Тетяна Белімова - Київ.ua

«Виходьте! Машина під вашим під’їздом. Це червоний фольксваген «пасат», номер КК 3490 НІ. Дякуємо, що скористалися послугою «Джаз-таксі»!» Та прошу! Стер есемеску й пішов у передпокій вдягатися. Так! Стоп! А риби? Мало не забув про вас, мої дорогесенькі!

Відчинив шафу й отетерів! От Лариска! От стерво! Не забрала шубку! Це вона навмисне, щоб перекрутитися, а через день-два в гості з ночівкою. Але не на того напала! Пропаща твоя норка, Ларусю! Та нічого, вона однаково тобі не личила. Буде нагода гардероб оновити. На жоден твій дзвінок чи есемеску просто не відповім! Мене для тебе вже не існує!

Вечір такий неприємний, холодний. Вітер збиває з ніг, крижані колючі сніжинки витанцьовують у жовтувато-оранжевому світлі нічних ліхтарів. Порожньо. Самотньо. Тоскно.

Біля під’їзду його хитнуло в бік червоного «пасата» (хоча в сутінках важко було зорієнтуватися, якого він там кольору). Може, трохи перебрав? А що було робити? Погодився відтягнутися з Ростиком (ти знаєш, буде кльово! Я тобі кажу! В «Басейні» класний тусняк!). Погодитися погодився, а от що там далі робити, в цій «Апельсин-Плазі», а надто на тверезу голову? Він і гадки не мав. Поки доїде – трохи розвіється, звісно. На місці можна ще чогось долити для хоробрості. Чи не доливати. Як буде, так і буде.

Що ж це так тоскно? Їде розважитися, танцювати, знайомитися, а таке враження, що мусить відбути якийсь незапланований поминальний обід. От давніше він би зрадів із нагоди відірватися від Льони, дітей і десь тусонути, і ось: тусуйся хоч кожен день, а не хочеться.

Не хочеться. Немає бажання. Ні думок, ні мрій, ні планів на майбутнє, та й майбутнього, власне, немає. Колись було, але тепер навіть уявити, що настане завтра, як повтор сьогоднішнього болю, самотності, невідв’язної, як смертний гріх, думки про те, чого таке сталося саме з ним, саме в його житті. Просто на хвилинку припустити це – і вже судомить щось там усередині. Щось таке, що містики назвали б душею. Але він, слава богу, не містик!

Хріново – ось точне слово! Звичайний депресняк, який мине, розтане, мов туман на ранковому сонці. Треба просто змусити себе не думати, не аналізувати, не зациклюватися. Необхідні зусилля, навіть вольовий імператив, щоб кудись іти, щось робити, знайомитися з кимось новим і цікавим.

Собі ж самому можна зізнатися? Так, розлучатися виявилося непросто навіть для нього. Навіть для нього? Навіть для нього… Але Ростик пережив? Зміг? Не заскиглив? Не кинувся миритися? Зумів відірватися від старого, щоби побудувати нове? Нове вільне життя. Вільне від кого? Чи від чого?

Треба дивитися на речі оптимістично. Розлучення нині в тренді. Воно сприяє іміджу. Довершує образ вольового керівника. До того ж попит на таких, як він, завжди підвищений (Лара це доводить, хоч вона і не надто вдалий приклад). А от хай Льона тепер спробує влаштувати своє особисте життя! Кому вона потрібна з двома дітьми без міцної матеріальної бази?

Надворі мете. Суцільна біла стіна. А в «Басейні» – пляжна спека (голі плечі, руки, ноги, які миготять у світлі прожектора, що швидко крутиться врізнобіч понад цим збіговиськом), турборев, драйв… Чомусь у таких місцях завжди виникає враження, що всі одне одного знають (на нього це, звісно, не поширюється). Отой зліва підморгує тій, що навпроти, а ті двоє справа махають руками й навіть намагаються щось крикнути (от наївні!) отим трьом лискучо-червоним. Невже тільки йому тут самотньо? Всі шаленіють у скажених ритмах, і тільки він тупцює на місці, мов петеушник.

Повернувся до столика. Вуха ніби ватою позакладало, мабуть, не лише в нього, бо Ростик нахиляється з сусіднього стільця і кричить у самісіньке вухо: «Чуєш, замовмо ще по одній, бо щось не дуже вставило!». З очами теж не все гаразд: сльозяться від цієї перманентної світломузики, але це не заважає помітити Ростикову спину, яка відпливає кудись із високою блондинкою (ги-ги! Так смішно подумалося: Ростикова спина мов окрема істота).

Тотальна самотність. А може, ні? В голові засіло невеселе (хоча це ще з якого боку поглянути!): «Що ти тут робиш?». Несподівано приходить щасливе осяяння! Це ж усе Льона, зараза, винна, що він здригається тут у божевільних ритмах! Вона винна, що він тусується серед цього молодняку! Вона винна, що він змушений шукати їй заміну, знайомитися з кимось чужим і непотрібним, ходити на побачення, волочитися по кінотеатрах і боулінгах, вечеряти в ресторанах, сьорбати каву по якихось «Будинках чаю», їсти суші, перетравлювати піцу, коригувати списки й відкидати зайві телефонні номери, листуватися в соцмережах, просто впускати близько когось такого на перший погляд лагідного й щирого, як вона, знову – вкотре – впускати в своє життя, щоб звикнути – прив’язатися – призвичаїтися, а потім знову так гірко мучитися!

