Тетяна Белімова - Київ.ua

Шуба. Все через шубу, якої не було. А може, шуба ні до чого? Просто Лара вирішила всім повідомити, що вона тут жила і навіть пам’ятає, де складені рушники та білизна?

Виявляється, почуття провини вимірюється в грошовому еквіваленті. Можна віддати гроші за шубу і нарешті випхати Лару геть. Можна скупити іграшковий магазин для дітей і ювелірний – для дружини. А довіру? В якій валюті заплатити за операцію з її відновлення?

Я й забула, поки оповідала все це, що мушу відпустити Макса, маю сказати йому, але як це зробити? Знаєш, було б добре, якби він сам, з будь-яких мотивів (зрештою, це не має жодного значення – розлюбив сам чи тебе розлюбили), пішов би від мене, пішов би перший, не озираючись, не згадуючи, не пишучи, не дзвонячи, не приходячи, пішов би так, ніби нічого й не було. Ніби нічого ніколи не було…

Ти не дивуйся, я стерла всі наші розмови, знищила всі твої листи й отримані файли, вичистила майже під нуль пам’ять домашнього комп’ютера. Писатиму тобі з робочого. По скайпу теж поки що не треба дзвонити. З твоєю квартирою все добре – була там позавчора, все перевірила, трохи позмітала порохняву з книжок, а фікус, фікус я забрала ще раніше, з ним теж усе гаразд!

Я, мабуть, вже морально готова до того, що маю відпустити Макса. Єдине, до чого я не готова і не знаю, чи зможу підготуватися – це жити після того, як я його відпущу…

Я не знаю, як мені без нього жити, бо я… я його кохаю…»

Тихо заграв десь під купою одягу телефон. Відповісти? Саме зараз? Та вимикати теж не можна. Їй не можна. Тепер не можна. Хоч би ввімкнула режим «без звуку»… В цьому нескінченному хитросплетінні тем і мотивів, основним завданням якого було вирватися з дому бодай на кілька годин (яке щастя, що саме сьогодні відбувається щорічна зустріч однокурсників), такі деталі, як повна шумоізоляція і мобільна недосяжність, якось відійшли на другий план.

Крізь напіврозсунуті фіранки струменіло нетипово блакитне, як на травень, небо, розкреслене світлою літаковою смужечкою, що зникала очевидно майже на очах. Щасливці, які відірвалися разом із цим крихітним літачком від землі, через декілька годин будуть за тисячі кілометрів звідси… Куди летять вони перелітними птахами? В незнаний теплий вирій, де немає ні турбот, ні жалю, ні зітхання?

Макс теж спостеріг цю лінію перельоту.

– Ледь не забув. Ось, хотів тобі показати.

Заскочив назад у ліжко і почав показувати на телефоні записи останнього парашутного стрибка. Слухала і не чула його оповіді, пересипаної технічними деталями. Який же він дітвак! Ні, він не хвалиться, йому це справді потрібно комусь переповісти, поділитися враженнями з кимсь близьким і рідним.

На незнайомих словах, термінах, якими Макс сипав, забувши, що вона не розуміє більшості з них – майже не акцентувала уваги. Їй просто хотілося запам’ятати цю мить – ось він, гарний, коханий, сяє від захоплення, мов хлопчак, однією рукою притискає її голову до себе, а іншою вправно ковзає по екрану, переміщуючи картинки. Але все це має скінчитися! Вона ще не сказала, але вже, здається, пора. Так, пора…

Чому він спохмурнів, ніби прочитавши її думки чи раптово побачивши їхнє майбутнє?

– Ти знаєш, маю тобі щось сказати…

Сів на ліжку, відвернувся до вікна. Невже? Невже він перший скаже те, з чим вона так довго зволікала – відтерміновувала – відкладала?

– Я їду в Сінгапур. Буду третім секретарем у посольстві. Це надовго. На три, а може, й на чотири роки.

Вона мовчки дивилася на його напівпрофіль, а він усе говорив про свої почуття, про безвихідь матеріальну і кар’єрну (не все ж йому тинятися по найманих квартирах, вже пора власне житло мати, та й помічником депутата вже якось несолідно бути). Розповідав про розчарування Україною (дуже коротко й натяками – вона не раз помічала, що це табуйована тема і він її завжди старанно намагається оминути, за винятком небагатьох моментів; може, зараз був саме такий випадок?). Знову згадував, як мріяли в Польщі про нове життя на Батьківщині, як потім повернулися в перші роки незалежності, як сподівалися, вірили…

– Та я приїду скоро! Може, навіть на Різдво вдасться вирватися! До того ж є Інтернет…

Про що він? Невже планує підтримувати з нею стосунки? А як же дипломатична репутація? Чи це він каже для проформи, щоб уникнути скандалу? Може, він думає, що вона від цієї звістки закатає істерику?

– Знаєш, іще одне… я не знаю, як ти до цього поставишся… мабуть, негативно… але ти мусиш знати… там така умова… ну, розумієш, дипломати мають бути одружені, інакше не пустять… одним словом, я одружуюся з Кірою…

І нічого. І серце не зупинилося. Просто вмить постать чоловіка біля неї, ніби віддалилася на сотні кілометрів. Немов він уже був там, в Азії, десь біля екватора. Ні сіло ні впало спливло в пам’яті: «В бананово-лимонном Сингапуре, в бури-и-и, когда поет и плачет океа-а-ан, и гонит в ослепительной лазури-и-и птиц дальний караван… в бананово-лимонном Сингапуре, в бури-и-и, когда у Вас на сердце тишина, Вы, брови темно-синие нахмурив, тоскуете одна-а-а». Це Вертинський? Це – Вертинський. Так, безперечно, Вертинський… У бабусі була платівка… Чому вона зараз думає про це? А про що їй думати? Про що їй тепер іще думати?

