– Тебе, напевно, всі про це питають. Але чи не все одно, про що ми зараз будемо говорити?

– Усе одно, – сказала я, і це справді було все одно. Теплий літній вечір закликав розслабитися і ні про що не думати, я поступово напивалася і розуміла, що подобається цьому хлопцеві зовсім не моє опанування структурою німецького речення, хоча він уже втретє робить мені за це комплімент, а мені – зовсім не його опанування технікою написання сонетів, хоча я вже двічі йому про це сказала. Ми продовжували жваву бесіду, тему якої, я підозрюю, Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд зараз може відтворити настільки ж погано, як і я. Зрештою, тема й не мала нічого спільного з тим, про що думав кожен із нас.

Ці думки було озвучено рівно через тиждень, коли ми повернулися після багатогодинної прогулянки лісом із такою ж багатогодинною розмовою, тривалість і жвавість якої не заважала їй бути саме настільки позбавленою найменшого змісту, як це буває тільки із свіжозакоханими. Тобто – цілковито.

Під час цієї прогулянки ми зустріли дивного чоловіка, брудного й обдертого, із типовим поглядом наркомана, нашого однолітка, який почав показувати нам свою ногу і розповідати, що вона дуже хвора, тому він потребує термінової лікарської допомоги. Ми відреагували неправильно, і замість того щоб дати йому грошей, привели до найближчої кнайпи, пригостили пивом і попросили зачекати, а Герман викликав «швидку допомогу». Чоловік насторожено стежив за нашою розмовою, явно не розуміючи, навіщо ми так довго втішаємося його присутністю. А коли побачив лікарів, то зірвався з-за столу і кинувся тікати, зовсім не накульгуючи на хвору ногу.


Увечері ми зайшли до помешкання, яке винаймав Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд у Фрайбурзі, і приготували вечерю, під час якої кожен сказав, що ще ніколи не їв нічого смачнішого. І це була чистісінька правда, хоча я певна, що якби хтось нас тоді чи пізніше запитав, що ж саме це було, навряд чи зміг би отримати змістовну відповідь.

– Ти не хочеш залишитися в мене цієї ночі? – запитав Герман, і мені здалося, ніби я чула це від нього вже сотні разів, так природно, логічно і просто це прозвучало.

– Звичайно, хочу, – відповіла я, хоча мама завжди вчила мене, як вчили мами і всіх інших добре вихованих дівчат, що не варто починати інтимні стосунки з чоловіком занадто рано, і при цьому мала на увазі далеко не другу зустріч.

– Я не занадто поспішив із цією пропозицією? – запитав Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд, якого мама теж, очевидно, вчила чогось подібного про стосунки з жінками.

– Так, але саме це мені подобається, – навряд чи таку відповідь можна вважати логічною, але нам обом тоді вона видалася цілком логічною, більше від того, все, що ми робили, видавалося тим логічнішим, що більше воно суперечило будь-яким приписам здорового глузду.

Ще через тиждень ми вже мешкали разом. Якщо скласти рейтингову шкалу тих, хто опинився у стані найбільшого шоку, дізнавшись про це, Крісті, безперечно, опиниться на першому місці.

Закінчення початку

Якщо Ви думаєте, що ця історія закінчилася саме так, то помиляєтесь. Адже навіть якби вона закінчилася подібним чином у житті, то такого аж ніяк не могло б статися в літературному творі. «Щасливі випадки для літератури нецікаві», – писав маловідомий фрайбурзький автор, навряд чи відкриваючи щось нове уважному поціновувачеві белетристики. Чи читали Ви колись цікавий роман, повість чи хоча б оповідання, в якому кохання не лише було б взаємним, доречним і вчасним, а й закінчувалося б щасливо? Я вже не кажу про випадок, у якому воно взагалі б не закінчувалося. Мені такі твори не траплялися.

Тому не могло цього трапитися і в нашому з Германом Гуґо Зіґфрідом Ґарольдом фон Драхенфельдом випадку.

Проживши разом трохи більше ніж три тижні, ми вирішили зачекати з одруженням. І зовсім не через те, про що Ви подумали. А тому, що для оформлення документів на шлюб мені потрібно було одержати довідки:

а) із міського ЗАГСу м. Львова, яка б засвідчила мій цивільний стан;

б) районного ЗАГСу м. Львова за місцем прописки, яка б ще раз засвідчила мій цивільний стан;

в) із ЖЕКу м. Львова за місцем прописки, яка підтвердила б наявність останньої;

г) із районного відділу міліції м. Львова, яка б підтвердила незаплямованість моєї репутації перед органами охорони правопорядку;

ґ) із міського ВВІРу, яка б підтвердила згоду останнього з фактом залишення мною країни;

д) завірену в нотаріуса письмову згоду моїх батьків на одруження;

e) переклад усіх вищезазначених документів німецькою мовою і завірення цього перекладу нотаріусом;

є) дозвіл українського консульства в Німеччині на одруження української громадянки з підданим ворожої нам у минулому країни.

Навіть мій свіжозакоханий стан не позбавив мене легкої депресії в ті моменти, коли я уявляла, як оформлятиму все це, який у мене буде при цьому настрій, яким серйозним стане це випробування для мого бажання вийти заміж і под. Уже не кажучи про те, скільки часу мені довелося б провести у Львові, займаючись залагодженням усіх цих формальностей. Тому ми просто продовжували жити разом, відклавши формальності на майбутнє.

