– Я не одружувала його на собі!

– Он як?

– Він сам зі мною одружився.

– Ну-ну-у-у, – недовірливо протягнула ця зніжена красуня, і Катерина відчула до неї таку хвилю неприязні, що ледве втрималася, щоб не вилаяти її грубим словом, аби не лізла своїм панським носом у чужу родину. А пані казала далі. – Скажіть, а чи не відомо вам бува, чому я приїхала в це Господом забуте місце? Чому я тут?

Катерина напружилась.

– Ні, я про це нічого не чула.

Пані Горобецька помовчала, ще деякий час пронизливим поглядом видивляючись на Катерину, і та раптом усе зрозуміла. Цей погляд пані. То є недобрий, важкий погляд суперниці, і вона вже бачила схоже споглядання в очах тітки Завидихи, батькової родички, коли та мало не відбила чоловіка у власної куми. Тоді слава була на все село, і за чуби водилися тітки, аж курява стовпом стояла. Але ж це поважна пані. Та чи й може вона вчепитися їй у коси, як тітка Завидиха кумі? Ой, та то вже буде справжнісіньке лихо, адже супроти такої дебелої панянки Катерина почувалася геть слабкою, бо така як уп’ється, спробуй тоді вирватися, сили в цьому білому тілі на що завгодно вистачить.

На щастя, пані Горобецька битися, схоже, не збиралась. Просто подивилася й відійшла, павою пропливла по килиму, гарно погойдуючи пишною спідницею своєї розкішної сукні.

– Ірина Саввівна, – почала вона своїм гарним, мелодійним голосом, – давненько вже товаришує з моєю маменькою, і увесь час, скільки я себе пам’ятаю, вони тільки й мали розмов, що про те, як мені побратись із сином пані Ірини Криштофом Адамовичем. Щоправда, сама я із графом знайома не була, проте чула з вуст його матері про нього так багато. Признаюся вам, пані графине, я й гадки не мала про те, що Гнатовський настільки вродливий, а цей титул графа тільки додає йому привабливості. – Вона засміялась сріблястим сміхом. – Ні, ви не подумайте, що я відчуваю якийсь брак у залицяльниках. Зовсім ні, і навіть навпаки.

Катерина раптом відчула сміливість.

– Чому ж тоді ви приїхали сюди?

Настуня Горобецька знов чарівно всміхнулась.

– О, то все моя маменька! Вона так полюбляє Ірину Саввівну, то й умовила мене поїхати сюди. Хоча, знала б я, який він із себе красень, цей Криштоф Адамович, то й умовляти не потрібно було б мене, я б сама із задоволенням приїхала. Однак, як виявилось, ми спізнилися.

Вона змовкла й знову поглянула на Катерину своїми світло-зеленими очицями, які виражали щось незрозуміле. Катерина теж мовчала, застигнувши біля книжкових полиць і не тямлячи, що можна сказати у відповідь на цю неприємну для неї відвертість. Була б вона пані від народження, то, певне, мала б що відповісти на подібне нахабство, але ж вона вчорашня кріпацька дівка, і пани й далі залишаються для неї мало не небожителями, а все її знайомство з ними досі обмежувалось спілкуванням із Криштофом та цим кумедним лікарем Францом. Та й було з ними дуже просто. А от що казати зараз? І хто її навчить, що має казати вона панянці, яка так відверто признається в тому, що приїхала сюди тільки заради того, щоб зробити своїм чоловіка, із котрим її, Катерину, повінчано перед святим олтарем? А сказати хотілося багато, ой як багато, та всі слова ті годилися хіба лише для тітки Завидихи й аж ніяк не для пані, ще й графині.

Пані Горобецька всміхнулась.

– Мовчите?

– Мовчу, – погодилась Катерина, закидаючи голову, – мовчу тому, що не маю чого сказати супроти вашої нахабності. Та й взагалі, не розумію я, навіщо ви розповіли мені про це все?

Настуня знизала плечима.

– Не можу сказати, просто закортіло, і край. А ви образились?

– Ні.

– Ні? А чому?

Катерина помовчала, розмірковуючи, як же його відповісти, проте слова самі прийшли їй на вуста, прийшли разом із незнайомою силою, що була силою впевненої в коханні свого чоловіка жінки, потаємною силою коханого серця, яке кохає.

– Напевне, тому що Криштоф тепер мій.

Світло-зелені очі Настуні звузились, і якусь мить вона простояла, уп’явшись у лице Катерини немигаючим поглядом, а потім раптово всміхнулася щирою та відкритою усмішкою, геть заплутавши Катерину, неначе то й не вона допіру вимовляла ці слова про те, наскільки подобається їй пан граф та що її ще з дитинства сватано за нього.

– А ви самовпевнена, – промовила вона й, пританцьовуючи, знову наблизилася до Катерини, яка стояла, немов прикута до місця. – Маю признатися, просто захоплена вашою витримкою, бо коли б то мені сказали в очі щось подібне, то я не знаю навіть, чи змогла б залишитися такою спокійною, як ви оце зараз. Бо дуже ревнива, це в мене від маменьки. А кажіть-но мені – ви ревниві?

Катерина розгубилась.

– Я… я не знаю.

– І ви не ревнуєте пана графа? – настирливо допитувалась пані Горобецька, так само відкрито й щиро всміхаючись. Однак несподівана поява всюдисущого Тараса врятувала Катерину від відповіді на це не зовсім зручне запитання. Поблискуючи вже посоловілими очицями, він без стуку просунув свою пику в двері бібліотеки й гаркнув так, що пані Настуня підстрибнула на місці та трохи не впала, заплутавшись у широкій спідниці своєї розкішної шовкової сукні.

