Вiн сам вигадав пригоду з ножами. Я тiльки сказала, що злякалася того ножа, що мирно лежав на столi. «Я… менi стало страшно через нiж. Той. Пам'ятаєш? Вiн лежав на столi. Наче причаївся». Вiн спитав, чи пов'язано це з чимось. Я не вiдповiдала. Насправдi, менi здавалося, що я не маю про таке розповiдати, мої плечi знову затремтiли, наче листя берези на вiтрi. Вiн сам виклав, що i як зi мною сталося. У нього була дуже жвава уява. Вiн говорив, що коли я була мала, до мене на вулицi, ввечерi, пiдiйшли якiсь люди, в них був нiж. Менi подряпали горло, я була така мала, що вже не пам'ятаю, чого вони вiд мене домагалися. «Щось їх тодi вiдволiкло вiд неї. Вони пiшли, а з нею залишилися металевий присмак у ротi та вiдчуття чогось гострого, що дряпає шию».

Мене поважали, про мене розповiдали, та що там, я була дворовою легендою.

Легендою в колi свого спiлкування. Бо не в кожного було таке цiкаве

дитинство, така жахлива iсторiя, далеко не кожен боявся звичайних

кухонних ножiв. Я була особливою. Я це знала, але менi важливо

було переконати в цьому всiх. Хибний шлях, але нема ради. На кожному

шашликовому виїздi вiн намагався прибирати ножi, рожни, шпицi,

залiзяки, все, що бодай трохи нагадувало ножi. Вiн не дозволяв менi

вештатися по кухнi, поки вiн зробить «ножову» перевiрку. Я ж

так ужилася в цю роль, що починала тремтiти, коли помiчала ножа. Справжня

епiлептичка. Потiм менi стало нецiкаво, я втомилася, вiдверто кажучи -

менi набридло. I я припинила це так само раптово, як i розпочала.

Нiхто не помiтив мого «чудовного» позбавлення цiєї фобiї. Навiть вiн. Удав, що не помiтив. Гадаю, що вiн навiть пишався тим, що своєю участю допомiг менi здолати цю хворобу, перемогти дитячi страхи.

У нього був дуже нахабний молодший брат. Його звали Андрiєм. Вiн усюди сунув свого носа, а якось, як шкiдливий кiт, насцяв менi в чобота. Це була помста. Такого менi нiхто не робив, тому вiн мене в якомусь розумiннi розважав, цiкавив. Утiм, брат був надто передбачуваним, бо навряд чи спромiгся би зробити менi щось приємне, але у своїх капостях Андрiйко був неперевершеним. До того ж саме його вважали в родинi порядним, увiчливим та милим юнаком. «Та вiн слова проти не скаже». Так казала їхня мати. Мати в них була пройдисвiткою. Принаймнi такою вона залишилася в моїй пам'ятi. Не знаю, що казав iз цього приводу їхнiй батько, його я не бачила. Не довелося. Не думаю, що тут є чого шкодувати. Вiн уважався творчою людиною, щось там викладав, менi було нецiкаво вислуховувати бiографiю невiдомого чужинця. Чим мене мiг привабити батько такого сина, як вiн? Нiчим. Нi, нiчим. Нiзащо. Лесь (а його звали Лесь) це розумiв i рiдко згадував про батька, хiба тодi, як без згадки про нього не виходило розповiдi.

Я Андрiя бентежила. Хоча невiдомо - це я його бентежила, чи

вiн просто хотiв дiзнатися, яку форму та розмiр мають мої цицьки,

йому кортiло про це знати. «Хочеш, я навчу тебе французьких поцiлункiв», -

якось спитався вiн мене. Я не могла визнати, що не знаю, що це таке.

