«Тату?» «Чого?» «Я тебе нiчим не образив?» «Нi, синку. Це я перевищив лiмiти вантажу. Вибач, старий». «Перевищив? То наша авiакомпанiя скачає з вас величезнi штрафи, не турбуйтеся, ми не залишимо це поза нашою пильною увагою, сер». Батько простягає менi руку, я потискаю її. Хай би хто вона була, однаково не заслуговує на те, щоб такий чоловiк, як мiй батько, вважав її цiкавою, зраджував заради неї дружину та просив вибачення в егоїстичних синiв. Ще й не гарненька, ще й не першої молодостi, ще й цiлковито ненормальна, ще й на iм'я, Боже мiй, як воно? Телiсфор. У наш час мати таке iм'я - Господня кара. Їй лiкуватися треба, а не солiдних чоловiкiв по барах чiпляти. «Телефонуй, гаразд?», - умовляє батько. «Та ти втомишся здiймати слухавку, старий», - запевняю його я. Але, як ведеться, спливло багато часу доти, доки в його хатi пискнув мiй дзвiнок. «Людi - блєдi». Отож бо й воно.


XV


«Алiса працює». Каже менi моя вiзитiвка. Така солiдна панi в бiлiй сукнi та золотих босонiжках. Такi - завжди правi. Ще вона повiдомляє, де саме працює Алiса, ким саме працює Алiса, за якою адресою вона працює i як їй можна при нагодi зателефонувати, надiслати факс або електронне повiдомлення. Алiса працює вже третiй тиждень. Уранцi вона ледь встає, а вночi не може заснути. А ще вона, тобто я, почала говорити про себе у третiй особi. Позаяк робота прес-агента дуже шкiдлива для Алiсиного здоров'я. До того ж Алiса забагато п'є. Учора додому її донесли стороннi хлопчики, котрi несли її, як спиляне дерево та мацали її цицьки. На здоров'я, назагал. Пальцям треба на чомусь тренуватися. Я ж нiчого не вiдчувала.

Звiдки, питається, цi стороннi хлопчики взялися? Їм мене передав один мiй колега. Не витримав, iмовiрно, моєї сп'янiлої ваги, сердега. Кволько нещасне. Хоч скiльки криви зарозумiлого писка, а качатися не завадить. Зле було в iншому, зле було в тiм, що Алiса вiдмовлялася назвати йому свою адресу. Нi, вона повiдомила район, поверх та квартиру, про це вiн i сам знав, але чомусь не хотiла казати, за якою адресою знаходиться ця квартира. Колега трусив Алiсу i навiть схопив її за носа та добряче крутнув, але вона вперто мовчала. «Убив би, сука». Я мовчала, наче Зоя Космодємянская. «Вiшайте, всiх не перевiшаєте». Тодi вiн узяв таксi, назвав приблизну адресу. Вiдтак поклав Алiсу на суху запилюжену землю. «Навiщо пiсля ризького бальзаму, горiлки з перцем, пива знову пити горiлку без перцю? Що в цьому рядковi було зайвим?» «Орленок, орленок, взлети выше солнца и землю с высот огляди!»

Тим часом колега знайшов хлопцiв, яким не вистачало на горiлку, та попросив донести Алiсу додому. Адресу, де стоїть її дiм, вiн знав приблизно. Квартиру - точно, поверх - точно, а от дiм - нi. Багато схожих будинкiв у цьому районi. Але хлопцям дуже кортiло горiлки, i вони подумали, що Алiсi байдуже, куди вони зрештою її вкинуть. Вони мали рацiю. Алiсi було настiльки пофiг, наскiльки може бути пофiг такiй п'янючiй бабi, як вона. «При пiхвi та при роботi, зрозумiло?» Б-б-е-е-е-е. Своєю байдужiстю вона провокувала їх, тому вони подумали, що коли нема горiлки, треба користувати з того, що є. От, наприклад, iз цих цицьок. Чомусь насамперед їх цiкавили її цицьки. Алiса не дуже часто ними пишалася. Можна сказати, не перса то були, а натяк на перса, але їм вистачало й натяку. «Ану, кажи адресу», - гримали пiдлiтки, вiдриваючись вiд процесу зминання цицьок. «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз». «Як ти гадаєш, вiн iз нею зустрiчається?» «А дiдько його зна. Не знаю, з такою зустрiчатися, це - повний торбець».