– Пан дохтор фан німець, графине.

Настуня покривилась.

– Тьху на тебе! Де ви взяли того жахливого діда? І що то в нього за примха така, підкрадатись і горланити на весь будинок?

Катерина стримала усмішку.

– Він лишився від старого графа.

– Так виженіть його!

– О, це має вирішувати Криштоф!

Горобецька стенула плечима.

– А в нас цим опікується маменька, і ви маєте вже навчитися керувати всіма справами в господі. От мене цього навчати почали мало не з пелюшок, і я ще маленькою дівчинкою знала все…

– То кликати того німця? – нахабно перебив її мову Тарас, який і далі стовбичив на порозі, й одразу відчув, що понесло на нього смаленим. – Чи назад до пруссаків вигнати?

Катерина всміхнулась.

– Та клич уже!

– Ага.

Червонопика голова Тарасова вмить зникла за дверима, а Настуня покривила своє гарне лялькове личко, закліпавши очима.

– Ізнов цей німець! Так, він досить кумедний, але я маю вам сказати, що мені він не до вподоби. Оця його звичка тягнути слова, підпускати очі під лоба…

– Він Криштофів товариш.

– Та все одно. Ось була б я дружиною графа…

– Але ж ви не його дружина, – почула Катерина свій холодний голос і не втямила, як зірвалися з її вуст ці слова. І кого здивували вони більше? Чи цю викохану панами примхливу красуню, а чи її саму, колишню кріпачку, яка заговорила вже справжньою панею й сама чомусь налякалася цих своїх слів.

Відповісти пані Горобецька не встигла. Двері відчинилися, й стрімкою ходою до бібліотеки увірвався доктор Франц. Він кинувся до Катерини і, справді закотивши очі під лоба, проказав:

– Катарін, сонц мій, є дужє радій.

Катерина всміхнулась, спостерігаючи, як гарячі вуста лікаря Франца торкаються її руки.

– Навзаєм, пане лікарю.

– О, яка я є пан для вась? Для вась, мій Катарін, я є тілко Франц, так, тілко Франц.

Як виявилось, лікар завітав до них у гостину, дізнавшись про що, Настуня відразу ж закотила очі, а ось Катерина зраділа. Цей дивакуватий німець подобався їй набагато більше за саму пані Горобецьку, бо в ньому вчувала до себе зичливість, сердечність, незважаючи на цю його кумедну вимову. І вільніше зітхнула, коли пані Настуня вкотре насмішкувато закотила очі й уже зібралась іти, та зупинилась і обернулася біля самого порога.

– Забула сказати. Ірина Саввівна запросила на вечір циганів.

Катерина спохмурніла.

– Навіщо?

– Щоб розважити нас! – кинула Горобецька й павою випливла геть із бібліотеки, погойдуючи спідницею сукні.

Пані Гнатовська й справді запросила до маєтку циганів, і надвечір вони галасливою юрбою розташувались біля мосту. Дід Тарас, ураз вивітривши весь хміль, із заклопотаним виглядом бігав біля будинку й бурмотів щось про тих злодюжок циган, що то такі люди, мовляв, тільки відвернешся, геть усе з господи панської повиносять.

А от пані Гнатовська з Антуаном і їхнє молоде товариство раділи, як ті справжні діти. За вечерею тільки й було розмов, що про тих циган, а Настуня Горобецька, та й узагалі дивовижно розквітла, зрадівши чомусь так, що її світло-зелені очі засяли коштовними смарагдами, і така вона була гарна цього вечора, що в серці Катерини почала ворушитися холодна змійка чогось неприємного. Невже ревнощів? Уже супроти своєї волі спостерігала вона за тим, як погляне на цю пишну та квітучу красу Криштоф, дивилась, чи не промайне в його очах щось таке, від чого душа її захолоне, коли побачить, роздивиться вона раптом той вогонь, що для неї однієї він має горіти. І нічого не здужає вона сказати, бо він панського роду, а Катерина не навчена перечити панам, хоч і сама стала панею, та несправжня вона пані, а мов злодійка, украла ім’я графині Гнатовської, що має належати іншій, високородній панянці на зразок цієї Настуні, але аж ніяк не злиденній кріпачці. Ревнощі, густо засіяні білою ручкою Настуні в Катерининім серці, вже почали давати рясно свої плоди: вона ревнувала його, відчуваючи, наскільки неприємним є для неї кожен погляд, що торкався Настуниного лиця, її пишної, квітучої краси, і Катерині вже здавалось, що Криштоф милується цією пані, милується й міркує про те, яка б то гарна вийшла з неї графиня Гнатовська, та й чи не жалкує він уже про те, що побрався так спішно з простою кріпачкою. О, думки ці, гіркі та пекучі, усю вечерю жалили їй серце, і ледь витримала вона ту кляту вечерю. Не маючи сили проштовхнути навіть кусень хліба, просиділа вона, слухаючи веселий, щасливий сміх вродливої пані й відганяючи пекельні думи. І піднялася із-за столу геть голодною, уникаючи погляду чоловіка, але не уникнувши його теплих рук у коридорі.

– Що з тобою, люба? – запитав її Криштоф, але не поцілував, як робив це завжди, і це теж боляче вкололо її запалене незнайомим почуттям ревнощів серце.

Катерина спробувала всміхнутися.