Антуанетта

Надька чекала його до знемоги – прибігала з роботи, чіпляла сумочку на вішак і мчала на балкон – виглядати… Вона щовечора готувала вечерю на двох – а раптом прийде… Надька, красуня, Верона, чоловіча мрія – невже не прийде? Як же він на неї дивився, як же дзвенів його голос, напружений від її близькості, який же пестливий був у нього погляд, розмочений в усмішці, як хліб у молоці… Скільки він їй наговорив компліментів – господи-боже…

Вона чекає. Надія Павлівна Шистачок чекає. Ці маленькі пантофлі – червоні оксамитові гульвіси – взуває і ходить по квартирі легко, плавно, бо почувається в них бажаною жінкою, почувається молодою. Ці криваві пелюстки якоїсь великої пантофляної квітки, які Осип Гречка зірвав дорогою до жінки, яку він, мабуть, любить. Чи ні? Надька ходить у них рівнесенько, випроставши спину, сяючи очима, і коли до неї прийшов букініст Зеник, вона щасливо сміялась із кожного його жарту.

– Так здатні сміятися лише молоді дівчата, які ніколи не стикалися зі смертю чи зрадою, – сказав він тоді.

Вона тоді думала – який же красивий і барвистий цей світ, де вони всі так затишно оселились, як міль у теплих сукняних пальтах, як личинки комах у чорних суцвіттях весняного ґрунту чи в гарячій гноївці, що витікала з дідового хліва і прямувала проритим рівчаком просто на поле. Вона милувалася світанковими латками листопадового снігу, які біло-рожевими ліліями плавали по дорогах, перш ніж розтанути під осіннім сонцем, а звечора знову випадав сніг і вона знову милувалася – як прекрасно…

Іноді ці маленькі пантофлі, червоні оксамитові гульвіси, вночі вирушали мандрувати, свавільно вештаючись по квартирі й гублячись у закамарках помешкання, не дочекавшись її ніг. А Надька ж точно пам’ятала, що залишала їх біля ліжка. Вони мандрували під диваном і у великій шафі, де висіли її пальта. Іноді вони заходили углиб цієї шафи, і, заблукавши за старим грамофоном чи за коробками з-під черевичків, лягали в м’яку перину пилу, і чекали, коли ж Надька їх знайде. І вона завжди їх знаходила, протирала щіткою для оксамиту, а потім цілувала в носики і взувала собі на ноги – ці маленькі, вишиті бісером пантофельки.

Дід Макарчук завжди боявся вовків і любив кнайпи. Іноді по суботах він приїздив у місто до Надьки зі смугастою сумкою гостинців – солодких сільських помідорів, які пахли родзинками і розмоченим у фруктовому сиропі цукром, сметанки, зігрітої в автобусі, кількома кусками овечого м’яса та нарізаними разом із росою та сонними комахами в листі квітками – у величезну прозору вазу, куди могло вміститися рівно п’ятдесят п’ять троянд.

Дід обтріпував шапку, пригладжував умоченими в Надьчин шампунь пальцями смички сивого волосся і, притамовуючи щільно стуленими губами радість, вибирався гуляти. Їхня улюблена кнайпа – «Антуанетта» – була розташована на перехресті двох головних міських вулиць недалечко від тамтешнього МРЕВ та Університету. Вдень там обідали службовці, а під вечір напивалися студенти на честь якихось своїх щоденних свят. Столи було накрито червоними серветками та скатертинами, а стіни товстими масивними смугами пофарбовано рудим мастилом для підлоги – «під дерево», казала господиня закладу Тося, найвідоміша міська повія. Саме на її честь ця кнайпа й називалася «Антуанетта».

Власник кнайпи свою бізнес-кар’єру розпочинав як сутенер. А допомагала йому в цьому гарнюня дівчинка Тося із сиротинця. Ще підлітком вона дуже жаліла всіх чоловіків і кохалася з ними винятково з милосердя. Вони разом вирішили зробити в цьому містечку кар’єру. Винайняли помешкання на першому поверсі біля МРЕВ і Університету, в якнайкращому місці. Чоловіків, згодних платити за любощі, тут виявилося чимало – працівники міліції, цнотливі студенти із розбитим серцями. Тому через чотири роки гарненька сирітка та її діловий партнер розжилися грошенятами, викупили це помешкання та ще декілька прилеглих і обладнали кав’ярню, яку назвали на честь найкращої міської повії – «Антуанетта». Тосю презентували покупцям саме так – гордо і пафосно, щоб кожен чоловік почувався біля цієї жінки князем і щоб платив по-князівському.

Тієї осені, як завжди, Надька з Макарчуком сидять в окремій кабінці, замовляють копчену рибу, червоне солодке вино і шоколад. Дід розповідає Надьці про господарство, про те, з чиїм котом парувалася його Муха, які смачнючі цьогорічні сливи і які червиві грушки вродили в його садку. А Надька – про заздрісну подругу-кагебістку, про посиденьки перед будинком, про симпатичного букініста Зеника, якому вона щонеділі носить книжки, і про чоловіка, кохання до якого досі жевріє – як лахміття з домашніх скринь на згарищі будинку.

