Віталік дуже багато їв. Було дивовижно, як така кількість першого, другого і третього поміщається в його тендітному тілі. Батько Віталіка теж працював програмістом, мама була домогосподаркою. Сніданок, обід і вечеря у них вдома були розплановані з точністю до хвилини. Сніданок і вечеря складалися з основної страви і десерту, на обід додавався ще салат і «пєрвоє». Методично й не поспішаючи, Віталік висьорбував ложку за ложкою спершу дві порції «пєрвого», потім подвійну порцію «второго», запивав усе це компотом із великим шматком пирога, торта, значною кількістю домашнього печива або, у крайньому випадку, шматком хліба з маслом і варенням. Ми втрьох, разом із його батьком і мамою, з'їдали меншу кількість, ніж він один. Крім сніданку й обіду, в неділю в них був ще «полднік», під час якого пили чай.

Аби поглиблювати спільні інтереси, ми обмінювалися книжками, зрідка ходили в кіно, Віталік учив мене англійської мови і основ мови Бейсік. Ні мої, ні Віталікові батьки не мали нічого проти наших стосунків. Мої, щоправда, значно частіше заходили до кімнати, не постукавши, коли Віталік приходив до нас у гості, ніж Віталікові, коли я приходила в гості до них. Але в принципі, обидві сторони були цілком задоволені нашим вибором.

В обох наших сім'ях вже почалася активна підготовка до того, що моя мама називала «логічним завершенням кожних нормальних стосунків». Моя бабця займалася активною закупівлею ковдр, подушок, простирадл, пошивок, рушників і навіть повзунків із теплої фланелі, інша моя бабця закручувала в банки солонину, готувала перини і пухові подушки, Віталікова мама закрутила на зиму подвійну порцію салатів і повидла. Тато по суботах озброювався лінійкою, міряв відстань між меблями і прикидав, що й куди можна було б пересунути чи доставити.


Але нас із Віталіком турбували інші проблеми. Тут не можна оминути увагою той факт, що Віталік був не лише першим хлопцем, з яким я зустрічалася «серйозно», а й першим чоловіком, з яким я вирішила «зайти аж так далеко», як називала це моя мама. На момент нашого знайомства мене вже значно менше хвилював національний аспект проблеми втрати цноти, зате я значно більше переймалася аспектом глобальним. А якщо раптом так і не вдасться ніколи позбутися цієї клятої цноти? Така перспектива лякала. Що далі, то більше я соромилася своєї недосвідченості – не стільки перед Віталіком, скільки перед товаришками, які розповідали впевненим і досвідченим тоном про свої численні пригоди, враження і переживання. Мені теж хотілося брати участь у цих розмовах, але не розповідати ж їм про те, що ми з Віталіком зустрічаємося вже майже півроку, а він так досі й не наважився мене поцілувати.

Чому я обрала саме Віталіка для здійснення своїх планів, мені важко сказати. Напевно, правильніше було б зробити це з людиною, значно старшою за мене, із більшим досвідом, до якої я ставилася б із більшою байдужістю. Моя знайома, наприклад, просто підійшла в трамваї до чоловіка, про якого вона знала тільки те, що він неодружений і викладає в одному із львівських вузів. Вона привіталася й сказала: «Я знаю, що Ви можете мене багато чого навчити, тому я хочу з Вами переспати. Чи не могли б ми зробити це зараз?»

Таким чином її проблему було вирішено вже протягом найближчої години, і потім вона розповідала мені, що відчула велике полегшення, позбувшись багатьох комплексів і відчуття невпевненості в собі. Я сама ніколи б на щось таке не наважилася.

Тема пристрасті в загальнонаціональному контексті. Спроба дискурсу

«В української нації є три комплексні проблеми (прочитала я колись – не пам'ятаю, де саме) – це відродження української нації, відродження української мови і відродження української державності».

Усі «три комплексні проблеми» були у наших із Віталіком стосунках гостро актуальними.

Віталікові батьки народилися в Омську і протягом ЗО років життя в Україні так і не оволоділи місцевою мовою в достатньому для нормального спілкування обсязі. Ситуація доволі типова, що не заважає їй призводити до розпалення міжнаціональної ворожнечі. Поза Львовом доволі розповсюджено упередження про те, що коли в центрі Львова хтось звертається до щирого українця із питанням: «Как прайці да Опернава?», нахаба може опинитися в зовсім іншому місці, де стан його здоров'я примусить на деякий час забути про слухання арій і замислитися над можливостями заповнення певних прогалин у власній освіті.

Насправді все, звичайно ж, відбувається тактовніше, м'якше, толерантніше і закінчується в найгіршому випадку ігноруванням. Галицька панєнка доброго хованя, як відомо, ніц не може мати спільного з тими москалєми. У кожному разі, не так багато. Моє добре галицьке ховане і незакінчена філологічна освіта спершу давалися взнаки, і я намагалася українізувати сім'ю свого коханого. Спочатку невеликими порціями і ніби випадково: за допомогою маловідомих переписів з галицької кухні мовою оригіналу для мами, українськомовних газет і журналів для тата, впертого вживання важкодоступної навіть для деяких українськомовних лексики на зразок:

дечка, лазничка, стільничка, попільничка,

митка, грата, кохля, шмата,

бамбетль, креденс, п'єц, наплечник,

файка, цитрина, маринарка, драбина,

цинамон, криниця, порічки, стрічки та ін.

