши переваги цієї ситуації – тепер їй ніхто не заважатиме працювати і вона зможе ще більше грошей відкладати собі на книжку, – погодилася. Вони обидва оселилися у маленькій гуртожитській кімнаті, Боберко влаштувався працювати сторожем, син пішов вчитися, і вони були найщасливішими людьми на світі.

Коли його син одружився, йому довелося переїхати до мами – у кімнаті не було місця для всіх. У день, коли сталася та страшна подія, Боберко у них гостював. Він їв борщ, а його колишня дружина стояла поруч і пиляла:

– Ти, ледащо, мені життя занапастив, ти мені долю покалічив, пустопляс ненависний. Ти мене зі світу звести хочеш…

І тут її перебив сусідський хлопець. Він приїхав із міста, та завернув чомусь не до свого двору, а до Боберкового. Хвилину постояв, вагаючись, а далі тихесенько і нерозбірливо сказав, що його син лежить мертвий на дорозі, такий потрощений, наче велетенська фура, навантажена холодильниками, проїхалася по ньому вздовж і впоперек. Боберко ще дожовував їжу, тому не відразу второпав, що йому кажуть. «І де ця мала погань встигла ще завидна напитися, що таке меле? Чого це мій хлопчик має бути мертвий?» – думав Боберко, потрохи усвідомлюючи, що від того хлопця геть не смердить перегаром, а смердить холодцем і часником. І так само – поволі – усвідомлював, що, може, це й правда, бо його хлопчина о цій порі повертається з роботи і повертається на ровері.

Боберкові потемніло в очах. Дружина накапала йому на голий язик гірких крапель від серця і вирішила їхати з хлопцем до міста, щоб побачити все на власні очі і переконатися, що це не помилка.

Коли зловили синового вбивцю, міського кишенькового злодія, який, мов шалений, гасав на старій роздовбаній червоній «іномарці» по місту і мав дві судимості, Боберко подумав, що це не справжній убивця. Ні, той хлопець не міг бути вбивцею. Він радше скидався на самогубцю – мав тьмяні розчаровані очі, трохи перекривлений рот і всім пояснював, що в нього десь є тато, який йому подарував іномарку. Хоча насправді малий виріс у притулку. Де він ту стару машинюру взяв – хтозна. Щоб справити ще більше враження, він загадково усміхався у брудний комір спортивної кольорової куртки і казав, що він бандит, рекетир. У його «тачці» висів постер Аль Пачіно з фільму «Обличчя зі шрамом». Якби його хтось звинуватив у мусульманському тероризмі чи у тому, що він пограбував швейцарський банк, він точнісінько так само згорбився б, увібгав голову в комір спортивної куртки і сказав би надірваним підлітковим фальцетом: