Тетяна Белімова - Київ.ua

У всьому права Лада! Справді, хто хоче, той дзвонить – стає на її місце, розуміє, співчуває, зрештою, просто відповідає на дзвінок. Так, він навряд чи подорослішає, бо не має в своєму житті обставин, які б стимулювали рух у цьому напрямку. Справді, в неї з ним спільне лише одне – любов до нього, прекрасного. Все так! Тут важко щось заперечити. Про все Лада подумала, але одного таки не врахувала, лише про одне не сказала і не дала інструкцій до дії: якщо він подзвонить (тобто повернеться) чи просто покличе її (телефоном чи сам, особисто) – вона прийде. Вона неодмінно прийде!

«А! Забув тобі сказати! Я продав твою машину! І брюліків-бірюліків можеш теж не шукати! Все продав! Сам купив – сам і продав!» – у голові вертілися ці, кинуті їй в обличчя, слова (слова-кинджали, що певно й мітко влучають у ціль), навіть не кинуті, а видихнуті – між іншим – ніби все так і має бути: «Я продав твою машину, я викинув твої прикраси, я наступив на тебе (пробач!) і розчавив – я зіпсував тобі життя, я маю на це повне право!». Він стояв біля дверей діловито застібаючи якісь кишені на валізі, що, роздуті від чогось об’ємного, ніяк не хотіли піддаватися:

– А! Іще одне! Ти не думай, що ти тут житимеш! Я це житло розміняю! Чи продам! Ще не вирішив. Зроблю, як мені буде вигідніше!

Злочин і кара? Злочин і кара. Ну так, усе правильно, все справедливо… Все в цьому світі обраховано з математичною точністю, і за все, за найменшу йоту щастя, за життєвий промах, за звичайну похибку чи болючу помилку буде виставлено справедливий, безсторонній рахунок: що заробив – те і маєш. Нічого ніколи не мине безслідно. Ні для кого. А взагалі, звісно ж, його правда. Та й не потрібно їй нічого! Яка вже з того всього користь?

Провела ганчіркою по піаніно, змітаючи серйозний, майже завтовшки з палець шар пороху. Але навіть це прибирання: викидання якихось запліснявілих недоїдків із холодильника, перепирання білизни, миття підлоги і вікон, перепаковування речей і шаф (ці такі нелюбі раніше заняття) – навіть це давало тепер якусь незбагненну насолоду. Почуття дому (щось таке на кшталт «мій дім – моя фортеця») навіть не в сенсі цього трикімнатного комфортабельного помешкання, а як відчуття свого куточка, прихистку, такої собі мушлі, в якій можна зручно заховатися від усіх і перечекати, перележати негоду. Діти розбрелися по кімнатах у своїх справах. Усі живі-здорові, сонечко світить надворі. Може, це і є щастя? Є дім (хай і тимчасовий, хоча й не вірилося, що ось продасться, і вже якась інша родина тут житиме, і чужі діти розноситимуть свій сміх між цих колись найрідніших для них, для неї стін!), є діти, а решта – було-загуло і, мабуть, уже не повернеться.

Не повернеться? Про чоловіка якось і не думала останнім часом. Навіть зраділа (аж сама здивувалася), що він пішов. Невже вона його розлюбила? Він був так само рідним, як і колись, і кожен його біль (навіть від урізаної пучки) відлунював у ній так, ніби нервові клітини його тіла тісно переплелися-зрослися з її власними. Мабуть, події останнього півріччя зруйнували щось крихке і неповторне, що існує в усіх стосунках і якщо зникає, то вже не відновлюється.

Це було навіть не розчарування! Ні! Вона давно вже звикла й змирилася з чоловіковою недосконалістю. Це, певно, була втрата довіри. Все просто: якщо довіру втрачено, її вже не повернеш. Немає і не буде.

А Макс? Чи буде Макс у її житті? Чи справді він потрібен їй у її і без того досить непростому й необлаштованому існуванні? Вони різні? Вони неймовірно різні! Зовсім як оті лебідь і щука, що впряглися в один і той самий віз (невже цей віз – кохання?), але зрушити його не здатні, радше розтрощити (і то що швидше, то краще) цими своїми потугами.

Образа на Макса минулася. Майже відразу. Вже наступного дня вона й не сердилася. Але пауза затяглася: він не дзвонив – вона теж не дзвонила, він не писав – вона теж не писала. Обрив електромережі, знеструмлення почуттів…

Тепер, із майже чотириденної відстані, дедалі очевиднішою була його невпевненість у собі, старанно замаскована гонором – гордощами – пихою, а насподі, під цим, – маленький закомплексований хлопчик, якому для самооцінки просто необхідно, щоб хтось біг за ним услід. Просто якийсь дитячий егоїзм (а може, він іще й справді не виріс і поки що не знайшлося тієї, заради якої треба було б подорослішати?). Оте його запитально-ствердне «я – тобі – не – потрібен» повсякчас крутилося в голові. Чому він узагалі так подумав, сказав?

