Тетяна Белімова - Київ.ua

Якась зла радість наповнила єство! Прислухалася до перестуку власних підборів. Подалі від цього будинку! Подалі від нього! Нехай! Нехай одружується! Їде до Сінгапуру! А вона… Вона піде зараз на зустріч однокурсників! Ще встигне! І вбрання відповідне (не пропадати ж марно такій красі).

Ні, на метро не поїде! Побачила підсвічений маячок таксі.

– До ресторану «Совського»? Скільки? Чудово!

Чи існують ідеальні стосунки? І якщо так, то які вони, ці ідеальні (а може, ідеалістичні) взаємини? Чи це взагалі можливо – знайти (чи створити зі свого ребра?) таку жінку, з якою можна було б і жити, ще й водночас кохати її? Таку, яка б не набридала вічним жіночим скімленням, не викликала б відрази домашніми капцями, лицем без косметики, махровим (який жах!) халатом – отими незчисленними побутовими дрібницями, які невидимим шашелем вгризаються в образ коханої і руйнують його вщент? А найголовніше, таку, до якої б неможливо було звикнути – призвичаїтися – пристосуватися – прилаштуватися – приноровитися – приладнатися – зростися – зліпитися, яка, попри кохання, турботу і ніжність, не зв’язувала б, не висла б непотрібним і обтяжливим баластом, а залишала простір для маневру, поважала б чоловічу свободу і волю… Одним словом, таку, яка була би безкінечною книгою нових вражень – переживань – здібностей – емоцій – звабинок – масок – ролей – позицій – миттєвостей – варіацій – епізодів – поглядів – роздумів – історії (як та східна Шахерезада, що звела з розуму падишаха своїми казками – аби тільки, щоб цих втілень було понад тисячу, щоб обсяг такої жінки-книжки дорівнював цілому життю)…

Таких не існує! Такої не існує! Він, Макс, знав це краще за інших! Бо в нього – досвід спілкування з жінками… Так, він – чоловік із досвідом і ніколи цього не соромився. А що тут, власне, такого? Існують же різні нумізмати з філателістами. Чому ж їх ніхто не осуджує? Просто в нього таке хобі – любити жінок! І жінки, до речі, завжди відповідали йому взаємністю, навіть більше – його домагалися, його кохання завойовували, зате сам він ніколи нікого не силував – не змушував – не переконував – не заохочував – не схиляв – не підманював – не обіцяв нічого такого, що могло б спонукати до думки про спільне подальше проживання. І ніколи такого ще не було (авжеж, ніколи!), щоб хтось ішов від нього першим! Бо це його прерогатива – грюкати дверима – тихенько вислизати – розчинятися, не привертаючи зайвої уваги – ніжно цілувати прощальним цілунком – карати своїм зникненням – милостиво дозволяти жити далі спогадами про нього – стирати контакти з пам’яті телефона – вносити до «чорних списків» занадто настирних користувачок…

Макс сидів на водійському місці, поглядаючи крізь тоноване віконне скло на пішоходів, що пробігали доріжкою до метро і в зворотний бік до офісного центру. Припаркувався навмисне за деревами, щоб автівку було майже непомітно з вулиці. Це допомагало і водночас заважало: машину не дуже видно, зате і йому важко розгледіти те, що потрібно…

Нетипова для кінця травня спека змусила всіх раптово роздягнутися (якісь суцільні голі ноги, руки, плечі, спини), і це теж відволікало увагу (погляд мимоволі фіксується не на тому, і якась дурня лізе у голову), а треба напружено вдивлятися, щоб її не проґавити (до того ж він зовсім не знає її літнього гардеробу).

Зняв обручку з безіменного пальця, покрутив, знову надів. Як дивно почуватися одруженим (ніби впійманим), враз опинитися серед тих, на кого ще вчора дивився презирливо і зверхньо, як на старшокласників, своїх учорашніх товаришів, дивляться юнаки з категорії «вісімнадцять плюс», прикладаючись до пляшки пива і, ніби знічев’я, прогулюючись під огорожею школи, – ось, мовляв, дивіться і заздріть!

Одружився… З ким не буває? Це його особиста справа! І що, власне, такого сталося? Що її так обурило? Ну, зареєстрував шлюб з іншою! І що? Так треба було! Для справи – кар’єри – соціального статусу – батьків – дітей (може, йому колись теж захочеться мати дітей) – суспільного ланцюжка врешті! Для нього це був вимушений крок, не більше. Вона, між іншим, теж не вільна, була і залишається заміжньою. Хіба це їм заважало? Чому ж його штамп у паспорті справив на неї таке враження? Чи, може, вона думала собі, що він стане її законним чоловіком, а вона – його дружиною?…

– Зараз, на жаль, абонент не може прийняти ваш дзвінок. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше, або відправте СМС-повідомлення! – кинув телефон на сидіння поруч, затарабанив пальцями по керму.

