Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Іван привстав, розчепірив ноги, як то робив Клин.

— Раз! Два! Три! Чотири!

— Ліпи на другу! — спогорда змінив руку Клин, ніби це робить з жартів.

Та то були не жарти: Іван лупив гаряче.

— Добрий гонихмарник буде з нього! — неохоче пробасив Клин, оцінивши удари Івана.

Чи ця похвала, чи оті легінчуки, що вже поцмокували цигарки-самокрутки з зеленого тютюну, витягнули хлопця з гурту одноліток. З ними йому ставало незручно, ба навіть нецікаво. Там, де старші, там і Іван. Якби лише не дражнили його за Монцію. І це з того часу, як Анцька віддалася на друге село, а трьох братів цісар забрав на війну. Тоді нянько сказав: «Тепер, сину, корову ти будеш дозирати, бо більше нікому… То не корова, а просто казка». Красива, сіра, з великим вим’ям. Коли Іван напасе її, то воно аж землею волочиться. Знає він, як треба за худобиною доглядати. Усі борозенки та яруги повижинає та приносить корівчині зеленої травички. Та й теличка красна, нівроку. На Петра мине їй рочок. Аби її не наврочили, Іван простромив їй у ліве вухо червону ниточку. Росла, блискуча і так мудро поглядувала на Івана, ніби все розуміла, про що той думає. Най дражнять! З такою худобиною не ганьба ходити…

По полудню, коли череда в холодку ремигала, хлопці виплітали з лозяччя гужову. Меншенькі різали та приносили пруття, а старші скручували його. Потому перетягувалися: з одного кінця бралося четверо, а то й п’ятеро чередарчуків, а з другого — сам Іван. Перетягне за свою мітку, почіпляються йому на плечі, а він біжить з ними до берега та кидає у річку. Верещать дітваки та вигрібаються з води.

— Іване-е-е! І-ва! — загойкав котрийсь із зарінку. — Біжи сюди! Скоро!

Аж перемінився хлопець, як побачив теличку посеред млаки. «Нащо туди залізла, небого? Ба ци не бизень[36] загнав ’ї?» Та тут вигадувати щось не було коли. Узяв гужову, перев’язав теличку поза передніми ногами та й витяг на пісок. Хто в шапці, хто в долонях, хто в листю з лопухів приносив воду, аби обмити тварину. Не встає чомусь. Поприносили бур’яну. І від конюшини відвертає голову. Гей, тут уже не жарти. Попозирав на ноги: передня розпухла. Домів не піде сама. Перенесли теличку на яругу. Іван підмостиася під неї та й викачав собі на плечі. Тварина не теребилася.

— Монцію женіть перед мене, — попросив чередарчуків.

Поволі встав, рушив на дорогу. А дітваки ішли за ним слідом та гойкали, як малі бубнарі:

— Телицю несе! Телицю несе!

«Телицю?» — жінки наскоро витирали в чорні плати-фартухи руки, вибігали до вулиці, аби подивитися, чи не над їх, часом, худобиною збиткуються.

— Йой, чий ото?

— Федорів гонихмарник, не видите?

— Боже мій, здохне маржина!..

— Дасть ’му Федір!

— Так ’му треба дати, аби кров із нього сикала!

Іван дивився під ноги і не бачив тих, що нарікали на нього. Ледве доплівся до двора. Сів коло телички. Погладив її по голові.

— Вилічимо, небого, не журися, — заспокоював.

Аж тут — няньо:

— Допас, кажеш, накрай?

— Допас, — зажурено відповів.

— Я мав надію, що файна коровка з неї буде…

— Буде, няньку, не журіться.

Батько тяжко передихнув, погладив вуса.

— Стару Монцію наладився продати, бо нич із неї. До цятки загубила молоко. Красні гроші можуть дати за неї, бо коровка в м’ясі.

— Не продавайте, няньку!..

— Другу купимо, ліпшу.

— Та ліпшої вже і в німця нема. Я за день по піввідра випиваю, а вона ще скільки домів приносить молока! Не продавайте, няньку…

Так-от, як висихає молоко! Нянько знову погладив вуса, уже з обох кінців. Ото вже не на добро.

— Гей, ти, босоркуне[37], мара би ти не приснилася! — погрозив старий і замахнувся на Івана рукою. — Як дам зараз!..

Та в душі, майже, не мав великої злості на нього, бо одразу сягнув рукою в кишеню, ніби ховав у ній те, що хотів виговорити сину. «Най попиває собі на здоров’я, як ’му смакує, мара би ’му не приснилася!..»

Грудасті липи наливаються терпким соком, і від них дихає свіжою отавою. Іванові думки на якусь часину перервали церковні дзвони: вони звістували про полудень. Клепало деркотіло з турні впереміж із дзвонами, і здавалося, що по кам’яній вулиці котили розсохлу дубову бочку. Та не озирався ні на вулицю, ні на високу турню-дзвіницю. Над головою у нього стояв величезний голубий дзвін неба. Сонце ось-ось торкнеться його країв, і по світу бамкне казковий відгомін. Ліворуч, озираючись, мов козеня, побігла худенька біла хмаринка, ніби шукала собі притулок десь там понад хащами чи над полонинами.