Часто раніше думала, що її чоловік занадто самовпевнений (це завжди лякало) і як би добре було відчахнути маленьку частку його єства з тими самими молекулами – генами – клітинами – ДНК тієї самої самовпевненої віри в себе та й виготовити профілактичне щеплення для всіх слабкодухих – легковірних – безхребетних – інтровертивно-інертних – полохливо-закляклих! Отаке щеплення зробити б Максу! Щоб не сумнівався в собі й інших, щоб вірив у неї, в її щирість!

Він не повірив її почуттям… Не повірив лише тому, що засумнівався – чи справді потрібен їй такий, як є, що в нього (саме у нього) можна по-справжньому закохатися?

Чи питання і не стояло так: вона і її почуття? А просто випадкова – на вечір – а зранку вже й імені не згадати? Хотілося кричати від самої такої думки! Ні, він – не такий! Не такий він! Це точно!

Залізла в Інтернет. Хоч на віртуального Макса поглянути, якщо в реалі вже зась! Так, ось останній його запис (це коли, позавчора?): «Гуляв із псом і знайшов на смітнику трьох іще сліпих, мабуть, новонароджених кошенят. І що за люди в нас?! Довелося завести їх на Птичку. Заплатив, щоб забрали. Сподіваюся, в усіх трьох будуть чудові нові господарі!». Фото трьох сліпеньких порятованих котусиків докладалося до публікації. Десятки зо два захоплених відгуків зворушених панянок! Щедрі обіцянки дописувачок подарувати мішок корму благородному собаці (це він привів господаря на місце злочину), стримано-манірні відписи Макса – атмосфера невимушеного спілкування і жодного натяку на душевне сум’яття. Життя триває? Життя триває.

Що ж, нічого особливого й не сталося. Банальна Love Story з банальним і прогнозованим (тільки не думалось, що the end прийде так швидко) кінцем. Кошенят він жаліє, а людей (живих, із емоціями й переживаннями)? Але його вчинком не можна було не захоплюватися. Справді, небагато її знайомих (та й вона теж) учинили б так само за подібної ситуації. Може, й собі висловити щире захоплення рятівником кошенят? Написати, який він мужній лицар! А він відповість у своїй звичній лаконічній манері щось на кшталт: «Дякую! Втішений!». І тоді вона кине ще якусь репліку і врешті-решт цей словесний пінґ-понґ завершиться на двадцятому поверсі?

Згорнула його сторінку. Хай усе буде як буде! Покладеться цього разу на втручання вищих сил. Хай попрацюють на її благо (чи, може, все ж на шкоду?) і все розв’яжуть своїм безпосереднім втручанням! Недарма ж давні греки так любили завершувати вистави цим раптовим втручанням deus ex machina – ось спускається з рукотворного неба до античного амфітеатру божество, вказує перстом на героїв і проголошує свою священну волю. І все. Усе з’ясовано і вирішено – жодних моральних тортур і переважувань, відміряна порція щастя на золотій тарілочці. Бо справді, ці котурни гордощів, ці маски незворушної беземоційності не дають і не дадуть зійтися! Це вимірювання: хто кому перший має подзвонити-написати – це шлях у нікуди, політ на планету розбитих сердець.

Підійшла до дзеркала. Зловила своє відображення. Волосся відросло. Довге, аж за плечі. Не стригтиметься! Не буде (хоч і жарко влітку з таким довгим)! Аж до осені. А восени зістриже. Нащо воно їй тоді – під шапкою і без Максового кохання?

Незвичний холод сьогоднішньої ночі (досить несподіваний, як на кінець квітня) скував тонкою непомітною кригою калюжі від недавнього дощу. Чому природа так немилосердно чинить зі своїми ж творіннями, з власними дітьми? Он перші ніжні листочки перехнябленими клаптиками звисають із гілочок – їм теж холодно! Вони теж хочуть тепла і любові! І він? І він. Він також! Макс підняв комір легенького плаща (сьогодні можна було й тепліше вдягнутися): не готувався він до того, що доведеться тут стирчати до лиха!

Знову не спав до четвертої, все сидів у вітальні біля комп’ютера, боявся йти в спальню, до цього самотнього ліжка, на якому знову мучитиметься безсонням, марно чекаючи сну. Самому дивно. Звик уже до того, що жінкам важко пройти повз нього. Чи доля в нього така, чи, може, покликання? Звик до жіночої уваги. І звик до того, що всі приходять, щоби піти: він нікого не тримав і не затримував, тому що обов’язково знайдеться інша, наступна, цікава, нова. Думав, так буде й цього разу. Пішов не замислюючись, бо був певен: побіжить за ним. Не побігла. Не побігла? Воно й на краще: так здалося тоді – без сцен і дорікань, дзвінків і переслідувань. Однак вона – не та, з ким можна мати щось серйозне й тривале.

Коло звужувалося. Оці всі роки (де тільки вони й взялися?) – зафіксовані в паспорті, відраховані банальними й непотрібними свічками на святкових тортах – лягали тяжким баластом на самоусвідомлення… бо ж так хотілося-прагнулося бути-залишатися молодим! Завжди!

Всі університетські, й не лише університетські, друзі вже давно поодружувалися, пообростали дітьми – тещами – квартирами – машинами – якимись дачками – земельними ділянками – клопотами – турботами – безкінечною роботою без відпочинку! А він на їхньому тлі (не розгодований домашніми котлетками) видавався значно молодшим, привабливішим, вільнішим…