Ми з Ізабель їдемо в тролейбусі вулицями Москви. Широкі проспекти, примітивні будівлі. Бракує вигадливості й архітектурного різноманіття Львова, елегантності, щирості й зелені Києва. Та тут серце країни, яке штовхає її ідеї у всі закутки величезного тіла СРСР. Погляди мовчазних людей байдужі й відчужені. На кожного з них заведено теки: благонадійний – неблагонадійний… що читає, з ким дружить… що говорить на роботі, а що – удома… що говорив, будучи жовтенятком, піонером, комсомольцем. Привітних облич мало, усі якісь похмурі. Біля вікна попереду від нас сидить дівчина з книжкою. Юнка читає щось гарне, що накладає усмішку на кутики вуст і робить її гостею з якогось іншого, прекрасного світу. Пасажири якось жадібно дивляться на неї. Вони теж хочуть туди, де є щось цікавіше, аніж одноманітна буденність. Та згодом дівчина згортає книжку, гасить вогники в очах і квапливо виходить із тролейбуса. Ми всі стаємо однаково нецікаві. Сумні погляди концентруються на чорних блискучих «Волгах», що самовпевнено й пихато тіснять решту машин. Такі ж самовпевнені й пихаті їхні партійні пасажири.

Ну що ж… «прощай, немытая Россия», як влучно відзначив твій поет Лермонтов… У тебе стане на одного раба менше. Мала втрата для тебе та великий здобуток для мене. В аеропорту довго проходимо митний контроль. Хлопчина у формі дрібним гострим обличчям нагадує тхора. Він заглибився у вміст наших валіз: гортає й перетрушує всі вісімдесят підручників із медицини, просить викласти на огляд речі з кишень. Затримує погляд на зеленкуватих купюрах і недовірливо перепитує: «Це все?» Ствердно киваю: «Так». Він просить роззутися. Покірно виконую. Прикордонник простукує підошви й гидливо заглядає всередину. Пройшли, фу-у-ух… Моя малесенька схованка із сорока доларами у шві холоші вціліла. Довго очікуємо на посадку. Ось люди поспішають на рейс до Тель-Авіва. Обличчя в них інтелігентні й світлі. Вони обертаються й стримано махають тим, хто залишився за перегородкою. Тих, що проводжають євреїв-емігрантів, непомітно фотографують. Думаю, що тепер їм не пощастить. Хоча вже й так достатньо не пощастило.

Сутінки. Ми летимо за сонцем.

– Боїшся? – з лукавим вогником в очах запитує Ізабель.

– Ні, – усміхаюсь у відповідь. – Ми ж потрапимо туди, де тепло й достатньо світла, правда?

Дружина не зводить із мене променистого погляду й киває.

– Хто був у темряві, того світло не лякає, Ізабель…

Вона притуляється до мене й починає звично дрімати. А я ще ніколи не літав. Відчуття свята охоплює душу. Літак набирає висоту. Хмари зверху зовсім інакші. Дивитися на їхні голови тут набагато цікавіше, ніж на підошви із землі. Там, унизу, лишився реальний світ. А цей, фантастичний, створений думками мільйонів істот. Маленькі краплинки води після відвідин планети створили навколо химерне відображення побаченого. Велетенські стада слонів, динозаврів і табуни різних казкових істот спокійно пропускають крізь себе маленьку сріблясту мушку літака. Залізний птах минає молочні голови добрих тварин і занурюється в бездоганно чисту синь неба. Монотонний шум двигунів заколисує.