«Піду в Белгію. Найду вуйка. Коло свого ліпше буде. А може, з няньком підемо? Та хіба він лишить свою червеницю? Угризся в неї, як черв’як до хріну, та думає, що ліпшої землі і не є. Носили-носили на той ковалень намулу, а навесні прийшла повінь та й понесла все, гейби корова язиком злизала. Тепер наново хоче наносити живиці. Тяжко нам буде двом. Якби не забрали братів на війну, то ще би якусь раду дали тій нивці. А так тяжко буде…».

Тихо, як тінь, стала над Іваном старенька жінка з вузликом у руках.

— Никайся, де він, — сказала, немовби не хотіла його розбудити. — Вигріваєшся…

Іван впізнав її по голосу. То була маточка — хресна мати.

— Христос Воскрес! — привітався, встаючи з зеленої травиці.

— Воістину Воскрес, — відповіла і одразу стала теребити у вузлику. — Увесь цвинтар обходила-м. Ледве-м тя найшла… Никай, яку писаночку красну намалювала Терка. Казала, щоби-м лише тобі віддала…

— Дякую вам, маточко…

Розглядаючи розцяцьковану писанку, Іванко уявив собі Терку — маленьке білобрівке дівчатко, що іноді забігало до них, коли гнали в череду корівчини. «Хіба ото вона сама понаціфровувала так? Красна писанка. А може, ганьба брати? То лише малим дітям дають. Айбо не можна маточку розгнівати…».

— Іду ще своїх похреснят глядати, — лагідно мовила, позираючи на вузлик. — А нянько домарить?

— Домарить, маточко…

І на тому вся їхня бесіда скінчилася. Неговіркі ото селянські жінки. Чи обезсиліли за шість тижнів говіння-посту, чи жура їх побила за чоловіками та синами, котрих цісар забрав на війну, чи то нужда давить на груди, що й дихати їм не хочеться…

Терка! Ще дві літа назад ходила з ним попасувати корову, разом бавилися на толоці, а ниньки, коли проходить коло нього, то й слова не випустить. Складе губки так, ніби боялася, що хтось од неї з ротика забере оті білі зубики.

— Іване, Іване, — окликнув його Клин. — Що стоїш, як хрест? Іди та в карти побавимо! Один хибить…

— Айбо я не знаю, — вибуркнув Іван, аби далі не балахрестити з Клином. Чомусь недолюблював того. Та й сам не знав чому. А Клин, аби чимось припекти Іванові, сказав:

— Ото не псалми читати.

Нехотя Іван присів до гурби. Клин розділив карти. На перший раз гралися на ґудзики. Найліпше йшла карта Петеньканичовому синові — худенькому, веретенистому хлопчукові. Незадовго Клин уже тримав ногавиці руками, бо ґудзики повідрізував із них.

— На п’ять листів тютюну! — луснув у долоню Клин.

Ого, ото вже не фіґлі. Та усі знали, що у Клина дуже міцний чорнолистий тютюн, і він неодмінно принесе з нього, коли програє. Тому Петеньканичів син охоче підсунув ворошок ґудзиків поближче до Клина.

Іван байдуже позирав у карти і думав про своє. Може, завтра, а може, в прийдешню суботу по Великодню йому доведеться прощатися з цімборами-побратимами і йти далеко від дому шукати собі зарібок. Кинув очима вбік: Терка! Ба котра ото з нею? І не впізнаєш одразу. Сукні святочні у них, квітчасті, вишивані блузки. Поприпараджувалися, як панянки якісь!.. Відданиці!..

— Но-но, — занокав Клин. — Бери карту, не витріщайся на білі ворони…

Іван зачервонівся, глянув крадькома на карту, котра липла до спотілої долоні, і сам не знав, що робити: грати на всі чи почекати як ліпша карта надійде. По хвилі наважився:

— За все! — а сам дивиться не на карту, а на Терку: вона вже заходила за ріг церкви.

— Добра карта випала ’му, — позавидував Потеньканичів син, коли Іванко почав пригрібати до себе виграний «банк».

— Дівки ’му добрі будуть попадатися, — каже хтось із боку.

Гей, якби Терка дізналася! Чи раділа би?

І знову зиркнув нишком у той бік, звідки мала надійти дівчина. Вона чомусь довго не показувалася, ніби гралася з ним та дразнила. А так кортіло ся підійти до неї, лише один раз глипнути у вічка, аби узнати чи сині вони, як волошки, чи, може, змінилися з того часу, як не виділися? Як звечоріє та підійде до неї, бо на людях не дуже-то красно любитися. Великим легеням уже не ганьба, а йому ще треба почекати. І ненароком повів попід носом, де вже набирався пружності слабенький пушок.

— Но-но, скорше показуй, — нетерпілося Клинові, коли Іван затримав карту.

— Я більше не бавлю! — одрубав Іван, кладучи карту на колоду.

— Но-но, ще до вечора будеш бавити!..

— Не можу. Нянько наказував, аби-м недовго забавлявся.

— Не кукуріч, а бери карту! — пригрозив Клин, бо мав намір ще пограти.

Іван відгріб од себе виграні речі: