«Ти - огидна, - тихо каже Олег. - Я не хотiв,

щоб усе так скiнчилося, присягаюся, не знаю кому, але присягаюся,

я цього не хотiв. Лiсо, послухай мене. Ми бiльше не будемо зустрiчатися.

Я рву це. Хай би що ти думала, менi не легко це пропонувати, не

легше й робити. I все ж я припиняю нашi стосунки. А тепер вiддай

менi цього аркуша». Я не вiддаю, я мну його. Ми починаємо

боротися. Вiн вириває в мене клаптика, щось залишається в

моїй руцi, я рвучко пiдхоплююся, вiдчиняю вiкно й викидаю беззахиснi

голi шматочки паперу. Знiвечене життя. Самотнi вiршi поглинає

вечiр. Вечiр, що ставить хрест на моєму життi з ним. «Вчинок

цiлком у твоєму дусi, люба, - вiн починає смiятися. -

Цiлком у твоєму дусi. Щось схопити, зiпсувати, а потiм жбурнути.

На довершення. Для будь кого було б набагато простiшим вiддати або викинути, але це не для тебе. Тобi важливо все зруйнувати, перетворити на шмаття». «Правда? Може, я перетворила на шмаття нашi вiдносини? Це зробила я?» «Це були чудовi вiдносини, Лiсо. Але вони не могли перетворитися на тривалi. Я не вiдчуваю зобов'язань пояснювати тобi i не буду, хоч як би тобi цього хотiлося». «Я нiчого не хочу. Я хочу вмерти i щоб ти мене поховав». «То я пiду?» «Йди. Ти не хочеш мене навiть поховати. Нi, зачекай! Спочатку вiдповiси менi: чиї це вiршi?»

Вiн не сказав менi, чиї вони. Вiдмовився бодай щось говорити. «Я не розумiю, як можна йти в лiжко з людиною, яку ти нi за що не маєш? Як можна пестити того, кого зовсiм не кохаєш?» «Та ну? Слухай, ти багато менi чого розповiдала про себе, може, зараз ти жалкуєш про це, але якщо мене не зраджує пам'ять, то, щоб пiти до когось у лiжко, тобi потрiбно було що завгодно, але не кохання». Я вдарила його. Вiн не заважав. «Тобi приємно робити менi боляче?» «Менi здається, що це тобi приємно робити менi боляче. Але я вразив твою дiвочу гордiсть, тут ради нема - бий». Я вдарила його ще раз. «Лiсо, ти не уявляєш собi, що ти для мене означала. Нi, правда. Ти не можеш собi уявити, не можеш усвiдомити». «Означала. Тобто тепер я для тебе небiжчиця?» «Яка дурепа». Вiн легенько стукає по моїх губах, я встигаю поцiлувати його пальцi.

Це мучить його, я бачу. Моя покiрнiсть, мої губи, що намагаються зупинити його пальцi. Вiн не йде. Чому вiн не йде? Уже можна йти, потiм прислати менi вiнка, виготовленого iз залишкiв новорiчних ялинок, прикрашеного тупими штучними квiтами та муаровими стрiчками. Менi здається, що вiн уже все сказав, сказав навiть бiльше, нiж мiг та хотiв. «Лiсо». Вiн тримає мої руки. Мертвi холоднi руки. «Лiсо, незважаючи нi на що, з тобою залишається один вiдсоток мого кохання, один вiдсоток мене залишається з тобою назавжди». Я всмiхаюся. «Один вiдсоток тебе, один вiдсоток кохання? Один вiдсоток, так? Чудово. Як знежирений кефiр. Знежирений кефiр - напевне, дуже смачно. А може, навiть i корисно. Та я проти такої знежиреностi. Менi не треба такого знежиреного кохання, розумiєш? Менi воно не потрiбне, розумiєш, сволото? Менi не потрiбне таке знежирене, не потрiбне таке знежирене, не потрiбен такий знежирений ти, менi не…» Вiн закриває вуха, вiн закриває дверi. Вiн iде.

