Тетяна Белімова - Київ.ua

Втупилась в екран монітора. Несподівано зраділа цій реакції: хоч одна жива емоція за весь останній тиждень, бо те скам’яніле отупіння, яке найшло на неї після всіх цих розмов-перемовин – з її батьками, з його батьками, з його сестрою і бабусею, з її тіткою і братом, зі співробітниками, які «були в курсі», з друзями, які теж швидко «ввійшли в курс», – почало утверджувати її в думці, що вона просто нова модель роботолюдини. Така собі механізована версія жіночої статі з низкою обов’язків, яка сумлінно виконує свій розклад дня, існує в межах певної програми, просто і механічно повторює однакові – день у день – дії.

Ампутація душі – ось мрія над мріями, пісня над піснями, найзаповітніше бажання! Якби ж тільки знайти такого чарівника, байдуже звідки, чи зі Смарагдового міста, чи зі старовинного глека, закоркованого древнім сургучем – аби лише бажання здійснював. І жити враз стало б легко та просто – не пам’ятаючи, не прагнучи, не переймаючись, не мріючи, не кохаючи, не жадаючи, не шкодуючи, не шокуючись, не жаліючи, не леліючи – загалом нічого не відчуваючи. НІЧОГО! От лише те місце, де колись була вона, душа, трохи нило б на погоду, але до цього, певно, можна було б звикнути.

Втома. Така безмежна втома, що навіть спати важко, їсти важко, розмовляти важко. Встаєш зранку і відчуваєш: уже стомився, ще й день не розпочався, а хочеться знову лягти і спати.

Спати? Так, заснути і бачити сни про щастя. Це можливо? Це можливо: весь час спати… і бачити сни про щастя.

Хоч куди глянь, – самі лише фати моргани, скрізь вони: дивні й давні ілюзії заполонили весь простір буття, устелюють існування, мов біла вата – імітація снігу на ялинках давнього (а може, цього й не було ніколи?) дитинства. Бо правда колюча й рудувато-підсохла, як сосни на смітниках після свят (сосни замість ялинок – навіть тут омана!) в тому-таки дитинстві, що його ніколи не було.

Вчора зайшла в супермаркет по хліб і, стоячи в черзі до каси, відчула, що так утомилася, аж і додому, точніше, до Ладиного дому, не дійде! З чого б це раптом у тридцять із невеличким гаком років так стомлюватися? Що за життя таке настало?

Рожеві з морозу синові щічки, а в дочки шапка так смішно насунулася на лоба. Тупцюють зніяковіло біля порогу, тягнуть величезні целофанові мішки зі своїми речами, ховають оченята. Дивно, ніби маленькі, а вже все розуміють:

– А тато не зміг зайти, він дуже поспішав кудись у справах. Ми самі речі принесли, нам не важко було…

Після місяця благань і перемовин таки спромоглися забрати дещо зі свого, та й то не все, а лише дитяче і лише те, що можна було спакувати нашвидкуруч. Один (лівий) хлопчачий кросівок, устромлений у формочку для випікання пасок (ні, другого тато не знайшов). А формочок, яких у списку не було, аж дві! Хвилюється, щоб вона, тулячись по чужих кутках, не втратила кулінарних навичок?!

– Знаєш, мамо, ми нічого не збирали, бо дивилися цікаві такі мультики з Артуром, сином тьоті Лари. Тато з тьотею Ларою все самі зібрали… А в неї халат червоний, такий самий, як у тебе, і капці з хутром, такі, як у тебе… А у ванній вона всі полички позаймала різними красивими тюбиками й коробочками… А ще тато дуже сердився на неї і кричав…

Вона знала, знала, знала, що це буде, неодмінно має статися, але не так! Не так відразу! Не в ще тепле її ліжко! І нащо дітям було це демонструвати? Чи є в житті ще хоч щось святе для нього?

Зачинилась у ванній. Ввімкнула воду. Скинула капці й занурила ноги. Дивилася-відчувала, як із шумом ллється потік теплої води. Чула щасливі голоси дітей: обговорювали татові подарунки – відкупні індульгенції, що ними їм заплатили за недодану вартість любові й турботи. Підставила обличчя під цей струмінь води і вперше заплакала. Чому ж так важко? І чи закінчиться колись ця безкінечна історія?

Чи думала вона, що все так обернеться? Мабуть, ні. Щиро кажучи, вірила, що до суду й розлучення не дійде. Думала, що сила любові (любові? чи була вона? чи лише наснилася?) переможе…

Чомусь із почутого найбільше вразило навіть не те, що їй так легко і швидко знайшли заміну, а те, що в її оселі хазяйнує чужа (так, саме з наголосом на означенні) жінка! Що вона відчуває, коли торкається до її речей, користується ними, сидить на її так любовно колись дібраних меблях? Як вона почувається в тому створеному не нею і не для неї інтер’єрі? Чи подобається їй колір шпалер? А кахлі?…

Боже, що за дурниці лізуть у голову! Чому припускала, що їй шляхетно запропонують повернутися й жити з дітьми у їхній спільній квартирі? Шляхетно? Шляхетно. Але вік лицарів минув.

Щоби продати їхнє спільне житло й придбати дві окремі квартири – їй із дітьми й колишньому, годі й казати. Так їй переказали через парламентерів. Вона не дістане нічого, бо як зрадниця і відступниця заслуговує лише на анафему, а діти… їх буде згадано в заповіті…

Жорстоко. Але ж вона знала, який він насправді: не той лискучий бізнесмен і відданий друг «своїх друзів», а немилосердний тиран і самодур.