За такими балачками минав їхній вечір. Дідові щоки порожевіли, і він почав сором’язливо ділитися інтимними подробицями їхнього з бабою життя. Надька у цей час дивилася на брудно-руді стіни і розкошувала в якійсь безглуздій п’яній мрії, що пахла виноградними лозами і риб’ячою лускою. Аж раптом за перегородкою почула Греччин голос. Їй аж млосно стало – він! – наче окропом її обшпарили. Перша реакція – тікати! Щоб не побачив її в товаристві старого діда, бо ще подумає, що й вона стара, а вона ж не стара, а так тільки… Щоб не побачив її без щільного паска, щоб не побачив її відвислого живота, бо вона ж не товста, а так… Тікати, бо не готова вона зараз зустрітися зі своїм молоденьким півником – от намарафетиться, підмалюється, тоді…

Але доросла жінка у ній перемогла. «Тоді» може не настати, аргументує Надька, тоді – не існує, існує лише зараз. Вона встає зі свого крісла, плескає себе по щоках і йде на голос – п’яна, закохана, стара.

Осип Гречка сидить сам. Йому принесли каву, і він замовляє щось поїсти. На столі безладно розкидані якісь папери. Раптом він підводить погляд, аж назустріч – блискуче зухвале бісеня, яке стрімголов вистрибнуло з примружених Надьчиних очей. Гречка спантеличений.

– Що ви тут робите, Надіє Павлівно?

– Ти чому до мене не заходиш? – з порогу нападає Надька. – Я ж на тебе чекаю. Чи ти вже забув, як я тобі допомогла?

– Я зайду, обов’язково. Ви така чарівна жінка…

– Не зайдеш, – капризує Надька.

– Зайду, обіцяю. У мене скоро сесія, треба вчитися, повно справ, – Гречка дивиться їй просто в очі таким чистим чесним поглядом, що Надька раптом усвідомлює – вірить йому, вірить…

– У тебе дуже жорстоке обличчя. І дуже гарне, – каже вона і сідає навпроти. – Тому я не знаю, що мені робити. Вірити твоїй вроді чи боятися твоєї жорстокості?

«Вона хоче залишитися тут, – роздратовано думає Гречка. – Замість того, щоб дівчата сходилися, баби, наче мухи на мед, злітаються. Прекрасно!»

– Що там у тебе? – вона підсовує до себе пальцем його курсову. – Вчишся?

Надька виправляє якусь помилку і жалісливо хитає головою, відчуваючи, як випите вино тепло стікає простісінько до серця і навалюється на неї тією живою і справжньою мрією, якої вона досі не могла чітко усвідомити.

– Я ж кажу… Може б, ми з вами іншим разом поспілкувалися? А послугу ви зробили мені важливу… ніколи не забуду. Ви чудова жінка.

– Серденько, у тобі стільки енергії, ти мов акумулятор, і я біля тебе наче молодшаю, – каже з надією.

– Але ж ви ще зовсім не стара, – Гречка червоніє від власної брехні.

А Надька думає, що це його почуття розпирають… Гречка тим часом збирає папери. «Ага, – злиться, – молодшає вона біля мене. Та мушу терпіти – все-таки від тюрми врятувала». Зібравши папери, кладе гроші за каву на стіл і йде до виходу.

– Не маю часу чекати, поки вони приготують, треба бігти.

Але Гречка до дверей – і вона за ним. Наче й забула, що в сусідній кабінці сидить дід Макарчук, занурившись у свої далекі молодечі спогади. Та й не хоче згадувати – щоб Гречка не бачив, із ким вона пиячить, щоб думав – не така вже ця Надька і стара…

– Ти справді красунчик, – засипає його компліментами Надька, хоча її вже й саму починає від тих компліментів нудити. «Це ж треба, на старості років перетворитися на доктора Бау», – думає вона.

Виходять у холодний мокрий вечір. Гречка роздратований – невже вона тепер усе життя за ним назирці ходитиме? Зупиняється посеред тротуару, щоб їй не було, як пройти, може, тоді повернеться в «Антуанетту»? Але Надька і далі йому щось лепече – про неприбрані тротуари, про погану погоду, про те, що він до неї не приходить. Тротуар Гречка загородив, тому вона стоїть на дорозі, а за спиною шугають машини.

– Півночі на тебе дивилася би. Який огидний колір у твого шарфа. Треба носити м’якші кольори.

Сухими чутливими руками тягнеться до шарфа і закутує Гречці шию. Він озирається, чи немає де знайомих, бо ще скажуть, що з мамою вечорами гуляє. Надька не зважає, куйовдить волосся, усміхається так пестливо, наче до найулюбленішої тваринки. Раптом просто у неї за спиною, пронизливо сигналячи, різко гальмує машина.

– Ти що, самогубця? Нащо посеред дороги стала? – лається водій. – А ти чого, дурню, усміхаєшся, я ж твою матір ледь не задушив. Ти ж мене, бовдуре, бачив, ти ж мені в очі дивився, то не міг її з дороги забрати?

Гречка думає – ось він, порятунок!

– Добраніч, Надіє Павлівно, – кидає переляканій Надьці, якій капотом машини набило на стегні синець. – Мені час.

Надька розтирає стегно – оце так… Її мало не переїхало авто, а Гречка і не помітив?

Він пішов. У Надьки тремтять кінчики пальців, які щойно торкалися до його шарфа, – чи з любові, чи з переляку, чи ще чогось. Вона мовчки слухає розлюченого водія, ступає на тротуар і ніс у ніс наштовхується на п’яного Макарчука. «Пора додому», – думає. Роззирається, чи немає поблизу Гречки, тоді бере під руку діда, який щільно і довірливо тулиться до її плеча, засинаючи на ходу, і так вони йдуть додому.

Дід засинає вдягненим на канапі, а Надька лежить у ліжку і думає – чи Осип так сильно любить, що нічого, крім неї, не бачить, чи хотів, щоб її машина переїхала? Так і засинає, тримаючись за матрац руками, щоб не впасти, якщо ліжко раптом полетить. Вранці дід тихесенько бере порожню смугасту торбу і першою електричкою вирушає на село.