Слiд вiддати пiдлiткам належне. Вони не зґвалтували Алiси,

а старанно вiдробляли червонець. Пропонували Алiсу сплячим мешканцям квартир типових будинкiв. «Може, її пiдкинути, як те немовля в колисцi, пам'ятаєш, у французькiй стрiчцi?» Нiхто її не хотiв брати, хоча дверi попри всi застороги вiдкривали. Нарештi вони знайшли квартиру, якої їм нiхто не вiдчиняв, i один кмiтливий хлопчик, або просто бiльше за всiх спраглий горiлки, бо цицьки Алiсинi йому набридли (вiн припинив їх вiдчувати) полiз у її сумку, отримавши за це кiстлявою Алiсиною рукою по карку, та вiдчинив дверi. Вони поклали Алiсу на пiдлогу i втекли. «А вот эта улица, а вот этот дом, а вот эта девушка, что я… что я…». Зрештою дивно, що це виявилося саме моїм помешканням. Я поринула в сон. А слiд пам'ятати, що «сон алкоголiка короткий i неспокiйний».

Саме тому Алiса схопилася дуже рано. А ще ранiше вона впустила у свiй мозок деякi думки. Я помiтила, що припинила телефонувати людям. Я нiкому не дзвоню. Нi тим, кого вважала за друзiв, нi тим, кого тримала за ворогiв. Я не телефоную мамi, не телефоную батьковi, друзям дитинства, коханцям, яких залишила, як моряк хвойд по всiх портах, я не телефоную колегам. Нiкому. А коли дзвонять менi, то я поводжуся, начебто все це - природна рiч. Це менi мають телефонувати, а не я. Чого це я мушу комусь телефонувати? А ще я задумалася, що приємнi речi одне одному люди говорять переважно святкуючи днi народження. Я вирiшила, що це несправедливо. У моєму мозку переливалося спиртне, я витягла нотатника i почала роздивлятися телефони, напружувати мозок не було нiякої змоги, пошуку гiдної кандидатури для мого дзвiнка не було. Алексовi не пощастило, його записано було першим на лiтеру «А». До того ж, я чомусь вирiшила, що вiн неодмiнно має менi зрадiти.

Алекс, певна рiч спав. Пусте створiння. Нi, вiн не поет. Хто спить такої ночi? Поети точно не сплять. Але слухавку вiн усе ж узяв, уже не пригадаю на якому гудковi. «Чєєєєго?», - спитав Алекс. «Алексе, ти - чудовий. Ти знаєш, який ти чудовий, друже? Ти - сексапiльний, ти - розумний, ти - тонка натура, котра вiрить i довiряє людям. Котра закохана в це паскудне людство! Ти - неперевершений, ти - загадкова планета, що миготить у темрявi. Ти знаєш, як мiцно я тебе люблю, Алексе, i що ти для мене означаєш?» «I який це поц телефонує? Ти на годинника дивишся, мурло?», - вiдiзвався «тонка натура» Алекс. Йому навiть не позiхалося, як слiд. «Сука ти, Алексе, не цiнуєш простих людських почуттiв», - сказала я натомiсть. «Алiсо? О, то це ж Алiса, так? Слухай, звiдки ти? Тобi лiкуватися потрiбно, до речi, тобi не втомилися про це говорити?» Я сказала, що залюбки побiгла б до лiкаря, але ще рано, лiкувально-профiлактичнi кабiнети замкнено.

Алекс спитав, чи я не перебрала, чи, може, не дiйшла додому? Я чесно зiзналася, що напилася, i додому мене доволокли стороннi хлопцi. «А. Зрозумiло». Алексовi майже завжди все було зрозумiло. «Слухай, ти що, менi зовсiм не радий? Тобi часто телефонують уночi, аби розповiсти, який ти чудовий? Можу вiддати останнього зуба, що це сталося з тобою вперше. Ти що, навiть не подякуєш менi на доброму словi, виродку?», - правила я задля пiдтримки нашої чудової розмови. «Дякую, аж пiдскакую, заразо. Я тобi цього не подарую i доконче вiдплачу тим самим», - ввiчливо вiдповiв Алекс. «Ложкой снег мешая, ночь идет большая, что же ты, глупышка, не спишь? Спят твои соседи, белые медведи, спи и ты скорей, малыш», - вирiшила заспiвати я йому наостанок колискової пiсеньки. «Я тебе вб'ю», - пообiцяв невдячний баламут Алекс.

