В цю мить скочив у хату Іванко і, не звертаючи уваги на чужу жінку, радісно заспівав:

— Є, няньку, є!

На замащеній долоні сина білівся курячий зносок.

Легінство

Того року видалася скора весна. Вчора присмерком заблискало-загриміло понад Синяком, а ниньки рано так красно надворі, аж дихається легше чоловікові. Отой перший грім, наче розбив залізну браму і випустив на волю полонянку-весну. Босоніж пройшлася вона цариною: висинила першим дощиком житечко, на видолинки й поляни насіяла білих підсніжників з голубим рястом. Потому полинула до лісу, обцілувала теплим вітерцем брость на деревах, і за якусь днину гілки заспівали ніжними листочками справічну веснянку-коломийку.

Земля отямилася від зимового осовіння. По шістьох тижнях великоднього посту селянин вийшов на свою нивку, поправив межу, вибрав з борозенок рінисте каміння, відніс до річки, аби землиця не тримала на своїх плечах тягар-непотріб.

На городі сусід виорює ґрунтець. Певно, під ранню картоплю. Корівчина надривається в дерев’яному плузі, а він: «Но-но, Лисько!». Та худобина й далі ступала своїм тяжким кроком, гейби дражнила господаря, котрий ніколи й лозини не мав при собі.

Сонце стояло над церковним хрещиком і лоскотало Іванове лице волоконцями-променями. «Зостарівся нянько. Не є в нього тої сили, що колись мав. Землиці все подарував та й нам, дітям, пороздавав. Тому, майже, й каже, аби я йшов кудись на чужину якісь грайцарі заробити… Гей, не так ото легко було йому виговорити. Айбо інакше не міг…».

І треба було повісти таке перед Великоднем! Тепер ходить Іван наче сам не свій: сумний, задуманий, неговіркий. І та свята паска, спечена з білої муки без отрубів, і та дере в горлі.

А чи є на білому світі ліпші святки та празники, як Великодні? На церковний цвинтар, де погребені попаді, їхні родичі, заможні ґазди, управителі села, повходжуються в той день легіні, припараджені дівки, діти, хресні матері, старезні діди та бабки, порозсідаються на приплюснутих могилках, що схожі на давнє кротовиння, і виказують всякі билиці та небилиці. Підлегінчуки граються у піжмурки чи у м’яча, звитого з ганчір’я. Меншенькі носять у вишиваних хустинках писанки, що їм подарували маточки — хресні матері. А старші своє: «Виросла вже, нівроку», «Никайся[26], уже няньові ногавиці може носити!».

Лише Іван перевертається на молодій травичці то долілиць, то горілиць, і все не так, як би хотів. Гей, якби ото все так робилося, як чоловікові захотілося! Двадцять п’ять днів вигрівав під пахвою курячий зносок, а з нього нічого не вилупилося. О Довбуш, мій Довбуш, де брав ти силу? З перегніву шпурив ним у Боржаву і нікому не говорив про свою невдачу. А як би він хотів мати отого бісика! Аби в усьому допомагав, як Довбушеві. Тоді пішов би у хащу, виліз би на дерево, вимостив би на ньому гніздо чи й колибу і там жив би. Захотів би в село зійти — чортик роздобув би коника і — гайда! Лише дерева шелестіли б за ним, як за повітрулею-вихором. А ще якби на хмару зібратися! Сісти на неї та, як на колісниці, прогриміти понад селом. Усі б дивилися та чудувалися з нього… Та все пропало, як і зносок у Боржаві. Айбо сила зглочувалася у хлопцевих жилах, і він мусів її кудись розтринькувати.

Пригадалося, як тоді присів на тяжкого валуна, що десь від Довгого або й від Лисичева прикотила сюди ріка. Спересердя взяв його обіруч, підкачуляв до яруги і викотив собі на плечі. Хоч і за перепочинком, хоч і з муками, та приніс-таки на обійстя того валуна. Потому скрутив довжелезну гужову з лозняччя, перекинув її через сволок у сіннику. До одного кінця прив’язав камінь, а за другий потягнув: валун похилився в один бік, ніби поздоровкався до хлопця, та й став на своє попереднє місце, вишкірюючись щербинами. Іван поплював на долоні, ще раз схопився за гужовку і з усієї сили потягнув на себе. Валун одірвався од землі. Не встиг хлопець глянути вгору, як камінь гепнув йому на ногу. Зацебеніла кров. Сльози мимохіть рвалися з очей. Витирав їх рукавом. Знайшов у сіннику павутину. «Довбуш павутиною усі рани вигоїв…».

Та й не відказався від своєї бавки. Вранці і ввечері грався в сіннику. А коли вже міг витягнути валуна по п’ять разів до самого сволока, тоді відв’язав його і припер до дривітні.

Опісля ходив на лопацки. Не знаєте, що воно таке? Ого-го, кожний верховинський легінчук, нівроку, добре пам’ятає цю забавку! Коли в селі хтось помирає, Івана кличуть читати псалми. Бере під руку товсту книжку і йде. Ледве чекав, аби швидше домолитися до «Мал біл во браті моєй…»[27]. Тоді молебні столи займають гонихмарники — такі, як він, а то й набагато старші. І коло труни з мерцем починаються сміхи, жарти, веселощі. Наче й покійника не було в хаті. Діти та баби спочатку зацитькують хлопців, та то не надовго. Вже попівночі й самі допомагають спокусникам.