У своїх найсміливіших снах я мріяла про той день чи ту ніч, коли ми з Віталіком нарешті станемо настільки близькими, що я зможу перейти і на лексику більш інтимну: майтки, станик, перса, прутень, розкішниця, цнота… Але цей день чи ніч ніяк не наставав чи не наставала, і я вирішила пришвидшити процес українізації. Пам'ятаючи про успіх, досягнутий із попереднім коханим за допомогою сонетів Шекспіра, я попросила Віталіка почитати переклади Павличка та Паламарчука.

Він трохи здивувався моєму проханню і пояснив, що Шекспіра вже читав, але якщо я наполягаю… Я наполягла, і він прочитав. «Он канєшна класік, но Пушкін сільнєє», – сказав Віталік, і я подумки почала рахувати до 100, розуміючи, що починати міжнаціональний конфлікт навряд чи доцільно, коли людина аж настільки «не в'їжджає». Та й про що сперечатися? Доводити йому, що українська мова – це насправді не діалект російської? Примусити його почитати ще 50 томів праць Франка? Чи почати серйозну дискусію, порівнюючи Шекспіра і Пушкіна? Усе виглядало однаково дебільно. Навряд чи наше кохання витримає аж такі випробування, та й з досвіду попередніх поколінь відомо, що «москаль є москаль», тож я вирішила бути вищою цього і пробачити Віталікові та його родині їхнє невігластво і брак заангажованості в національному питанні. Чи вчинила б по-справжньому свідома українка на моєму місці так само? Навряд, але ж не всім судилося бути по-справжньому свідомими.


Поступово, хоча й дуже повільно, процес українізації моїх майбутніх потенційних родичів таки відбувався. Наприклад, звертаючись до мене за столом, вони вже не говорили: «Вазьмі, пажалуйста, вілку», а «Вазьмі, пажалуйста, виделку», «суп» почали називати «зупою» і бажали одне одному «Смачного» замість «Пріятнава аппєтіта». Це вже був результат, хоча й не дуже вагомий.

Короткий спалах зацікавлення мовою Великого Кобзаря стався у Віталікової мами, коли вона вирішила, що:

– Дєла у вас, кажісь, патихоньку к свадьбє. Нє грєх і радітелям пазнакоміться.

Після цього вона деякий час намагалася в моїй присутності перейти на ламану українську, аби потренуватися перед знайомством із майбутніми родичами. Але я не поспішала сприяти здійсненню її планів щодо знайомства, добре уявляючи, що скаже мій батько, коли майбутні потенційні родичі, зайшовши до нього до хати, з порога бовкнуть: «Здравствуйтє!» На цьому розмова може й закінчитися. Я вже не кажу про те, що прізвище майбутніх потенційних родичів Брокман, а ймовірна сваха називається Сафія Гєршкавна. У хаті в них не висять образи, а на питання конфесійної приналежності вони навряд чи зможуть дати батькові прийнятну відповідь.

Тож мовне зацікавлення Сафії Гєршкавни поволі згасало, аж поки не згасло зовсім, Віталік не перейшов на українську ні з поваги до мене, ні під впливом Лукаша, я деякий час повагалася, чи не перейти мені на російську з поваги до Віталіка, його батьків чи, наприклад, Пушкіна. Але вагання закінчилися, і кожен продовжував розмовляти, як йому було зручніше. Таким чином, проблема відродження української мови, друга за важливістю для всієї української нації, залишилася на нашому локальному рівні невирішеною. З усіх можливостей її кардинального розв'язання було обрано ганебний компроміс: українське не перемогло, а москальське не здалося – чи навпаки.

Що ж стосується проблеми № 1 всієї української нації, то справа виглядала ще складнішою. На початку наших стосунків, тобто коли ми вперше, вдруге і навіть ще вп'яте залишилися наодинці, я намагалася стримати себе і не виявляти ніякої ініціативи, як і належиться галицькій панєнці доброго хованя, терпляче чекаючи, поки Віталік намагатиметься мене поцілувати, помацати за груди, залізти рукою під спідницю, нарешті розщіпнути станик, а я дотримуватимуся бабциних настанов і наслідуватиму поведінку героїнь із прочитаних романів, де дівчата червоніють, ховають очі, бороняться від наполегливих рук залицяльника, сором'язливо шепочуть: «Не треба, ну прошу тебе, не треба!», міцно стискають губи, зуби, ноги і все, що лише надається до стискання, заплющують очі, напружують язик, цнотливо опираючись поцілункові – і поступово послаблюють опір. Процес здобування жінки у таких романах триває по-різному: роками, місяцями, а часом – тижнями чи навіть днями. Кажуть, що довше жінка борониться, то солодший для чоловіка момент перемоги, то більше він цінує здобуте і краще ставиться до своєї «здобичі».

Відверто кажучи, я зовсім не мріяла стати чиєюсь здобиччю, жертвою чи нагородою. Не лялька ж я, зрештою, і не домашня тварина. Та й не до кінця розуміла, навіщо боронитися проти того, чого тобі теж хочеться. Але так сі належит панєнці доброго галицького хованя – і ніц не поробиш. Одним словом, я намагалася.