Пiсля розмови з Алексом я вирiшила не засинати, все одно ще трохи - i час збиратися на роботу. Але я помилилася. Прорахувалася. Перебуваючи за кордоном, я забула улюбленi забавки нашого чиновництва, а саме - традицiйнi перенесення святкових днiв. Напевне, улюбленою грою дитинства чиновникiв була п'ятнадцятка. Пам'ятаєте таку? Треба пересувати числа. Щоби там щось збiглося. У них, мабуть, нiчого не збiгалося, i це їх утiшало. Iноземцi верещали вiд таких перенесень, вони казилися. Тут працюємо, а тут - не працюємо. Тут працюємо в суботу за якусь середу, аж потiм гульк - цiлий тиждень гуляємо. «Чому ви день працюєте, а тиждень гуляєте?», - питали спантеличенi iноземцi. «Тому що перенесли свята», - вiдповiдали їм у наших посольствах. Саме через перенесення я переполошила наших охоронцiв, котрi повiдомили мене, що нiкого не впускатимуть. «Ти б краще поспала», - сказав один iз них, найтурботливiший, сонний i злий.

«Ти б краще випила пива, Алiсо», - сказав менi мiй внутрiшнiй голос, якому кортiло посмоктати хмiльного. Я повагалася дещицю, розмiрковуючи, хто менi ближчий: охоронець Валерик, що порадив менi проспатися, чи мiй внутрiшнiй голос, якому кортiло попиячити вранцi. Вирiшила, що мiй внутрiшнiй голос значно бiльше мене знає. I пiшла до бару. Менi остогидла ця пивниця. Але її розташовано поруч моєї роботи. Це її перевага. Правда, є ще одна. Тут не грає радiо «Шансон», але на тишу марно сподiватися, натомiсть тут шпарить телевiзiйний канал «Євроспорт». Я замовила пива. Два кухлi вiдразу, щоб не заганяти сонного офiцiанта. Вiн дивиться на мене з повним розумiнням мого стану. Якiсь невiдомi менi тенiснi дiвчатка в бiлих спiдничках старанно гасають кортом. Нi, спостерiгати за ними менi не варто, бо може знудити, вони такi рухливi. Я вирiшила випити за їхню перемогу, може, це їх зупинить?

У барi було мало народу. В нас немає культури ранкових снiданкiв, такої, яку сповiдують, примiром, канадцi. Вони просинаються, вiдчиняють вiкна, йдуть пробiгтися, повертаються, хутенько пiд душ, i - мерщiй до кав'ярнi, замовляти один iз багатьох рiзновидiв омлету чудового ранку вихiдного дня. Вони виходять цiлими родинами. Гомонять. Читають величезнi газети. Розглядають людей. Рогалики з висiвками, кава

у величезних картонних склянках, омлети з грибами, омлети з кропом, омлети з анчоусами, мед, джем, бекон. Про що ви кажете? Якi снiданки вранцi у вихiдний? Ми ж не божевiльнi канадцi. Нашi сплять довше, жiнки встають ранiше, щоб зробити святковий олiв'є (чи, як пишуть у генделиках, «салат росiйський»), насмажити картоплi на салi та пiдсмажити курячих стегон. I посеред столу чекає на вирiшення своєї долi пляшка горiлки. «Мир, труд, май».

I тут я згадала. Я згадала, що саме сьогоднi в мене ювiлей. Так, двадцять рокiв тому, саме такого святкового й теплого дня, похмiльного дня, на природi це й вiдбулося. Як його звали? Здається - Михась. «Чтоб сразу и больно», - як спiває Єва Польна. Хоча я б не божилася, бо не пам'ятаю точно. Отже, сьогоднi - двадцять рокiв мого статевого життя. Боже ж мiй, яка кругла дата. Комусь просто двадцять рокiв, а в мене вже стiльки статевому життю. I в цьому полягає суттєва рiзниця. Що вони, двадцятирiчнi, порiвняно зi мною? Що я, з двадцятирiчним досвiдом, порiвняно з ними? «Горiлки, любий», - весело звернулася я до офiцiанта. Жити вiдразу стало легше. I тут я побачила його.