Тепер я розумію захоплення Ізабель цим чоловіком: багатій, який мав забезпечене майбутнє, зумів побачити з вікна свого палацу бідність, нерівність, голод простих людей. Відмовився і від плантацій, і від багатства, повстав спочатку проти власного батька, а потім – проти Батисти й змінив-таки Кубу на краще. За диктатора Батисти Куба була раєм для багатих і пеклом для бідних. Багаті американці володіли тут усім: плантаціями, будівлями, казино. Кастро й Че Гевара згуртували навколо себе революційних романтиків. Неповна сотня відважних вступила в бій з армією Батисти всупереч усім військовим канонам і законам логіки. Ті п’ятнадцять, що вціліли, подалися високо в гори й зібрали навколо себе цілу армію! (Після перебування на Кубі завжди, коли я вагався, приймаючи важливі життєві рішення, на легшу шальку терезів клав ризиковий авантюризм Фіделя і йшов за його прикладом проти течії очевидного…)

Шоста частина кубинців не сприйняла революції й вигнання американців – вони з прокльонами втекли за Батистою. Та ті, що залишилися, стали рівними й щасливими: селяни дістали земельні наділи, а медицина й освіта стали безкоштовними. Хоча минуло більш як двадцять років із часу проголошення незалежності, маленька Куба продовжує сильно дратувати свого сусіда й найбільшого господаря світу. Та те, що роблять США, тільки зміцнює незламний дух протиріччя кубинців. Вони готові терпіти нестачу всього: бензину, запчастин для авто, літаків, тракторів, м’яса, зерна, масла, але жодна економічна блокада не змусить Кубу знову ввійти в підданство США. «Батьківщина або смерть!» – повторюють на мітингах, стиснувши кулаки, сотні тисяч голосів за запальним оратором у незмінному зеленкуватому френчі «вердо оліво». Френч – постійне нагадування про небезпеку, яка загрожує батьківщині. Про те, що революція триває. Про готовність дати відсіч пихатим американцям. Упевнений голос високого красеня спонукає вірити кожному його слову. Адже понад п’ятдесят спроб американців убити Фіделя провалилися! Це у своїх голлівудських кінофільмах вони супермени, здатні перемогти всіх на суходолі, під водою й у космосі. А тут ні отруєні сигари, ні коробки, що мають вибухнути, ні заражене хворобами дайверське устаткування – ніщо не допомогло знищити справжнього лідера нації. Та й уже, напевно, навіть смерть Кастро нічого не змінила б: завдяки його промовам ідеї й ідеали революції стали ідеями й ідеалами мільйонів кубинців. Скидається на те, що ці люди на вулицях здобули свободу щойно вчора: багато усмішок, жартів і вуличних музикантів. Мені таки добре тут…

Сходимо з Ізабель біля свого госпіталю, цілуємось і ненадовго розлучаємося. Кубинці з черги під кабінетом привітно всміхаються мені: для них я не просто лікар, а ще й уособлення країни, яка рятує їх постійною допомогою – нафтою, продовольством, зброєю. Та нам, простим смертним з обох боків кордону, не дано знати того, що гнітить велета Фіделя: його країна стала пішаком на геополітичній шахівниці світу в затяжній партії протистояння. Моя колишня батьківщина допомагає теперішній не з любові до Куби, а з ненависті до США…

Стоматологічна установка, на якій я працюю, уже справжня бабуся: їй під тридцять. Та вона американського виробництва й значно краща від радянського «молодняку». Мої пацієнти мужні, витривалі й емоційно дякують біля дверей. А може, я стаю вправний, як мій колишній наставник Є. Є.? Хочеться в це вірити. Щаслива усмішка не полишає й мене – схоже, я перетворююся на справжнього кубинця. А сьогодні ще й свято нашої першої зарплати в новій країні. Розгублено тримаю в руках кубинські песо з високочолим поетом Хосе Марті. Цікаво, скільки й чого за них можна купити? На хвилях радості поспішаю до Ізабель.

– Кохана, ми з тобою багаті, дуже багаті, – розмахую віялом із песо. – Це потрібно відсвяткувати. Ходімо, як справжні мільйонери, витрачати їх, згода?

Ізабель лише сміється у відповідь. У моєї коханої ніколи не буває поганого настрою – ні у Львові, ні на Кубі. Тут вона взагалі наче розквітла по-справжньому. Напевно, так буває зі всіма після повернення додому. Ми поспішаємо в магазин. До нього черга. Вона чомусь зовсім не напружує мене. Усі задоволені й усміхнені, стоять на доволі великій відстані одне від одного. Я прислухаюся до швидкої мови й намагаюся запам’ятати нові слова. Спекотно. Купляємо скручені паперові пакетики з льодовою крихтою, политою фруктовим сиропом. Сьорбаємо холодну рідину з паперовим присмаком і сміємося, як діти. Хоча прохолоди нема, та якась безтурботність наповнює по вінця. Після залитої сонцем вулиці очі довго звикають до півтемряви крамниці. Ні, це щось не те… На напівпорожніх полицях пачки чаю, солі, борошна, кави, цукру, якісь рибні консерви, знайомі з СРСР, – і все… Розгублено вглядаюся вглиб скляних вітрин: може, щось просто сховано через спеку? Дарма. Ізабель кидає на мене хитрий погляд.

– Звикай. Зате ніколи не розповнієш. І пітнітимеш менше. – Дружина спритно вкладає в мої руки зовсім не святкові продукти.