«Чого-чого?», - зверхньо спитала я в нього. «Ти

що, не знаєш, що це?» Зухвале хлопчисько. Я криво посмiхнулася,

начебто, буду я щось, доросла жiнка, пояснювати малому блазневi. «Менi

розповiв про них один капiтан». Андрiй був дуже пишний. «Ти

цiлувався з капiтаном? О, як пiкантно. То й який вiн на смак, вiн

дорослий, якi жiнки йому подобаються?» Я знущалася з нього.

«Ти - дурепа. Я з ним не цiлувався!», - у запалi

заверещав малий, зараз вiн був таким, яким i був, розпещеним малим

хлопчиськом, мамчиним улюбленцем. «Я побачив вiдбиток твоїх

губ на серветцi. Так от. Ти - дурна i зовсiм не вмiєш цiлуватися».

По цьому вiн просто вилетiв iз кiмнати. Тут вiн помилявся, я чудово

вмiла цiлуватися, а ще я вмiла зав'язувати вузлика з вишнi.

Андрiй час вiд часу дiймав мене. «Не сердься на малого, -

Лесь дивився менi у вiчi. - Вiн так поводиться, бо ти йому подобаєшся.

У нього калькована з дитячої поведiнка, наче смикає дiвчинку за косу». Звiсно, я усiм подобаюсь. Тим бiльше - школярам, ще й його братовi, в них же майже однаковi геннi коди. Пограй менi. Я тодi попросила його пограти менi. Вiн грав Равеля, коли вiн грав, вiн не припиняв думати про мене, але я не вiдчувала себе щасливою. Йому не подобалося вправлятися в музицi, я це знала. Нiхто в його родинi не зважав на це. Я хотiла, щоб вiн цiлковито вiддавався музицi, не вiдволiкався на мене, жив цiєю музикою, сам тонув у нiй, якби вiн тiльки змiг, усе б могло бути iнакше. Якби вiн тiльки став тонути, я б боса по шклу побiгла, аби врятувати його. Якби вiн змiг. Але вiн не мiг.

Вiн заграв Равеля, менi защемiло серце. Але тодi я втрималася, не заплакала. Це було болеро. Постiйне повторення, постiйне повернення. Вiн був болеро мого життя. Я це так чiтко усвiдомила, саме тодi, в його будинку. Далекого дев'яносто першого року. Я - не без таланту майбутня журналiстка, вiн - консерваторська надiя. Болеро. Там-тарарам, тара-тара-тара, там-тарарам, тара-тара-тара-тамтарарам…

«А Лесь - утiшний». Так сказала одна дiвчина. Я була здивована. «Хто?» - «Лесь. Вiн вельми втiшний. У нього смiшнi жарти, вiн розумний, симпатичний. Ти не помiчала?» Нi, я цього не помiчала. Я його взагалi не помiчала, але вiдчувала. Помiчати й вiдчувати - рiзнi речi. Вiн кохав мене, а я сприймала це як належне. Я навiть не думала, що з його боку це - кохання. Для мене це було збоченим виявом вiдданостi. Вiн був дотепним? Так, мабуть. Я визнавала, що вiн був дуже симпатичним. Менi здається, що вiн не замислювався над своєю вродою, це менi якраз iмпонувало в ньому. Авжеж, вiн був розумним. Можливо, навiть талановитим. Але не таким, як я, тим бiльше, не таким, яким мав би бути синiй птах. Йому бракувало… Йому чогось постiйно бракувало, того самого «чогось», що робить iз людини синього птаха. Тодi я вперше у зрiлому вiцi плакала. Плакала вiдчайдушно, замкнувшись у ваннiй кiмнатi. Вода з крана поглинала мої сльози, вони зникали у вирвочцi. Я уявляла, як хтось вiдкриває кран, набирає води, ставить чайника i п'є мої гiркi сльози. Я вирiшила, що менi треба податися з мiста, з країни. I це було не порожнє рiшення. Так вiдбулася моя перша втеча.


