Тетяна Белімова - Київ.ua

Так, і що там у кінці списку? Льона? Ні! Льону – видалити! Льона – error – збій програми – помилковий збіг обставин – випадкове влучення – страшний сон – плід хворої уяви – нічний кошмар – утрачена молодість – помилка природи – тупиковий хід історії (чи еволюції?).

Відчинив шафу. Що тут у нього? Випрасувані й розвішані її (дбайливими!) руками сорочки мовчки зирили, пропонуючи себе, мов дівчачі номери телефонів… Чому ж так тяжко? Знав, що це буде, але не думав, що так відразу.

Що? Психологи? Вони майже як філологи. Тоді однозначно Ліка-Анжеліка (оце «Анже…» треба відразу відкинути: тільки вимову ускладнює!). Що ще? Із собою подумки не розмовляти, на самоті не залишатися, змінити умови, погодувати риб (ох, лише вони мене розуміють!), увімкнути сигналізацію…

Так, а де нові черевики? От Льона! Завжди все кудись позапихає!

Захряснуті двері, кілька обертів ключів у нижньому й верхньому замку. Тиша. Тільки на кухні утробне вуркотіння величезного двометрового холодильника та ще лампи денного світла і монотонне дзижчання повітряної помпи в акваріумі…

– Алло! Це я! Нічого, що так рано? Так! Сталося! Я пішла з дому! Твоя пропозиція ще актуальна? Зараз приїду!

Зв’язок зник. Може, від холоду (і таке буває… навіть батареї мобільних не витримують морозу), а може, випадково не ту клавішу задубілими пальцями натиснула?… Набрати знову. Треба набрати знову.

– Знаєш, мені зараз дуже потрібно дещо почути… Дуже треба, розумієш?… Скажи, я хороша людина? Просто – я. Без посади, квартири, машини, без цих чортових грошей? Просто – я? Чи можу, чи маю право почути, що я хороша?… Знаєш, як у дитинстві хочеться, щоб хтось погладив по голові й сказав: «Ти хороша дівчинка! Ти завжди все робила правильно, була відмінницею, чемною дівчинкою, хорошою дружиною і мамою, і в тому, що сталося, немає твоєї вини»…

Ось і настав цей відтермінований день. День від’їзду. Чи, може, день утечі? Втечі? Від кого чи від чого? Її ніхто не тримав. Її вже давно ніхто не тримав, на неї навіть ніхто не зважав останнім часом. І ця різка фраза, що, почута вперше, обпекла, ніби окропом, – «тебе нема за що кохати», – стала вже навіть бажаною, бо в неї вкладалися бодай якісь емоції, зазвичай негативні, хоч іноді, під настрій…

– Тебе нема за що кохати!

О, яким насиченим був цей рефрен їхнього сімейного життя!

– Ти нецікава! Мені з тобою нудно! Чхав я на твою освіту (чи освіченість?), на твої книжки!

Хоча останнього, звісно ж, він не дозволив би собі сказати, щоб не руйнувати міфу про абсолютний інтелект, якому все до снаги! Але гучне хропіння в розпалі оповіді про нещодавно прочитану дуже, ну, просто дуже цікаву книжку було красномовнішим за будь-які фрази.

А може, це правда? За що? Справді, за що її кохати? За те, що так і не опанувала мистецтва пекти ватрушки, як його мама? Чи за те, що попри всі застороги й докори таки пішла працювати та ще й зуміла трохи видряпатися драбинчастими вузесенькими приступками кар’єрних закапелків? Чи, може, за те, що так і не навчилася затуляти обличчя від його кулаків, щоби потім тижнями вдавати з себе жертву корка з-під шампанського – ну, ви ж знаєте, як воно буває? бабах – і просто в око! – та вже все гаразд!

Куценьке чорне пальто зовсім не захищало від холодного січневого вітру, але зранку йти до спальні по щось тепліше просто фізично не могла себе змусити. Там спав він, і сама лише думка, що чоловік прокинеться – от просто розплющить очі, і вона знову потрапить перед його очі – видалася їй нестерпною!

Знову пережити пекельний ранок пекельного дня? Для чого? Нащо? Всоте, втисячне повторювати цей заїжджений і болючий алгоритм?

Так, вона подасть заяву на розлучення, ось тільки трохи збереться на силі – і подасть! Бо не можна, просто неможливо далі так жити! Люди так не живуть!

Це правда: таке існування, коли кожен день продираєш очі лише для муки, а ввечері ноги просто відмовляються нести додому (та хіба це дім, оце кубло нескінченних сварок!), не тільки для неї стало нестерпним. І він заперечує очевидне лише тому, що вона цього захотіла перша…

Те, що ніколи й ніщо не буде так, як хоче вона, вже давно стало звичною аксіомою їхнього шлюбу. Так не буде, бо не буде по-твоєму! Все максимально просто! По-твоєму не буде! Ніколи! Не буде, бо цього хочеш ти! Не буде так, як ти хочеш! Не буде! Бо – не буде!

Вона й не помітила, що, замислившись, проїхала свою станцію чи, може, й кілька станцій. Підвелась, узялася за верхнє поруччя, почала поволі просуватися майже порожнім у цей світанковий час вагоном до виходу, і її тінь, відображена у вікні, підчорненому тунелем, рухалася разом із нею, чітка й виразна – аж до темних кіл під очима.