Інколи для того, щоб щось оцінити, потрібно віддалитися. Відстань, що збільшувалася, діяла поза всіма законами фізики. Вона притягувала до мене спогади. Вони затоплювали мозок і розбурхували його емоціями, наче на батуті. Приємні спогади несли мене ввись, невтішні – кидали вниз, де знову відштовхувалися й оберталися молодецькими надіями на краще. Я буду щасливий. Ні, ми… Тепер уже ми. Ми будемо багаті, бо станемо вільними. Такими, як оцей захмарний світ – дивакуватий, але добрий і сповнений світла сонячних мрій. Моя душа ширяє за ілюмінатором літака. Там спокійно, затишно й удосталь місця для всіх. На обрії бачу велетенські рожеві хмари. Вони швидко змінюють обриси. Мить – і велетенські фламінго витанцьовують на синьому тлі. Вони вітально змахують крилами, потроху розчиняючись у вітрі й небесному ефірі. Це неймовірно… Літак націлений туди, де живе мій омріяний символ свободи. І тут я знову не повірив своїм очам… Вітер і вода надіслали вітання з дому: маленька хмаринка всміхалася рідним обличчям моєї Ба. Вона знайшла мене, щоб попрощатися, щоб благословити. Піднялася так високо, щоб показати свою любов. Спасибі, Ба!..

Карамба, Куба, карамба!

Через дванадцять довгих годин перельоту наш літак плавно знижується. Хмари розступаються, і на безмежному синьому полотні повітря й води з’являються вигадливі лінії острова. Він яскраво-зелений, довгастий і дійсно нагадує ящірку. Навколо нього смарагдові намистинки маленьких острівців. Цей острівний Едем – мій омріяний світ краси, досконалості й цілковитої свободи. Цікавість і якесь внутрішнє хвилювання охоплюють мене. Усі чуття дивовижним чином загострюються. Починаю вбирати все навколо ще й шкірою – здається, вона дістає сотню широко розплющених очей. Сходимо з трапа літака. Гаряче вологе повітря атакує цікавими запахами, змушує мозок вібрувати в намаганні проаналізувати й запам’ятати їх. Здрастуй, моя нова домівко!

Гавана. Багато сонця, води й молоді. Рай для довгоногих, струнких чи повних, та однаково життєрадісних і верескливих. Його центр – витягнута набережна з білосніжним піском. Ближче до вечора тут стає гамірно. Білі, чорні й жовті дитячі попки енергійно виринають із води й чергуються з бешкетними білозубими усмішками на різнокольорових обличчях. Височенні королівські пальми зверхньо споглядають свято юнацького гедонізму. Сонце повільно садовить розпечене тіло в океан. Розмірене дихання безмежного велетня приносить нові хвилі й вітер укупі з бажаною нічною прохолодою. Жарти, сміх, музика – Гавана приходить до тями після важкої денної спеки. Вечірнє повітря має присмак солі, рому й сексу. Безкінечний голос пристрасті не дає розійтися по домівках – розпочинаються запальні й відверті танці. То тут, то там у компаніях починає кружляти по колу пляшка.

За неповні два місяці я вже свій. Разом з усіма обпікаю горло ковтком пахучого шістдесятиградусного рому й віддаюся швидким латиноамериканським ритмам. Ром, музика й молодість запалюють вогонь в очах і вулкан усередині. Ізабель плавно вигинається й спокусливо вихитує стегнами. Ловлю її схвальний погляд – і мова мого тіла стає ще більш відвертою. Піт стікає по спині й сідницях, та океан завжди поруч. Він забирає спеку й таємниці голих тіл.

У танцях немає рівних атлетичному Хорхе. Він нагадує кубинську сигару: високий, тонкий і шоколадний. Коли починає звучати мелодія, юнак заплющує очі й вібрує, пропускаючи музику крізь тіло. Його рухи неможливо повторити: для цього потрібно було народитися Хорхе – сховати в собі гени тисяч негритянських поколінь. Дівчата шаленіють від його танцю й щирої білосніжної усмішки, відтак обіймають і виснуть у нього на шиї. А Хорхе віддихується, блаженно закочує очі й повторює: «Б’єн, муй б’єн!» – «Добре, дуже добре!», а за хвилю з вигуком шаленства «Карамба!» починає нові магічні рухи. Час від часу його відкликають вбік знайомі моряки, і він ненадовго зникає, та хутко знову опиняється в центрі диких танців.