Коли вiн пiшов, вислизнув, подався геть, я починаю розумiти, що один вiдсоток - це не нуль. Один вiдсоток - це не зеро. Нахабна

панi Надiя вповзає до мого серця. Вона шепоче: «Один вiдсоток - це щось, це - багато, це означає, що вiн залишив маленьке зернятко, але ти з нього зможеш виростити справжнi здоровi почуття». Я кажу їй, що не треба марних сподiвань. Мною трусить, як у лихоманцi. Вона не залишає мене. Вона й далi пояснює, наводить приклади з лiтератури та iсторiї (iнодi наша начитанiсть плутає нам усi карти, та й узагалi псує нам життя), ти починаєш слухати її, а найгiрше те, що ти починаєш вiрити їй. Тiльки вiд безпорадностi закоханi люди вирiшують боротися за втрачене кохання. Тiльки вiд вiдчаю закоханi люди вирiшують боротися за вигадане кохання. Тiльки з власної дуростi, виплеканої Надiєю, закоханi люди вирiшують боротися за один вiдсоток вигаданого та втраченого кохання. Повернути за будь яку цiну. Повернути або вмерти. Повернути, а потiм - нецiкаво. Повернути, i кiнець книжцi.


XVIII


Я набирав її телефонний номер. Нещаснi (а може щасливi?) сiм цифр, котрi заважали менi вiльно дихати, вiльно жити та вiльно вмерти кiнець кiнцем. Я ще раз дивлюся на ноти, сiм нот, кожна з них - цифра її телефону, я спробував програти всi можливi комбiнацiї. Вийшов непоганий етюд, але я не мав сил його записати. Я крутнувся на дзиґлику, закрив кришку рояля, проспiвав чотири останнi цифри, як кiнцевий акорд, та набрав її телефонний номер. Цей номер вилежав як слiд. Бiльше тижня. Алекс наполягав, аби я витримав тиждень. «Кожен день - за кожну цифру». Я витримав навiть бiльше. Цiлих вiсiм днiв.

Я не мiг дивитися на номери автомобiлiв, не мiг дивитися телевiзор,

а також читати газети. Кожна цифра нагадувала менi про те, яким скарбом

я володiю. У мене є її телефон, i вона може бути вдома. Вчора я хотiв набрати її номер, але не змiг. Не змiг угамувати тремтiння, вологi пальцi вiдмовлялися мене слухати, я постiйно витирав їх об кишеню джинсiв. «У вас щось iз задом? Вибачте, що запитую так прямо, але Ви його постiйно мацаєте», - сказала менi на вулицi стороння симпатична дiвчина. «Це я мацаю кишеню, а не дупу», - огризнувся я. Дiвчина вiдобразила бровами подив:»А». Вона працювала проктологом, це було написано на її вiзитiвцi сiрого кольору, яку я роздивився вже вдома.

Це поклало край усьому. Я зрозумiв, що незабаром зi мною на вулицi почнуть знайомитися симпатичнi психiатри задля задоволення своїх професiйних потреб та амбiцiй.

Вона була вдома. Вона видихнула в слухавку чи то «Ало», чи то «Олег», я не розчув. Це було так зненацька - одразу почути її голос. Важливим було почути її голос, а не зрозумiти, що саме вона вигукнула. Вона взяла слухавку пiсля першого ж гудка, тому я не встиг нiчого второпати, налаштувати себе на її хвилю. «Привiт, ееее, це - Лесь». I вона менi зрадiла. Спочатку я не мiг повiрити в це, але вона менi вiдверто зрадiла. «Слухай, - заходь. Менi треба щось тобi розповiсти. Слухай, це чудово, що ти подзвонив, правда. Заходь, так? I зараз». I вона кинула слухавку. Менi довелося ще раз набрати щасливi, так, тепер я був переконаний,

саме щасливi сiм цифр її номера, щоб запитати, куди, власне, я маю йти.