Таємниці і вазонки

У Германа була якась таємниця. І полягала вона не лише в тому, що він не міг спокійно заснути в кімнаті, колір штор у якій видавався йому надто яскравим або недостатньо вишуканим. І навіть не в тому, що якість посуду, із якого Герман їв, більше впливала на його настрій і процес травлення, аніж якість самої їжі. Герман відчував у житті якусь приховану трагічність, що нависла над усіма нами, а в першу чергу – над ним самим, небезпеку, з огляду на яку неможливо просто жити, потрібно постійно пам'ятати про те, що рано чи пізно, сподівано або зненацька, незважаючи на вік, стать чи якісь інші ознаки, з кожним із нас обов'язково трапиться щось жахливе. І це не мусять бути якісь страшні катаклізми – такі, як смерть, хвороба або втрата близької людини. Трагічні речі оточують нас щодня:

ми змушені працювати, щоб не померти з голоду, і змушують нас до цього інші люди, які самі часто не працюють, а це несправедливо. Ми змушені зустрічати неприємних людей, які хамлять нам і ображають нас, і це – приниження, ми змушені бути самотніми, нещасними, обділеними враженнями чи почуттями, ми змушені спостерігати процес власного старіння й усвідомлювати, що рано чи пізно всі ми помремо… Найбільший трагізм, на думку Германа, полягає не в тому, що вже трапилося, а в невідомості очікування того, що лише може трапитися. А може й не трапитися, але при цьому все одно почуваєшся пошитим у дурні.


Для мене символом цього страшного «чогось», яке постійно тримало нас у напрузі, стали вазонки з квітами. Того ранку, коли «щось» відступало, і можливість того, що трапиться воно з нами от-от, того, що трапиться воно саме з нами, чи того, що воно взагалі трапиться, менше турбувала Германа, він удосвіта виходив з дому і до мого прокидання купував величезний вазонок, потім готував розкішний сніданок і приносив його мені в ліжко разом із найзвабливішою з колекції своїх посмішок. А за сніданком просив у мене вибачення за все, що він колись ненароком зробив або сказав не так. Моє по-жіночому чутливе до пестощів серце тануло від усього цього, немов масло на пательні, я ладна була пробачити йому все, навіть те, чого він ніколи не робив, як і те, що тільки збирався зробити, як би сильно мене це колись давно або коли-небудь у майбутньому не образило. У такі моменти Герман, як правило, просив мене вийти за нього заміж, я переважно погоджувалася, і ми замріяно обговорювали наше спільне майбутнє.

Але минало кілька днів, і мій майбутній наречений мінявся до невпізнання. Я помічала це відразу: вираз обличчя зосереджений, холодний, жодної посмішки. Герман дивився на мене так, ніби я опинилася тут випадково, без його відома і бажання, і тепер збираюся заважати у виконанні важливої справи.

– Ти знаєш, що для мене не існує людини дорожчої за тебе, – напівпитав-напівстверджував він, і в його голосі звучало стільки стримуваного трагізму, що я розуміла: аби не викликати психічного зриву, я мушу мовчати, погоджуватися, обережно вставляти аргументи, зауваження, припущення, і котресь із них, можливо, розрядить ситуацію, і Герман повернеться до свого звичайного, уважного, спокійного і врівноваженого стану. Але як ти думаєш, чи зможемо ми зберегти наші стосунки протягом довгих років такими ж ніжними й теплими, як зараз? Чи зможемо ми врятувати їх від руйнівного впливу буднів, чи вдасться нам не стати чужими й далекими, хоча й продовжуватимемо жити під одним дахом? – Герман говорив, потік його фраз ставав усе швидшим, голос – суворішим, вираз обличчя – похмурішим, і хвилин так за 10 сторонньому спостерігачеві вже могло б здатися, що сталося як мінімум виверження вулкана, і в розплавленій магмі загинули батьки, родичі і найближчі друзі мого коханця, таким безпросвітно трагічним був його тон, такою безнадійністю світилися його очі, таку безвихідь відчували його пальці, що нервово тремтіли разом із цигарками, які він курив одну за одною.

Спочатку такі сцени мене лякали, потім заставали несподівано, далі я звикла і заздалегідь почала помічати ознаки грози, що насувається днів за два-три до «години X», і часом мені навіть удавалося відтягнути в часі такий момент, щоправда, жодного разу не вдалося уникнути його зовсім. Наша розмова переважно тривала цілий вечір, а часом затягувалася і до пізньої ночі. Часто Герман приходив не зовсім тверезий, ще частіше ми в процесі розмови бігли по вино до найближчої кнайпи і щоразу проговорювали той самий чи майже той самий текст, ніби погані актори, шпортаючись і забуваючи, перегравали і надто нервувалися, багато курили і випивали часом дві або й три пляшки вина за вечір. Щоразу це було «серйозно», це було трагічно, це була розмова про найважливіше. І щоразу я повинна була довести Германові, що моє ставлення до нього зовсім не змінилося, що я усвідомлюю, наскільки важко мені доведеться з його характером, і що я бачу, як багато він намагається змінити в собі, щоб полегшити наше співіснування, і як багато йому вже вдалося в собі змінити, і як я вірю в те, що все в нас буде добре, бо ми так потрібні одне одному, бо нам так добре разом, бо…