Підпливла якась! Здається, нічого особливого, але щось у ній ніби знайоме… Може, оцей вологий тепло-карий погляд? Це ніби Льонин погляд – ніжний, чарівний, від якого він колись божеволів, за який усе колись би віддав… Ні, це йому, мабуть, просто здалося. Так, і в цієї очі стигло-вишневі, але якісь вузькі (японка чи що?), і в поєднанні з ними дивує висвітлене аж до сніжно-сивого кольору волосся. Ніби в тому східному мультику про дівчат-вінксів (дочка завжди дивилася суботами). А одяг? Теж ніби зшитий за ескізами до цієї ж анімації. Не думав, що і в житті таке буває! О! Чорні нігті й колготи-сіточки! Оце гламур! А панна не така вже й молодесенька, щоб так виряджатися! Може, познайомитися?

– Як звуть? Аля? Це як? Ага, Александра. Ага, скорочено… Ну добре, будеш Лялею. – Майже як Льона! Ні, все-таки схожі вони, хоч і дуже різні. – Кажу, що буду Лялею тебе називати! А чому тобі неприємно? Та ти звикнеш!..Як знаєш, можу взагалі ніяк тебе не називати!

За годину інтенсивної жестикуляції взнав усе, що хотів. Живе в Києві віднедавна, свого житла немає (винаймає однокімнатку в спальному районі), працює фотокореспондентом у жіночому глянці «Мілашка» (вона художниця, малює в сучасних напрямках поп-арту, але на життя треба заробляти), п’ять років перебувала в цивільному шлюбі, дітей (яке полегшення!) завести не встигла, тепер – у вільному плаванні. Та найголовніше (а він усе думав, звідки цей акцент і акання? У Києві так не розмовляють навіть щирі російські інтелігенти) – переїхала з Москви спеціально на запрошення «Мілашки» (чув, багато народу на заробітки туди їздить, але щоб навпаки – не чув, але ж у світі все буває…). В Києві вже рік, але ще не звикла («Не обвыкнусь никак у вас! Менталитет местной публики сильно шокирует!») і не призвичаїлась до провінційності після великого мегаполіса…

Це й знітило, й насмішило водночас. Можна подумати! Просто з Брайтон-Біч упала в київські куширі… Так чого ж ти сюди, в провінцію, пхалася? Почав наспівувати «у-у-у-на-а-ас-на-а-брайто-о-о-не-жи-иву-ут-интеллигенты»… Добре, що не почула, бо ще й образилася б чого доброго? Образилась би? То й слава Богу! Ні за ким він бігати-упадати не збирається! А гордих узагалі не любить. Жінка повинна бути поступливою, а не губи копилити!

Так, треба знайти Ростика. Сказати йому, що все, мавр зробив свою справу і мавр може йти. Хоча… Не маленький, не загубиться.

Він добре засвоїв урок із Ларою: тепер на свою територію – ні-ні! Або на її території, або на нейтральній…

– Ну, що, Лялю! Їдьмо, я тебе додому підвезу!

Суботній ранок. Яскраве лютневе сонечко. Кінець зими. По вікнах дзвінко б’є-скрапує з невидимих буруль, які примостилися десь під дахом, вода – перший провісник весни й нового в цьому році тепла. Сьогодні якось несподівано легко на душі. Чи то так сонце подіяло, чи позитив запланованого на день побачення?

Ще раз виринув у пам’яті образ хлопчика Льоші, пацана з сусіднього під’їзду (цікаво, яким він став?) – нічого особливого пригадати так і не вдалося: стандартні вітання, гупання м’ячем у товаристві однолітків, тупцювання біля тенісного столу в очікуванні своєї черги пограти. Нічим особливим він їй не запам’ятався, жодних емоцій ніколи не викликав. Тому таким несподіваним і незрозумілим видався цей його дзвінок. Зателефонував їй учора. Довго не міг пояснити, хто він: ні його прізвище, ні імена його батьків ні про що їй не казали і не викликали жодних асоціацій. Лише коли він, інтимно стишивши голос, мовив: «Альонко! Я колись тобі сніжкою в око… у дворі, біля гірки… заліпив», – нарешті згадала його… Від цих перепитувань і з’ясовувань, хто кому ким доводиться, розмова якось відразу ніби захрясла, захлинулася в паузах, очікуваннях відповіді та нещирих інтонаціях. Досить вимушено і напружено розпитував її про спільних дворових друзів, і вона так само ввічливо і стримано щось відповідала. Суть дзвінка шокувала її своєю недвозначною відвертістю:

– Я, знаєш, от почув нещодавно, що ти пішла від чоловіка (а я вже два роки сам живу), і вирішив у твого брата Вані номер телефону попросити. Хотів би зустрітися, поговорити з тобою. Давай у суботу, якщо ти вільна…

Як про це в народі кажуть? Сарафанове радіо? «Одна баба казала, друга баба чула…» Мабуть, брат її рідний і розказав комусь у дворі… А той підхопив «і розніс по FM-хвилях»… А вона чого чекала? Та й що, власне, приховувати? Однак усе таємне… Питання часу теж не особливо актуальне.

Може, вона просто була морально не готова до того, що хтось, дізнавшись про її новий статус (до якого теж іще морально не призвичаїлася), почне ставитись як до потенційної подруги? Особливо хтось знайомий з дитинства, як цей Льоша?

Нагадує зустріч двох невдах («я теж сам… уже два роки»), або двох інвалідів чи учасників бойових дій, що отримали схожі каліцтва і яким є про що поговорити, поділитися досвідом, так би мовити… Хоча, з іншого боку, не відмовляти ж цьому Льоші тільки тому, що йому в житті не поталанило з сім’єю так само, як і їй? Може, він прекрасна людина! Прекрасна людина, яку два роки тому покинула дружина… Щось не в’яжеться…