Я не пам'ятаю, про що я думав, коли дiставався її помешкання.

Я взяв машину, але вийшов майже за два квартали до її

будинку (коли я вийшов уже вiд неї, то не мiг згадати, де саме

припаркувався). Час вiд часу я пiдносив до обличчя букет троянд бiлого

кольору, я пам'ятаю, що вона обожнювала бiлi троянди, вдихав їхнiй

аромат i намагався вгамувати стукiт серця. Посмiхався дiвчаткам, котрi

стрибали у «класи». Котрась iз них захихотiла i назвала

мене педофiлом. Дiвчинка зовсiм не була схожа на Домiнiк Свейн у ролi

фатальної малолiтки Лолiти, пухкеньке, мале створiння у довгiй

спiдницi та капелюшку. Маленька жертва сучасного телебачення. Краще

бути обiзнаним, так?

Вона вiдразу вiдчинила дверi. Наче вiдчула, що я стою за ними, вагаючись

натиснути на дзвоник. «Чого стоїш? Заходь». Вона силомiць

загнала мене до хати. Ще в коридорi в нiс ударили приємнi пахощi,

знайомi менi з дитинства. Мелена кава з корицею. Згадуючи ту мить,

я роблю висновок, що саме цей запах мене вiдразу заспокоїв, мiй

пульс вирiвнявся, i я мiг роздивитися її. Вона скидалася на

сполохану птаху. Поєднання кави з корицею чомусь стало для мене

доказом того, що вона пам'ятає часи нашого спiлкування, перебування

в моїй родиннiй оселi, де завжди пахло батьковою кавою. Кавою

з корицею. Кава з корицею переконали мене в тому, що вона пам'ятає

мене, як я грав їй на роялi п'єси, як я цнотливо торкався

її волосся, її довгих пальцiв своїми очима. Часто

буває, що найсильнiше ми помиляємося саме тодi, коли переконанi,

що все розумiємо правильно на сто вiдсоткiв.

Вона нiколи не була прихильницею балачок нi про що. Щоб Алiса вислуховувала iнших? То вже - нi. Нiяких повiдомлень про погоду, сезоннi негаразди, про новели в музицi та лiтературi, нiяких сподiвань на те, що здоровi матуся, бабуся й татусь, i до бiса намагання бути ввiчливим та уважним. Коли вона когось питала: «Ну як ти? Як справи?», - менше за все вона хотiла, щоб ви щось їй розповiдали, не дай Боже в деталях, боронь Боже ви будете скiмлити та скаржитися. Вона розверталась i йшла геть. Нiчого зайвого для її ро зуму. Її розум не хотiв живитися справами iнших, я вже мовчу про її серце, її серце уникало хвилювань. Вона обхопила себе за плечi й повiдомила мене, що закохалася. Закохалася вперше у своєму вiльному життi. Усi ми чудово розумiємо, коли кажуть, що закохалися в нас, навiть не називаючи нас на iм'я, так само ми чудово розумiємо, коли кажуть, що закохалися в когось iншого. I попри те, що ми, наче кiшки прохолоду, вiдчуваємо, де йдеться про нас, а де - зовсiм навпаки, ми дуже хочемо помилитися. Але нiхто нам не дарує такої помилки.

Я вiдразу второпав, що йдеться не про мене. «А дєвочка созрєла». Блiн. Бiльше того, я зовсiм не знав, як менi реагувати на це повiдомлення. Розвернутися й пiти собi? Нi, в мене кишка тонка. Подмухати на кулак

та зарядити Алiсi в її привабливу пику, а потiм схопити її

за волосся та сiм разiв прикласти тiєю пикою до пiдлоги, наспiвуючи

сiм цифр її телефонного номера та примовляючи: «Ти -

сука, менi все життя зiпсувала. Отримуй - раз, отримуй -

два»? На це моя кишка ще тонша. Зґвалтувати її, ми

ж удома самi, розiп'яти на цiй пiдлозi, ласувати її тiлом,