Тетяна Белімова - Київ.ua

Гіпнотизувала телефон від самого ранку. Так хотілося, щоб подзвонив, почути його голос, хай навіть востаннє…

Так хотілося, щоб не подзвонив, просто викреслив її зі свого телефонного записника. У нього таких, як вона… Навіщо вона взагалі йому здалася? Через тиждень забуде її риси обличчя, через два – ім’я, через три – взагалі про її існування.

«Куди ти зникла? Чому не телефонуєш?», – хвиля щастя, доза радості (так-так, саме доза фізичного задоволення, ніби з’їв цукерку «водку», ту, що два в одному: і гіркуватий ковточок спирту і закусь-шоколад одразу) линула на одну-єдину скупеньку есемеску від нього. Від нього!

Справді, куди ж вона поділася? Поїхала в далеку Африку чи за Полярне коло? Щасливо емігрувала до Канади? Та й не просив він її, щоб вона йому дзвонила. Рука вже строчила відповідь, «як море – на весь екран». А за хвилину його голос із м’яким пташиним «р» повідомив їй, що просто безтямно за нею сумує, що за двадцять, максимум за тридцять хвилин завершує роботу й чекатиме на неї біля метро.

– Ти вже звільнилася? То під’їдь на мою станцію і зачекай. Там унизу, знаєш, є лавочка біля ескалатора? Будь там.

Біля гардеробної зловила на собі здивований погляд секретарки, яка мовчки декілька хвилин розглядала її. Не втрималася, спитала:

– Альоно Василівно! Щось сталося? Може, ви з чоловіком помирилися?

Це й справді так помітно? Оця її дурнувато-блаженна усмішка, блиск очей? Це все сигналізує, мабуть, про її душевний стан краще за надпис на лобі: «я щаслива, бо мені подзвонив Макс», жовто-яскравий чи ядуче-рожевий, – як на чий смак… Може, сходити на кухню і з’їсти лимон, щоб це не було так очевидно для сторонніх?

Чекати на очах у всіх перехожих, які поспішають до теплих і затишних домівок (принаймні хочеться так думати!), вдивлятися в лиця тих, хто спускається ескалатором сюди, до підземелля метрополітену, роздивлятися їх із надією побачити високу постать, синій погляд, темно-русе ледь хвилясте волосся і непомітно вплітати й вплітати свої думки-міркування.

Як же все-таки хочеться знати, нащо вона задалася Максу? Що він у ній знайшов? Якщо тверезо поглянути на речі – черговий трофей! Черговий трофей? Черговий трофей… Вислів який дошкульний, неприємний! Але, мабуть, найбільш відповідає істині.

Чогось раптом подумалося, що, якби запитала зараз у Макса – скільки в неї дітей, хлопчики чи дівчатка, по скільки їм років, як їх звуть? – він би не відповів на жодне з цих запитань, хоча вона йому казала, бо ніколи б не змогла приховати цієї (найважливішої для неї!) інформації. Казала, хоч і бачила, що його це не цікавить, не обходить, не стосується, бо його цікавила винятково вона і тільки поза межами контексту її буденного існування. Ну і хай! Так навіть зручніше! Цілком відповідає сучасному алгоритму життя!

Подумалось, що, якби от зараз зустрівся їй не Макс, а подібний до неї уламок колишнього щасливого й облаштованого родинного буття, може, остаточно розлучений і вільний, готовий створити нову сім’ю, вона би просто пройшла повз нього. Можливо, тому що не змогла б, вистрибнувши з одного полум’я, стрибати в інше, а може, тому що не хотіла б, аби її «завтра» було повтореним «учора».

Цей посилений інтерес до Макса, певно, був наслідком того, що в них не могло бути ніякого спільного майбутнього (він був для неї тією самою п’ятою собачою ногою, а вона для нього – отим самим п’ятим колесом до воза), і майже не існувало точок перетину – хіба що любов до художньої літератури. Ефект забороненого плоду? Ефект забороненого плоду…

– Алло! Так, іще чекаю. Тільки ти чомусь не попередив, що півгодини насправді означають півтори… Та все ясно: працівник Ради – це не якийсь офісний планктон, що никає весь день від кавоварки до ксерокса. Підійматися нагору? Зараз виїду!

У нього був поганий настрій, і він навіть не намагався цього приховати. Неприємності на роботі? Авжеж. Ще й особисті проблеми? Ясно. Із колишньою дівчиною Кірою, яка ніяк не хоче змиритися зі статусом колишньої? І на всі її намагання розважити і бажання догодити – непробивна стіна синього відчуження.

А часу ж так мало! Катастрофічно мало! Вона вже давно повинна бути вдома, із дітьми, які вже кілька разів телефонували, цікавлячись, коли їхня мама нарешті повернеться. Натомість вона підіймала Максу настрій, як могла, щедро сиплячи різними цікавинками з нещодавно прочитаного-переглянутого-спожитого мистецького контенту. Йому це подобалося. По-справжньому цікавило! В її віці вже можна розрізнити, хто ввічливо тлумить позіхання, слухаючи співрозмовника, а в кого починають сяяти очі…

Насамкінець – десерт:

– Я вчора читала твої нові вірші…

– І?

– Мені дуже сподобалося! Дуже-дуже!