Наш натовп – дитина ночі, химерна клаптикова істота на набережній, породження чотирьох світів: суходолу, океану, зоряного неба й мрій – рухається в молодому шаленстві, аж поки не зазоріє на сході. Час… Обійнявшись, рушаємо з Ізабель додому. Ми обоє вільні, щасливі й закохані. Усвідомлення цього й коротка передранкова прохолода підсилюють наші почуття. Скрип залізного ліжка нестерпно ріже вуха й розходиться відлунням по заспаному будинку, випурхує крізь дерев’яні жалюзі на вулицю. На хвильку спиняємось, сміємось і кидаємо старенький матрац на підлогу… Кілька годин сну в переплетенні тіл – і настає день – затяжна спекотна пауза перед ніччю справжнього життя.

Сеньйора Алісія вже наготувала нам сніданок. Він завжди однаковий. Та відблиск нічної тілесної насолоди перетягує увагу із сухих паляничок із кислуватим банановим пюре на загадкові очі моєї дружини-красуні. Спогади про нічне життя змушують нас безпричинно й багато сміятися. Гірка запашна кава повертає в земний світ.

– Спасибі, мамо!

– Спасибі, сеньйоро Алісіє! – повторюю я відлунням.

Завжди усміхнена жінка киває головою у відповідь. Ми одночасно цілуємо її в засмаглі щоки й поспішаємо звільнити місце за невеличким дерев’яним столиком. У дверях уже чекає своєї черги сеньйор Пабло, вітчим Ізабель.

– Як спалося, любий? – запитання Алісії традиційне, як і сніданок.

– Чим ближче до вічності, тим гірше, – бурчить схожий на гриб-зморшок, набагато старший за дружину Пабло. – Як починаю думати, що стільки красунь навколо, які тепер проходять повз мене, то вже не до сну… Що, у цьому світі залишилися тільки банани з борошном?..

Бурчання сеньйора Пабло видається нам смішним і милим, як і деренчливий старий автобус, яким добираємося на роботу. Хоча ще тільки ранок, та вже немилосердно пече. Одноліток автобуса, чорношкірий водій у запраній картатій сорочці, від поту схожий на начищені до блиску лакові туфлі. Він ритмічно вигинається сидячи, наче пританцьовує над потрісканим кермом, і горланить разом із радіоприймачем веселу пісеньку про героя революції Фіделя. Для нього щоденні ранки з автобусними танцями й вдячними глядачами, що час від часу аплодують і схвально кричать «Б’єн! Карам-ба-а-а!», стали безперервним святом життя.

За вікном дивна суміш вишуканих класичних будівель у європейському стилі «красиво – на віки» і обшарпаних хижок. Це враження підсилюють незасклені вікна: нащо, як ураганні вітри все одно виб’ють?.. Так, напевно, виглядав би наш Львів, якби в ньому проходив міжнародний конгрес кочівних циган. Та в кожному місті головне – його дух, і місцевий мені подобався. Денна Гавана дарує усмішки, оптимізм і з величезних плакатів дивиться в майбутнє впевненими поглядами трьох бороданів (по-іспанськи «барбудас»): Фіделя Кастро, його брата Рауля й красеня Че Гевари. Вони нагадують трійцю радянських «барбудас» – Маркса, Енгельса й Леніна, тільки молодші, набагато вродливіші, сексуальні, а головне – двоє з них, брати Кастро, живі й дуже енергійні. Фідель щотижня звертається до свого народу з натхненними промовами про батьківщину, рівність, людяність і те, як протистояти тим, хто прагне відібрати їх у Куби. Четвертина з більш як десятимільйонного населення острова знає живих богів особисто, а всі решта – родичі тих, хто воював пліч-о-пліч із братами Кастро, а потім зробив із них живу легенду.