Тетяна Белімова - Київ.ua

А що? Алкашам можна? Наркоманам різним можна? А вона чим гірша? Тому сьогодні, біжучи на роботу після переїзду – повернення в рідні пенати, вороття блудного сина, точніше, дочки (і для чого вона тільки на це погодилася? все одно вже нічого хорошого не буде) – купила в кіоску біля метро велику (двісті грамів!) плитку шоколаду (не плитка, а гігантська плита!), і тепер, сидячи за своїм робочим столом, поїдала її шматочок за шматочком, розтягуючи насолоду.

Випросила зайву годину обіду (залишатися після роботи, щоб доробити недороблене, сьогодні аж ніяк не випадало) і летіла додому, точніше, до Ладиного помешкання, як обпечена. Запаковані речі (та й скільки їх там було?) вже стояли в коридорі, а він уже чекав на неї в машині біля під’їзду. Змогли взяти усе вдвох, і у вантажному ліфті ще й повно місця лишилося.

– Слухай! Ти завези це сам! Добре? Я однак зараз розпаковувати не буду! Бо мені на роботу треба…

Зрозуміла, що коли зараз поїде з ним цими міцно закоркованими денним рухом вулицями, то на роботу повернеться саме до вісімнадцятої години, якщо взагалі повернеться… Йому добре – він сам собі господар, а в неї спитають, де оте, що мало бути здане ще учора, і тоді доведеться лишатися після роботи, і пропало побачення!

Спостерегла таку знайому гримасу невдоволення на його обличчі… Зараз щось заперечить! Стовідсотково! Знайде привід відмовити! Але це ж була його ідея! Це все – його ініціатива! І хай уже врешті-решт хоч колись щось буде так, як хоче вона! Тому, не чекаючи на відповідь, випалила:

– Дякую! Ти мене так виручив! Ну бувай! Побачимось!

А далі – як на прискореній каруселі зворотного руху: метро, офіс, робота до вісімнадцятої (ні, у нуль-нуль, звісно, вибігти не вийшло) і подорож у незнане… А може, не таке вже й незнане?

Весняне тепло молодого дня, який умирав (такий молодий, а вже вмирає?)… До сутінок – цього часткового, неповного затемнення – ще години півтори. Чому він призначив їй побачення саме тут, у центрі історичного Подолу? Денний натовп уже розсмоктався, і вона йшла майже порожньою вулицею до цих, схожих на величезні кулі, фонтанів, що ховалися за деревами, вкритими першою зеленню.

У вітринах пропливало її відображення, відбиваючись у яскраво освітленому склі, подвоюючись і навіть потроюючись. Усе як у житті! Все як у житті? Роздвоєння? Роздвоєння, трагічне й невідворотне. Може, це не вона йде вечірньою вулицею, а лише її тінь? А сама вона зараз там, де й має бути – у себе вдома з дітьми й чоловіком? А ця тінь просто позичила її речі, наділа темні окуляри (про всяк випадок) і ступає на зустріч мрії? Але ця думка, як щось примарне (ніби справді тінь), лише на хвилинку виринула в голові і розтала швидко-швидко, як тютюнова хмаринка, що її залишив випадковий перехожий.

Вона прийшла перша, але вчасно, як і домовлялися. Побачила лавицю і зручно на ній вмостилася. Десь у сумочці були залишки шоколадки! І раптом, не обертаючи голови, відчула, що він теж тут, бо тепла радість розлилася, ніби він провів-погладив її по плечах і спині.

– Максе! Привіт! Куди підемо? Просто бродити набережною? Бо це так романтично?

Це й справді дуже романтично! Вона ніколи не гуляла набережною, хоча народилася й прожила тут, у цьому місті, все своє життя. Повз храми Святих Миколаїв (того, що Набережний, і того, що на воді), попід купецькими вузенькими вуличками, між Верхнім і Нижнім валом (невже колись тут і справді були укріплені, міцні й непробивні вали?), до Річкового вокзалу й Пішохідного мосту…

– Розкажи що-небудь про Львів, про своє дитинство…

Тільки народився у Львові? А потім тато-дисидент виїхав до Польщі? І його з мамою вивіз? Повернулися лише за незалежності?

– О-о-о! Czy zna pan język polski?

Пан знає! Пан знає навіть краще за самих поляків! Батько вважав, що мають повернутися, бо настав їхній час, час державотворення, і саме вони, родина Домбровських – батько й син – мають прислужитися Батьківщині і всі сили покласти на розбудову нової України. Тому факультет тоді ще нової і загадкової для всіх політології, стажування в Англії (так би мовити, на прикладі класичного парламентаризму), червоний диплом, пряма дорога в Раду. Вона завважила, що він навіть не намагається приховати скепсису, а навпаки – інтонацією і мімікою ніби підкреслює його:

– Ти знаєш, я не відразу, але збагнув, що тато не так і не того навчав мене! Всі його високі принципи й ідеали… Одним словом, у політиці ти повне лайно, якщо не маєш грошей. От і все! Це невідкритий закон політології, але це основний закон нашої української, політики! Шістнадцять років уже живу в Україні і ніяк не звикну до її абсурдного існування! Поїхав би вже давно, якби не батьки – вони не приймуть цього ніколи!