Вона не може прийняти його дзвінок (уже два тижні, між іншим). А коли зможе? А йому лише трохи більше місяця в Україні залишилося… Ніколи не думав, що вона така жорстока, якась просто залізна! Телефон вимкнула? Так надовго? Невже… невже поставила мітку на його номер? Невже наважилась? Але він не з тих, що так легко здаються! Може, саме цей її вчинок розбудив у ньому якийсь атавістичний азарт мисливця – наздогнати здобич! Знайти спосіб! Не телефоном, то особисто! Особисто – навіть краще, бо не вивернеться, загіпнотизована його поглядом, прибита до землі силою тяжіння…

А може, його одруження тут зовсім ні до чого? Вона ж знала про Кіру й раніше… Зміна статусу… А якщо річ не в цьому? А в чому? Відчував: щось змінилося. Щось сталося. Але що? Тепер її забирають після роботи великою чорною машиною, такою зачорненою, що й не роздивитися, хто там усередині, та й здалеку все одно важко щось угледіти…

Її забирають після роботи? А це що означає? Ну, по-перше, не можна підходити, а по-друге… Помирилася – возз’єдналася з чоловіком, а він тепер небезпечний свідок і учасник (два в одному) її вчорашнього адюльтеру? Вона його просто використала? Ні! Ніколи він у це не повірить, хоч і ляпнув тоді спересердя! Просто вперлася в цей моральний принцип: у нього тепер сім’я! І все тут!

А от його ніколи не обходила її родина, не цікавили діти-чоловік. Він цілком по-філософському сприймав це як факт об’єктивної реальності. Все це є в її житті. То й що з того? На те, як він до неї ставився, що відчував, це аж ніяк не впливало! Чи впливало? А може, саме в цьому і була заковика? В тому, що вона була «чиєюсь», як ота гарна дівка, котра тільки тим і гарна, що «засватана». Можливо, ту гостроту й силу почуттів і було зумовлено тим, що в підсвідомості весь час бовваніло: «не моя», «невільна», «чужа»? Хоча… На момент їхнього знайомства вона не жила з чоловіком, просто офіційного розлучення не оформила…

Заплутався. Заплутався? У собі чи в хитросплетіннях їхнього спільного сюжету, такого тривіального, на перший погляд, що не варто і згадувати? Може, воно й так – не варто і згадувати. Тільки чомусь забути несила… Тягне… Тягне всоте набрати номер «абонента», який от саме зараз «на жаль, не може прийняти ваш дзвінок», зайти на сторінку в соцмережі, на якій тиша і незмінність, зупинитися на півгодини-годину обідньої перерви під її офісним центром, ніби так – перепочити – вже третій день поспіль… А сьогодні – апофеоз цього божевілля! Приїхав о восьмій (за годину до початку її робочого дня), щоб не проґавити… Не проґавити? На роботу? В це скляне приміщення? В інше життя – життя без нього? Не проґавити чи не відпустити?…

І що її врешті не влаштовувало? Чому до його відльоту все не могло залишатися так, як є? А от він хотів би (так, саме з акцентом на слові «хотів»), щоб усе було (просто залишалося…) по-старому! Щоб усе було так, як два тижні тому! Не може бути, щоб вона все забула! Не віриться, що вона розлюбила! Просто неможливо, щоб вона відкинула його!

Абсолютно байдуже, як це називається (хай собі каже, що це кохання, якщо їй так більше подобається)! Все одно, що буде завтра (та й яке спільне завтра може в них бути?), навіть сьогодні! Аби тільки вона знову приходила, знову обіймала-цілувала, аби тільки вона… знову належала йому!

Все має бути так, як було… Вона не зможе йому відмовити. Бо… бо йому так хочеться, бо так мусить бути…

На щастя, Редьковський поїхав «на роботу» до свого виборчого округу, а ключі від хати залишив (про всяк випадок) йому. Тому ніхто більше не завадить, не зашкребеться в неслушний момент! Може, саме це її так уразило? То хто ж знав? Він цього аж ніяк не міг передбачити! Це просто випадковий збіг обставин, не більше. От про це вже точно згадувати не варто!

Проста лляна сукенка, перехоплена на талії білим вузеньким ремінцем, розпущене волосся розсипалося по плечах, світлі, якісь дівчачі черевички на платформах. Це вона? Це вона. Геть не змінилася і все ж не така, як була… В чому ж відмінність між тією, яку по-зрадницькому покинув тоді, і цією, що впевнено й швидко біжить доріжкою на роботу?

Догнав у два кроки. Поглянула (з погано прихованим розпачем, чи це лише здалося):

– Ти щось маєш мені сказати?

Чи він має їй щось сказати? Так! Він має їй щось сказати! А чи вона натомість хоче йому сказати «щось»?

– Може, й ти щось скажеш? Наприклад, «добрий день»! Для початку було б цілком доречно…

Показав очима на невеличкий скверик за її офісним центром. На його ранкових доріжках було порожньо й по-літньому сонячно.

– Я не можу зараз… на роботу запізнюся…

То вона не може? А доведеться! Доведеться! Хай навіть ціною запізнення на роботу! Зупинився і зупинив її, різко й грубо схопивши за руку.

– Ти що, не розумієш, що нам треба поговорити?

Мовчить, дивиться кудись убік (на скляні вертляві двері чи що?), може, боїться, щоб знайомі чи співробітники не побачили?

– Через місяць мене тут не буде! Чи тобі цілком байдуже?

Невже і цей аргумент не подіє? Не змусить її серце битися швидше, не розтопить лід у цих очах? Тільки зараз десь там, усередині, ворухнулося: а може, вона й рада, що він їде? Схопилася за це, як за рятівний круг, бо як очі не бачать, то й серце не болить?…