IV


Коли я зрозумiв, що закохався в Алiсу, а це почуття виникло вiдразу

та зiп'ялося на повний зрiст, менi стало байдуже, i я припинив боротьбу за своє майбутнє, майбутнє без музики. Мати й батько мрiяли про те, що я стану музикою, пiанiстом. Добре, то я ним стану. Так i буде. Щоб стати пiанiстом, менi не треба було докладати зайвих зусиль, я демонстрував добру школу, намагання моєї вчительки не минули марно. Я вмiв зображати натхнення, коли грав складнi етюди, в мене були довгi, сильнi пальцi. Мою технiку вiдзначали як блискучу. Мене обожнювали викладачi, тому вступ до музичного училища, а потiм - до консерваторiї пройшли безболiсно. Майже непомiтно. Я не отримував вiд цього задоволення, але уник родинних непорозумiнь, тривалих повчальних розмов, натомiсть мiг зосередитися на своєму коханнi.

За цей виважений крок мене було нагороджено. «Хлопчик, закоханий

у музику». Будь-яким батькам приємно мати матерiальне пiдтвердження того, що вони не помилилися, напутивши дiтей до речей, якi до вподоби їм, батькам. У нашiй родинi було заведено святкувати такi значнi подiї. Усе вийшло так, як вони хотiли, тому вони вирiшили, що я заслужив на заохочення. Менi подарували гладiолуси, мати була впевнена, що це мої улюбленi квiти, хоча всi в родинi знали, що це були її улюбленi квiти. Батько (вiн навiть пустив сльозу) подарував менi шикарного костюма, сiрого в тонку блакитну смугу. Андрiй обмежився ручканням. «Дозволь потиснути твою руку. Твою тендiтну, але мужню руку, брате». Ха, це був не той випадок, щоб витратити трохи власних грошенят, так, мiй жадiбний Анрi? Вона нiчого не подарувала, але це мене не зачепило, бо я з самого початку знав, що даруватиму я, бiльше того, я не був упевнений, чи прийматиме вона цi дарунки.

Звiсно, що Алiса була трохи навiжена. Нi, не трохи. В неї виникали невмотивованi страхи, вона постiйно щось вигадувала, вона провокувала людей на бiйки, сварки, i сама завжди була готова на якийсь геройський учинок. Одного разу вона викрала для мене годинника. Це було за часiв розвитку кооперативного руху. Ми проходили з нею повз прилавки кооператорiв, колишнiх фарцiвникiв, спекулянтiв, яких щасливо позбавили можливостi пiдпасти пiд кримiнальну вiдповiдальнiсть, i вони мирно взялися до торгiвлi. Продавали все. У країнi з'явилося безлiч iмпортних речей. Годинник був марки «Casio», не знаю чому, але я до нього прикипiв. Я крутив його, роздивлявся, вiдверто кажучи, вiн був занадто дорогим для мене, студента, а в батькiв брати грошi я не хотiв. Можна було б спитати Андрiя, в нього завжди були грошовi «сховки», але цього менi хотiлося ще менше.

Я зiтхнув, ще раз перерахував свої грошi. Годинник зваблював мене своїм металевим блиском. Я вирiшив його купувати. Дарма, менше їстиму два мiсяцi. Скорочення «їдальневих» витрат. Але Алiса потягла мене звiдти. Чого ти? Я хочу купити того годинника. Вона мовчки пхала мене до виходу. Та чого ти? Алiса зупинилася i витягла з кишенi своїх вузьких джинсiв дзиґаря. «Casio». «Якщо я даю на здогад, що того чи iншого не варто робити, то це - не просто так». Авжеж. Вона рiдко щось робила просто так. Я вдягав годинника тiльки коли вкладався спати. Нiколи не начiпляв його засвiтла, весь день вiн лежав у спецiальнiй шухлядцi. Вiн пах злочином. Алiса, втiм, про нього не питалася. Вона вкрала годинника не для мене, вона вчинила крадiжку, аби вгамувати свою цiкавiсть. Зможе вона це зробити чи нi? Вийде це в неї чи не вийде? Та вона завжди могла, в неї все виходило.