І це була правда. Ця лірика, в якій щиро змальовані почуття перепліталися з філософськими роздумами, здалася їй довершеною симфонією його душі. І тільки легенька шпилька ревнощів вколола на саму думку про ту, кому присвячено ці рядки. Але ж це було до неї – чи не обходить її, зрештою, що і з ким у нього було до їхньої зустрічі? Це все минуле! Воно може ховати своїх мерців, якщо хоче, а може спалювати в крематорії, якщо має бажання, – вони однаково мертві і давноминулі!

Підняла руку, щоб зупинити таксі. На метро вже часу не було.

– Як? Ти вже йдеш? А я думав, ми повечеряємо… А завтра? Теж не можеш?

Намагалася пояснити, що до вихідних найпевніше навряд чи вийде повноцінний вечір, хіба що в обідню перерву зможе кудись із ним сходити. На обрії з’явилася жовтогаряча, немов розжарена зсередини шахівниця, таксівка, і раптом вона наважилася сказати те, про що думала вже цілий тиждень їхнього знайомства:

– Знаєш, Максе, я не та, хто тобі потрібен, не та, кого ти шукаєш.

– Я нікого не шукаю! В цьому саме і вся фішка: я нікого не шукаю!

Вимушено ввічлива посмішка, а на споді очей – образа. Вона зрозуміла це миттєво, усвідомила якимось інтуїтивним внутрішнім чуттям. Це її визнання пролунало, як увічлива відмова, хоча вона не це мала на думці. Та і яке, зрештою, інакше значення можна було вкласти в це речення, як не зрозуміле й банальне: «схаменися і знайди собі когось молодшого і вільнішого за мене!»

Вже назвала адресу, домовилась із водієм і сідала в авто. Обернулася, щоб попрощатися і раптом почула майже провокативне в своїй відвертості запитання:

– Нащо ж ти збираєшся завтра зі мною обідати, якщо я тобі не потрібен?

Не потрібен? Він їй не потрібен? Може, їй і дихати не потрібно, і їсти-пити теж не потрібно?

– Можна я зараз цього не коментуватиму?

– Ні, не можна!

Він не тримав її, але вона не могла зрушити з місця, якась сила змушувала її стояти біля розчахнутих дверцят таксі. Як пояснити йому цю трагічну дихотомію її життя, ще й неодмінно зараз, коли ні час, ні місце не відповідають глибині цього питання? Все просто: вона б хотіла, але не може, ну не може отак взяти й зануритися у цей вир, встромити голову в розпечений пісок, ніби якесь нерозумне ему, піднятися на вишку, що височіє над басейном, і стрибнути вниз. НЕ МОЖЕ!

– Ну, не можеш, то й не можеш! Чао!

Його силует швидко розчинився в міжліхтарному темному просторі.

– То ми їдемо?

Ображений голос таксиста ніби привів її до тями. Зачинилися дверцята, і машина ринула вперед (бо час – гроші!). А їй здалося, що це не дверцята зачинилися, а закрилася-заретушувалася єдина світла пляма цього її життя. Зупинитися, побігти, наздогнати, все пояснити…

«Допоки сонце сяє, поки вода тече-е-е-е – надія є-е-е», – лунало з радіоефіру. Може, й справді – надія є? Так хотілося вірити, що надія є! Надія є… Заплющила очі й відкинулась на сидінні. Смішно. Надії немає-е-е-е-е!

Телефон заховала в сумку, щоб очі не муляв. Однак ніхто їй не подзвонить сьогодні, як ніхто не дзвонив ні вчора, ні позавчора. Цей «ніхто», який мовчить уже тиждень, мабуть, геть-таки забув про її існування. Ну що ж, нехай так і буде! Все вирішив сліпий випадок – необережне слово, яке вирвалося не там і не тоді, коли треба було.

Навіть не довелося лимон їсти, шукати шляхів до відступу, окреслювати темні плями на сонці, тримати оборону – все скінчилося, не почавшись. Чи не цього вона, власне, й хотіла, несвідомо прагнула? Мабуть, цього.

Чому ж їй так нерадісно? Можна пишатися собою, своєю здатністю до вольового імперативу, розсудливою поміркованістю, статуарною незворушністю і водночас бути безмежно нещасною, збляклою, знеструмленою, знебарвленою. Сіра буденність існування ще ніколи не була така очевидна, як тепер. Ніщо вже не принесе ні насолоди, ні задоволення, якщо він не подзвонить. Для чого ця нещодавно зроблена зачіска, цей новий одяг, що його купила в пориві натхненного перевтілення, якщо він цього не побачить, не скаже більше, що вона Юнона, довершена й незбагненна, і що про неї він завжди мріяв?

Вона Юнона? Вона Сахара! Була принаймні такою собі пустелею, випаленим простором, де лише пісок усього колишнього пекельного життя скрипів на зубах, струменів дрімотним маревом під сонцем, розпечений чи радше доведений до позначки кипіння. А може, вона була безмежною тундрою, над якою ніколи не сяяло яскраве сонечко, і ніщо й ніхто не жив там, крім холоднокровних, байдужих до всього риб? Звідки ж їй було знати, що можливе диво – диво відродження?

Якщо і виникала колись така думка, то пов’язувалась із далеким майбутнім: от колись, коли вже не буде війни і всі житимуть мирно й щасливо, можливо, тоді, коли діти виростуть і підуть у своє самостійне життя, одного разу (про це поки що рано загадувати) вона, може, теж зустріне якусь людину (чоловічої статі, звісно ж), яка зрозуміє її без слів. Але це сталося так несвоєчасно і несподівано, неочікувано і стихійно, – без жодного попередження чи натяку. Так емоційно і вкрай виразно, що встояти було неможливо.