Іванко полюбував забавку «Смерть та бідняк». Бідар хитрощами та розумом своїм поборов Смерть, і та змушена по п’ять, а то й по десять разів оббігати хату. Той, хто грав Cмерть, не мав права ставати до гурту без виклику. Кине суддя горіх на долівку — відкупнику зав’язують очі, і він має його віднайти.

Довше затягувалася забавка, коли той, хто програв, мав налити у велику бочку води, переносячи її цеберками з долішньої криниці. Присудити могли й таке. Потерпілий мав піти розбудити попа або злого ґазду в селі.

Та не цю гру вичікував Іванко. Ген там, коло печі, збираються гунцвоти[28]. Скручують рушник. Намочать у воді, аби замашніший був. Сусідський легінисько пробує на своїй долоні. Не встигнеш підняти пальця, як відкусить. Так і зиркає, аби комусь приліпити.

Іванко тоді ще слабшеньким був. Та й роками ще далеко не дотягнувся до тих, що гуртувалися коло печі. Теж кортіло побавитися з ними.

— Візьмете й мене? — насмілився поспитати.

Сусідський легінисько — отой бодливий Клим, котрого у селі прозвали Клином за те, що ліз у бійку на весіллях, — зміряв його очима.

— Ба ци маєш на собі, сиротюку, добрі ногавиці?

— Іди, іди, побався в попелі, — підкинув інший, загороджуючи Івана.

— Я тебе не звідав! — розгнівався, і до Клина. — Ану, як ти такий бетяр[29], здави ми долонь!

Клин прижмурив очі, приклав до них човником руку:

— Не застуйте, хлопці, бо щось долоні не вижу. Я більшу булю[30] беру в рот, як у тебе, сирохмане, п’ястух!

Легіні забулися, де вони знаходяться: чим далі, то все більше давали силу голосам. Бабки знову їх зацитькують. На якийсь кліп ока таки примовкли. Іванко не здавався:

— На мою душу, бери!

— Дай сюди! — озвався слабкуватий Микола Ониськів.

— Тобі ще треба віко[31] пасулі з’їсти аби-сь мав силу, — щипнув його Іван.

— Ану, затчи пищавку, синице, бо, як дам, то й збирати нічого буде! — Клин повів кулаком перед Івановим носом.

— Слимуш[32]! — не знати чому крикнув Іван та так, щоб усі чули.

Клина обпекло: він почервонів, злісливо-кепковито пробаскував:

— Дай коцібину[33]!

Іван сміливо простягнув руку. Коли схопив її, стис з усієї сили, аж вилиці заграли. Іванова долонь захрумтіла. Клин звузив очі, повіки в нього затряслися.

— Доста[34] ’му! Дзяма[35] вже з неї тече!

— Зробиш ’го слутим, та дасть тобі старий Сила!

— Довго може терпіти!

— Жилавий, — випускаючи Іванову руку, зробив висновок Клин. — Най бавиться з нами. — А сам собі подумав: «Не закортить ’го більше!».

Взяв скручений рушник-веретяник, погрався ним на долоні.

Ката не обирали. Ним став Клин. То для нього не першина. На те й прийшов сюди, аби поскомтати-полоскотати долоні побратимів. Суддею Кат призначив Миколу Ониськового — справедливого легінчука, майстра на вигадки. Правда, той буде на руку Клинові робити. Як уже не сталося, аби гралося!

Обсіли довгий стіл. Затеребили пальці по ньому. Ті, що куняли по закутинах, повитріщалися.

— Ворона летить! — раптом сказав Микола-Суддя і зиркнув, чи всі попіднімали руки.

— Сорока біжить!

— Поїзд летить!

Іванів сусід підняв руки.

— Ану, суди! — зрадів Клин, що і для нього нарешті є робота. Та не на цього він мав зуб: над Іваном хотів би потішитися, аби довести свою зверхність.

Що поїзд не летить, то знали всі. Хіба не бачили, як лізе отой паротяг по штреках через село! Лука Бігунчин перегнав би його уже за Дубрівкою.

— На перший раз — п’ять масних, — помірковано говорить Суддя.

Полотняний бич густо засвистів у хижі, ляскав по долоні. Клин посапував, гейби колов сокирою колоду. Га, якби не Клин, то й ті би присіли за стіл, що стоять над ним. Та не дуже їм кортіло протягувати долоню такому урвитулові. Ліпше будуть позирати.

— Чоловік летить!

Іванко підняв обидві руки.

— Ану, ставай, неборе! — зрадів Клин. «Зараз увидимо, як будеш в’ячати!».

— Чому? — запротестував Іван.

— А ти вже літав?

— Літав. З вершка хлівчака.

— Ставай, ставай, не пророкуй! — пробасив Клин.

— Шість масних! — присудив Микола.

— Ото замного! — загули збоку.

— Доста ’му й двох!

— Лупи! — простягнув руку Іван.

Як у шостий раз тяжкий скручений обрус із домотканого полотна прилип до долоні, Іванові причулося, ніби припікав. Та забава лише почалася. «Як знаєш — так і маєш»!

Коли почало продиратися на ранок, ніхто вже не міг стулити долоню у кулак. Окрім, правда, Судді та Ката, бо ті панували. Тоді обрали Катом Іванка: меншенький, та й лупити не зможе так, як Клин. Долоні не свербіли.

Аж таки припадає Іванові Клин — свіжий, широкодолонястий. Приглухли голоси.