– Ну, так… І какати менше буду… І зуби на довше збережуться. – Мій сарказм починає аж пінитися. – Тотальна свобода від їжі на Острові Свободи… Сала хочу!

– Ну, що ж робити… Це все тимчасові труднощі. Фідель Кастро їздить по світу й шукає тих, хто зможе нам допомогти. Поки що всі бояться США.

– Знайде, Ізабель, він друзів, аякже… Наш Фідель крокує в ногу, а всі решта – не в ногу…

– Знаєш що, Андрі? – Терпець в Ізабель уривається. – Припини.

Уперше за час наших стосунків я таке почув. Та це ще нічого порівняно з дуже серйозним довгим поглядом. Відступаю.

– Зайдемо ще на ринок, – стримано веде дружина.

На невеличких прилавках капуста, авокадо, лимони, банани, боби… Знову капуста.

– Ну, найкращий продукт для подружжя Зайчуків, – не стримуюся від жарту.

– Андрі, я прошу тебе: облиш.

– Кохана, а що я?.. Просто переживаю за наше виживання тут. Це не критика твого… ну, згода, нашого, нашого Фіделя. Це здоровий людський егоїзм. Немає нічого поганого в тому, щоб любити спочатку себе, а потім… Ну, знаєш кого. Повір, м’ясо – нормальний продукт. І корисне – ти, як лікар, це знаєш. Я не звинувачую тебе в його відсутності. Просто поки що кепкую. А далі потрібно буде щось із цим робити…

– Ми наситимося нашим коханням! – розпалена Ізабель розвертається й спідлоба дивиться на мене.

Звучить як погроза. Гм… Я не прихильник садо-мазо…

– Добре, серденько, добре. Твій зайчик після капусти працюватиме цілодобово, присягаюся! – З невинним поглядом ледь стримую сміх.

Ізабель веде бровою, задоволено киває й заспокоюється. Треба поспішати додому: різкі пориви вітру женуть на острів щоденну тропічну зливу. Одяг на мені вже й так можна викручувати від поту: висока вологість повітря робить своє. Нарешті ми вдома. Сеньйора Алісія світиться приязністю. На столі вже чекає традиційний обід – чорний суп із бобів. Організм, спраглий білка, вдячно сприймає його рослинну обманку: відчуття ситості й задоволення розливається по тілу.

– Андре, сходи, будь ласка, за сеньйором Пабло, – просить моя люба теща.

Спускаюсь кам’яними сходами й виходжу до внутрішнього дворика старого, вочевидь, іще іспанського періоду будинку. Пабло ніде не видно. Заглядаю за ледь прочинені широкі двері – із крісла в кутку старий задумливо спостерігає за двома маленькими чорними курочками, що хазяйновито походжають якимось великим брезентовим підвищенням. На його найвищій точці в бойовій позі охоронця застиг такий самий маленький чорний півник. У мені прокидається спраглий до м’яса хижак. Зусиллям волі притлумлюю в очах блиск гурманських спогадів. У пам’яті зринають картини пишних домашніх курей. Стає приємно і якось щемко водночас.

– Сеньйоре Пабло, ви що, не хочете їсти? Мене відправили за вами.

– А-а-а, Андре… – Старий переводить погляд на мене й совається в кріслі. – Колись я поспішав додому з двох причин – до дружини й поїсти… А тепер жодної не залишилося… Що там, чорний суп? – питає з якоюсь безнадією.

– Так… І дуже смачний.

– Смачне ось, – киває головою на карликових курей. – Тільки множитися поки що не хочуть. Задушно їм, бач… Ну нічого, через кілька місяців стане на три-чотири градуси менше, ось тоді… Зате люди на Кубі справно множаться… Вихвалявся головний барбудас, що так нам добре-е-е, ну так нам уже добре, що населення аж удвічі більше стало… Придурок він. Люди не пальми – сонцем, водою й словами ситі не будуть.

От тобі й маєш! Я вперше зустрів людину, що критикує загального улюбленця Фіделя. Від здивування аж присідаю на ящик біля чоловіка.

– Знаєте, сеньйоре Пабло, а я думав, що то зі мною щось не те… Усім, бачу, тут так добре, і всі його так люблять, а я свіжим оком помітив тут дещо не те.

– О, мій любий Андре… – Старий скрушно зітхає. – Я за нього й сушеної мухи не дав би. Може, занадто вже старий став і бачу більше, ніж ті, що його вихваляють. А може, через те, що… – Сеньйор Пабло на хвилю замовкає, блимає на мене з гіркотою й продовжує: – …через те, що сина втратив і двох онуків. Син першим побачив, що тут нічого доброго не буде. Спорядив човна, посадив туди моїх хлопчиків і невістку – і через море до Флориди. Не доплив. Ураган тоді налетів сильний… От і все.

Пабло притих, мовчав і я: усі слова осипаються пилом перед стіною горя від втрати найрідніших.

– Це для нього смерть дитини не страшна, – продовжує Пабло, – він має їх пів-Куби… Так-так, – сміється, перехопивши мій здивований погляд. – жінки люблять нескупих і впевнених у собі. Це для тебе він Фідель, а між собою ми називаємо його інакше – Кінь. От у цьому він вартий наслідування. Ох, мені б назад у молодість… – прицмокує старий. – Єдине, про що шкодую на схилі літ, це те, що не мав більше дітей. Не за курми зараз спостерігав б, а за онуками. Та що поробиш: інколи життя бере завелику плату за навчання.