– Що? Такий я тобі не потрібен? Тепер уже не потрібен? Взяла, що хотіла, а тепер повернешся до чоловіка?

Забігав по кімнаті, на ходу натягуючи одяг, не попадаючи руками в рукави. Треба було вставати, одягатися і йти, а краще – бігти якнайшвидше і якнайдалі! Тільки б не заплакати! Принаймні не тут і не зараз!

Кинув сорочку, яку так і не вдягнув, сів біля неї.

– Чому ти мовчиш? Скажи хоч щось!

Подивилася йому просто в очі. Який він гарний! Дуже гарний! Хоч би надивитися востаннє, напитися цієї сині!

А може, якщо довго дивитися на нього, то виникне ефект перенасичення (як у дитинстві, коли наїдався чогось дуже смачного, улюбленого, поки дорослі не бачили, як кажуть, «доривався», а потім уже не те що їсти – дивитися не міг на те «улюблене»)? І вже не кортітиме? Не линутиме вустами до його напіврозтулених, як оце тепер?

Що за дивний звук? Чіткий і ясний у напруженій тиші їхнього німого діалогу! Ніби хтось намагається відімкнути вхідні двері! Ключем? Відмичкою?

– Це Кіра! Швидко! У ванну!

Її одяг, сумка, черевики – все кинуте жужмом на підлогу, і сама вона на тій же підлозі – зіщулена – обхопила себе за ноги.

– Я її зараз виведу! А ти спокійно вдягнешся і підеш. Дверима не грюкай, вони зачиняються без проблем! Я подзвоню!

Останні слова, промовлені пошепки, ледь чутно. Тихенько й обережно причинені двері. Повна темрява, така, що першої хвилини нічого не можна розрізнити, але вже за якусь мить проступають обриси предметів і тоненька смужечка світла пробивається крізь замкову шпарину…

Ні, це не масний похабний анекдот! Це її власне життя! І це вона сидить у чужій ванні і сторожко й нажахано прислухається, а ще – намагається розгледіти щось у цю невеличку шпарину. Спочатку видно тільки ноги – стрункі, на підборах, чути звуки цілунків. А ось вона нахиляється до пса, що, привітно помахуючи хвостом, вибіг до неї. Відкидає з обличчя довге біле волосся. Вона гарна! Максу до пари!

Уривки розмови… Питає її, що сталося? Чому не поїхала з батьками? Хотіла побачити його? Зробити сюрприз? (Так! Сюрприз вийшов розкішний! На славу!) Ага! Пропонує їй піти прогулятися з собакою, заодно й купити дещо (яке все-таки щастя, що в нього є цей пес).

Почула, як клацнув замок, але вийшла не відразу. Довго вдягалася в напівтемряві, не вмикаючи світла, соромлячись навіть власного віддзеркалення. Ще ніколи в житті не було так соромно! Провалитися крізь землю? Дуже було б доречно – впасти на перший поверх крізь усі двадцять, тільки б швидше вирватися звідси! Яке щастя, що ця дівчинка ні про що не здогадалася! Не вистачало ще її розбите серце взяти на карб власної совісті!

Що вона накоїла! І що вона собі думала! Точніше, про що?

Обережно вислизнула з ванної. Виловила з власної сумки записник, видерла з нього аркушик. Ручки не знайшла. Згадала, що бачила десь на кухні олівець. Знайшла і просто тут, на кухонному столі, написала великими буквами «Максе!», але тоді обережно, майже непомітно виправила на «Максику!» (назвати його так ніжно востаннє, хоч він і страшенно не любив цієї пестливості, але востаннє – можна, востаннє все можна).

«Ти ж розумієш, що це кінець. НАС – не існує. Не в цьому житті, не в цій реальності… Якби написати таку гру, створити віртуальну дійсність, де Макс і Альона могли б жити щасливо. Мешкати разом. Існувати у вигаданому світі…

Якби ж усе було так просто! Так просто, як набрати в Google: «Київ – крапка – юа». Просто набрати: «Київ – крапка – юа» – й опинитися в ірреальному просторі власних бажань…

Так тривати не може. Ти розумієш, що так не може більше тривати? Нічого вже не буде. І не треба приїжджати на Різдво, принаймні не до мене!

У тебе буде сім’я! У тебе буде Кіра! І ти забудеш мене! В чужій красивій країні ти швидко мене забудеш!

Але я тебе ніколи не забуду! Допоки дихатиму, я не забуду тебе! Я не забуду тебе, Максе, бо ти – найкращий! Ти – найкраще, що було, що сталося в моєму житті!

Мені дуже важко тобі це сказати, може, так – на папері – навіть і ліпше? Мені вкрай важко сказати, але я маю. Я маю сказати тобі… Прощавай, Максе. Прощавай.»

Замислилася, куди б покласти цю свою записку? Зважаючи на останні події, на комоді біля дверей не залишиш… Пошукала очима його портфель. Ось і він, на тому ж комоді, замкнутий на ключик, який завжди в Макса. Бо ж у нього в цьому портфелі секретні документи! З Верховної Ради? З Верховної Ради! А якщо отак устромити в шпаринку? Чудово! Впала, мов бюлетень у виборчу урну!