Алла Леонідівна дзвонила разів зо три: всяко буває, ти жінка й мати – піди, помирися, все забудеться й перемелеться. А як його миритися? Хоч як крути, а третій зайвий… Її повернення у його плани вочевидь не входить…

Річ. Вона просто зужита річ, яку прийшов час викинути на звалище. Вона завжди якось так і почувалася. Йому потрібна була така річ, що доповнила б мистецьку колекцію, яку можна демонструвати друзям і знайомим, ходити з нею на прийоми й світські заходи, використовувати для народження й виховання дітей; річ, яка підкреслювала б вишукану вибірковість його смаку, довершувала б імідж, допомагала створити образ позитивного інтелектуала (її коштом); зрештою, щоб вона прибирала й куховарила (мусить же хтось і доріжки в садку пісочком посипати)!

Тільки чого ж завбачливо не придбав для неї сейф, як-от для своєї дорогої рушниці? Було б і її покласти в надійний сховок, оберігаючи від імовірних ушкоджень, любовно чистити й змащувати, тримати перед сном у руках… Але ж вона не рушниця, щоб мати таку пошану.

Що ж, отримала що хотіла, на кого ж тепер нарікати? А чи не цього вона, власне, прагла? Спокійного життя без страху, безкінечних претензій і занесеного кулака? Цього…

Вперше відчула, як десь у надрах її єства зароджується зло, не конкретне бажання вдарити когось чи образити словом, а чисте й абстрактне почуття. І почуття це не скероване назовні, а припечатане до конкретної, недавно ще найріднішої людини!

Ну чому так? Чому не можна було по-доброму, по-простому, не залучаючи сторонніх, не переказуючи погроз і побажань, не заносячи в чорні списки? Невже всі ці роки спільного життя нічого не важать, а має значення тільки цей її останній вчинок? Хіба ж не він сам спонукав її до нього?

Озирнулась на зачинені білі двері. Замкова шпарина (насправді її тут не було – лише пофарбована під золото металева ручка зі шпінгалетиком-клямкою) – оце сутність її життя! Муляж (замок є, а ключа й шпарини нема)! Муляж щастя! Пап’є-маше кохання! Скульптурна група сім’ї!

Отак зазирнути б у цю шпарину насправді й продивитись у темпі пришвидшеного перегляду все її життя! Ось дитинство – воно, мабуть, найщасливіше, бо ще немає відчуття вторинності, відкладання бажань та інтересів до кращих часів, так, як було, скажімо, з вибором факультету: філологічний замість журналістики. «І нічого страшного, – переконували батьки, – Іди, куди беруть! Що філологія, що журналістика – суцільна гуманітарщина!». І з роботою все склалося так само: замість журналу з невисокою платнею коректора – престижна праця у фонді держмайна. А потім – перша декретна відпустка, яка розтяглася на п’ять із половиною років. А потім – їй уже було тридцять – розпочинати журналістську кар’єру було вже пізно.

І головне, тепер, з відстані років, ставало дедалі очевидніше і ясніше, що вона сама змарнувала свій шанс реалізуватися! Саме вона попливла за течією, опустила руки, не боролася, не домагалася, не «терлася» по редакціях і задвірках телеканалів, щоби потрапити до ротації; захотіла народити дітей, а не висиджувати золоті кар’єрні яйця, запрагнула сімейного вогнища, а не всепоглинального, всеохопного служіння золотому ідолові роботи.

Не зуміла, не змогла, не зробила, не здійснила, не справдила й не зреалізувала можливості викувати свою долю такою, як колись хотілося, як мріялося, як бачилось у наївних дівочих сподіваннях. Вона? Вона! Саме вона…

П’ять, десять, п’ятнадцять хвилин… Не просто порожніх хвилин, які приходять-просочуються нізвідки і йдуть у нікуди, не лишаючи по собі жодних спогадів і емоційної прив’язаності. Ні, довгі (о, вже майже двадцять!) хвилини чекання, вичікування у власній машині, як у розбійницькій засідці. Він чекає на неї, щоб уже нарешті перестати її чекати…

Увімкнув музику гучніше. Нецікаво сидіти пеньком у цілковитій тиші. Коли вже ця Лара нарешті вийде з його помешкання, з його дому, з його життя? Все ж ніби було запаковано. Целофановими пакетами з її шматтям завалено весь (досить-таки великий) багажник його «кемрі». Що там іще можна було залишити («Ти йди, а я спущуся за п’ять хвилин, погляну, чи нічого, бува, не забула»)?

Невже знову впала в істерику? Невже – все спочатку? Вмовляти – пояснювати – розтлумачувати – каятися – вибачатися – знову наполягати на своєму – тактовно натякати – прямо казати – кричати – благати дати йому спокій! – а краще навіть стерти й забути його телефон (і решту контактів теж!). Так справді буде краще, поки не стало гірше. У них нічого не вийшло, у них нічого немає спільного, спільне майбутнє неможливе! І, отже, сто контраргументів у відповідь на кожен його…

До чого тут дискусії? До чого ці вмовляння й підстеляння? Ну не зміг він їй сказати прямо, що… Що? Могла б і сама здогадатися, не дурна. НЕ КОХАЄ ВІН ЇЇ! І все. Нічого не вдієш. Невже не ясно: якщо чоловік на відверте запитання – «чи ти мене любиш?» – не дає ствердної відповіді, а вичавлює з себе щось на зразок «ну, ти мені дуже дорога й близька людина, я ціную і ніколи не забуду того, що було між нами…», то про яке-таке кохання може йтися?