Оцей раптово відкритий перед нею простір існування «зайвої людини» (що виросла-не-тут-і-не-зараз, а в інших, може, й не цілком, але все ж інакших ментальних і соціальних умовах, і яку готували для великої і значної місії, що виявилася нездійсненною) окреслився так виразно і видимо, ніби вона сама пройшла цим трагічним шляхом. Він просто загубився на цій дорозі, в цьому величезному переселенні – панів «учорашніх» – у – панів «сьогоднішніх». Його батько не знав, а тому і йому не пояснив, що для чесних і принципових сьогодні місця ще менше, ніж за часів його молодості.

Його, її, всю їхню націю просто вкотре обікрали: в привабливу національну оболонку влізли ті самі обивателі й хами-пристосуванці, проти яких застерігав земляків свого часу сам Хвильовий. Чому решті було байдуже, а йому це боліло? Його так виховали? І знову подумала, ніби вже без жодного зв’язку, що вона – зайва-непотрібна в його і так непростому житті, що не хотіла би принести в його душу і йоти болю (але щось їй підказує, що це неминуче), та де знайти сили, щоб відірвати себе від нього, такого – навіть слів не добереш – прекрасного, теж не знала.

Потім, коли вони піднімалися вгору фунікулером, її гойднуло просто на нього.

– Обережно! Дивись, не впади! Давай, я тебе краще триматиму!

Руки підтримки чи міцні обійми? Ґречні обійми чи міцні руки? А візьмімо ще по квиточку та й з’їдьмо вниз! Давай? Давай! Перший поцілунок і мав статися отак – раптово і спонтанно в якомусь незвичному місті, щоб голова паморочилася від висоти й захоплення, і для тверезого роздуму, осмислення не було жодної хвилинки.

Скільки разів вони так проїхалися вгору-вниз? Двічі? Тричі? Вже біля метро, де їм треба було розходитися, Макс раптом сказав:

– Знаєш, ми оце гуляли з тобою, і я геть забув, що мені треба їхати годувати собаку!

Він міцно тримав її за руку, пропустивши свої пальці крізь її, міцно сплівши їхні долоні в один нерозривний вузол.

– І що?

– А ти поїдеш зі мною! Ти просто мусиш! Бо те, що сталося – оце випадання з часу – твоя провина!

Опиратися? Пливти за цією солодкою течією? Хоча б подивитися, де він живе? Одним оком поглянути, як він живе? І доки ж триватиме цей самообман? Просто взяти й отак спокійно сісти в цю вже знайому темну машину? Віддатися плинові почуттів, музиці радіоефіру? Отак зблизька, майже впритул вдивлятися в цей красивий профіль? І з кожним обертом колеса його автівки відчувати, як наближається мить невідворотного?…

Макс зупинився біля рогу свого будинку і впірнув до супермаркету на першому поверсі. Вона швидко дістала мобільний із сумочки й набрала домашній номер.

– Алло, мамо! Мамочко! Ти де? Ми вже з татом вечерю зготували! Зараз будемо речі розпаковувати! Що? Затримаєшся ще трохи? Не чекати тебе, лягати спати?

Вона відчула що їй раптом стало гаряче. Ніби повітря забракло, хоча в Максовій машині був увімкнений клімат-контроль, і бортовий комп’ютер показував + 22. Може, ще не пізно? Зупинитися над прірвою? Не впадати в це остаточне й цілковите божевілля? Вона напевне пошкодує про це! Пошкодує вже зранку, коли проспиться від хмелю цих заборонених і саме тому, мабуть, і солодких цілунків!

Вийти і втекти? Щоб потім шкодувати про це все своє життя? Все життя? Все життя – це задовго для втрачених ілюзій, а надто для свідомо знищених мрій. Задовго…

Біла орхідея за білим тюлем на тлі темного нічного вікна (про те, що це не Максова квітка вона здогадалася відразу, навіть без його ствердно-заперечного: «Ні. Я не вирощую квітів… Ніяких квітів я не вирощую…»). Підсвічене невидимими прожекторами якогось нічного закладу небо – як на аеродромі, а на ньому – темні волокнисті хмари творять димовий ефект цієї миті.

Ця мить, блаженна, неповторна, така глибока й така нетривка, бо ось-ось обірветься, має обірватися…

Не думала, що буде так! Цілковите й безмежне щастя. І навіть цей шрам після кесаревого розтину (це вічне нагадування про те, що діти їй далися непросто) вперше її не бентежив – просто забула про нього, та й по всьому. Ще там, у ліфті, коли вони довго їхали на його двадцятий поверх і він почав нетерпляче цілуватися, вона ніби упірнула в це позачасся, коли зникає відчуття реальності, а стрілки годинника відраховують не секунди й години, а короткі, як видих, чи довгі, як замріяний погляд, миттєвості ніжності.

Він був дуже ніжним! Якось навіть по-дитячому ніжним, не як досвідчений чоловік, а радше як захоплений і розчулений отриманим дозволом юнак. І зараз, коли вона, прокинувшись (як вона взагалі примудрилася заснути? тільки ж на хвилинку заплющила очі), дивилася на нього, усвідомлення цієї його юнацькості стало ще очевиднішим. Можливо, тому він такий невпевнений у собі, хоч і старанно це маскує? Але сон якнайкраще видає природу людини! І от зараз, коли він перестав контролювати емоції, беззахисна дитяча наївність проступила в його обличчі з усією безпосередністю.