«Не притулятись!», – знайома з дитинства засторога вкотре подивувала казенною недолугістю. Так! Звісно! Кожен, хто опиняється у вагоні метро, просто мріє притулитися до цих дверей! Притиснутися до них усім корпусом, приліпитися щокою й долонями, зависнути на їхній скляній поверхні!

Безперервний потік ескалаторної стрічки, рухомий вал сходів, який везе нагору в безкінечне наземне життя. І не треба казкового птаха, який би виніс із того світу, з олюдненого підземного потойбіччя, не треба годувати його м’ясивом, напувати водою, а тоді ще й шмат чогось (можливо, серця!) відкраяти, аби тільки вибратися на білий світ…

Завжди помічаєш, що рухоме поруччя чомусь їде значно швидше за сам ескалатор і долоня на ньому весь час намагається випередити решту тіла, фінішувати, так би мовити, першою. І тому треба весь час стежити за нею, пересувати її вниз, до себе. Ось і тепер так само. Мимохіть погляд зупинився на світлій смузі на безіменному пальці, там, де нещодавно була обручка. Цей десятирічний слід не заросте ніколи. Бо це не просто світліша ділянка шкіри, а продавлена чи, може, атрофована, відмерла і лише для годиться вкрита живою шкірою частина її єства. Цей слід – білий і неживий, вичовганий відтинок пальця, – ніби шлях їхнього розриву, без кінця і без початку, шлях у нікуди й нізвідки…

Справді, хіба можна тепер пригадати, з чого почався цей кошмарний, нестерпний для кожної клітинки, поєдинок? І де ота точка відліку цієї дороги від «ми» до двох окремих «я»? Як довго вона не хотіла визнавати очевидного: жодних «ми» не існує! Немає! І всі ці її благання, намагання, готування смачненького, качання пресу, ранкові пробіжки, нові зачіски, висвітлене волосся, і «давай так, як ти хочеш», і «так, як не хочеш, а лише мрієш, теж давай» – усе це не може змінити інерційної апатичності, простого небажання і нехоті, стримати позіхання, яким змикає цей такий рідний рот у смертній нудьзі…

Ось випливає вона зі спальні у звабливому халатику… П’ята марна спроба затягти туди ж і його… Ще одна спроба сісти на коліна й на хвильку відвернути увагу від екрану закінчується роздратованим: «Я дивлюся! Не заважай! Мені завтра рано вставати! Я з Ростиком на полювання їду, чи ти забула?…». Образитися? Ні! Образитися у цій формулі сімейного щастя – значить наразитися. Цілком заслуженим покаранням за «не таку» поведінку буде тиждень мовчазного льодовикового періоду («бо заслужила!»). «Я не піду з тобою на день народження до твоєї подруги! І ти теж не підеш!», – це вже середньої тяжкості. Але і це ще не найгірший варіант. «Мій син не може тебе бити! Що за вигадки!», – ось він апофеоз каральної програми. Ти боксерська груша? Ні! Ти футбольний м’яч, який випадково підкотився під ногу. Пас! І м’ячик знову в грі, життєрадісно скаче по полю, по зеленому, зі штучним покриттям, полю такого облаштованого й ситого життя.

– Пам’ятаю, як у третьому класі на Восьме березня вишив нам – мені і першій вчительці Олені Степанівні – по такій прекрасній серветці… Свою я й досі зберігаю! Ось доїмо, і я вам її покажу…

– А ще, пригадую, у четвертому класі (а в музичній це був лише третій!) він так на академконцерті зіграв оцю (як вона, тату, називалась?)… ага, так, «Етюд» Шітте… – уривок зі щорічного виступу свекрухи, Алли Леонідівни, на її дні народженні, на його дні народженні, на дитячих днях народженнях, на Новий рік, на Різдво – на кожне сімейне свято…

– Ти думаєш лише про себе! – категорично заявила її мама, коли вона привезла дітей на зимових канікулах до них «на дачу». Власне, не дачу, а заміський, майже в межах міста, будинок, що його звів усіма правдами й неправдами її батько, щоб можна було в ньому жити на пенсії, а квартиру залишити Івасю, бо в дочки, слава Богу, все є, зять забезпечив!

– Подумай про дітей! Рідного батька ніхто не замінить! Живуть і з гіршими! Та тобі ж усі заздрять (по-доброму!), – це вже репліка тьоті Люби, сестри й за сумісництвом їхньої сусідки (вона завжди тут, неодмінно десь поруч, коли щось стається чи лише може статися).

– Ми з татом категорично проти розлучення! Беремо дітей на два тижні! Ви помиритеся, все владнається: це життя – хто сказав, що буде легко? Всім тепер важко! – ось той напутній ряд, під який її проводжали з батьківського дому.

Може, й справді вона думає лише про себе? Можливо, було б краще, якби вона звільнилася, перетворилася на таку собі схиблену на чистоті й рецептах домашньої випічки домогосподарку, водила б дітей у музичну школу, чекала б їх під кабінетами з плетінням чи книжкою в руках? Але чи зарадило б виконання цієї вимоги (основної, але не єдиної)? Невже після цього сталося б оте довгоочікуване зближення – злиття – зливання в одне двох розрізнених і полярно заряджених часток?