— Гах! — гримнуло за хлівом. Зі стріхи на землю випав старий вищерблений серп.

— Гах! — розлетілося по двору скло.

«Що ж він там майструє? — непокоїлася Ружена, переставши колисати синка. Мотори працюють добре. Може, надумав щось будувати? В такий недобрий час?».

— Бах! Бах! Бах! — бахкало, що аж вікна дрижали.

Як прийшла за хлів, очам своїм не повірила. З обох машин тільки уламки валялися по землі. Іван відкручував колеса. «На тому, певне, кінець». Та не стала перезвідувати, чому так зробив, бо й сама зрозуміла, що не з добра розбиваються мотори… Чоловік помітив її:

— Іди, дорогенька, до хижі та не дивися на мою муку…

Іван пробрався через город до свого сусіда — Василя Ізайового. Той стругав великим обіручним ножем дубову дошку. Як уздрів Івана, припинив своє діло, присів на дошку, поклав на коліна обіручний ніж.

— Майструєте ще, нівроку? — замість здоровкання спитав Василя.

— Чоловік, Іване, усі літа майструє. А під якимось кліпом ока то-то все може піти на попіл. У новинках пишуть. Та й люди кажуть, — просторікає старий Ізай. — Колотиться, Іване, у світі ще більше, як перед тою війною. Не знаю, ба ци удержать ото люди. Страшний суд, майже, скоро гряне. Про чорну годину треба думати чоловікові. Еге, і я вже міркую: налажу собі все, аби не загребли мене, як худобину… Майструю, Іване. Деревище собі ладжу. Бо пір’яники усім нам скоро кістлявих невісток приженуть. Ой, я то-то вижу, Іване.

— Не всім, Василю.

— Еге, наш намісник кажуть, що страшний суд буде, небожата… Добре тобі, бо ти ще молодий. А я, Іване, вже не удержу. Бо як ото все почне трястися, та з мене кістки порозлітаються, як тріски.

— А, та що ви таке кажете, Василю? Я вам іще роботу хочу принести. Аби-сьте мали завгуру. Та не будете так тяжко думати.

— Но, та ти знаєш, що від роботи й коні пухнуть, айбо я — ніколи!

— Зачував я, що ви добрі постоли шиєте?

— Та й ти вже зносився, небоже?

— Зносився, дідику. На зиму вже ні в що буде взутися.

— Но, та на всіх не буду мати матеріалу.

— Я вам принесу дораз!

Ледве встиг перенести всі шини до Ізая, як позвала Ружена:

— Пір’яники чекають… Боже мій, ото вже за тобою!.. — немічно склала руки і поспішила до них, аби не завернули до Василя.

— Пошиєте, дідику, та добрим людям пороздавайте.

— Красну дудку будеш мати, Іване.

— Не треба. Нічого не беріть від них. Чуєте?

— Чую, Іване. Я й сам ніколи за роботу не беру гроші від людей.

Айбо того вже Іван не почув, бо повертав до своєї хижі. Посеред двору стояли два жандарми. На чорних шапках тряслося в них когутяче пір’я. Настромлені на карабіни багнети колють очі, студенять тіло.

— Сілла Янош? — закукурікав, наче молодий півень, товстіший з них, що мав під бородю три білі зірки.

— Гол воннок ауто[125]? — спитав по-мадьярськи. Сила знизав плечима. — Медінк[126]! — скомандував тризірковий жандарм і показав багнетом на вулицю.

— Руженко дорогенька, дітей пригадко вуй. За мене не журися. Я дораз повернуся.

— «Гах-гах!», «Гах-гах!», «Гах-гах!» — гримали позад нього ковані чоботи.

А що робилося в селі! Люди, котрі від нашестя татар та монголів ніколи не мали на дверях замків, тепер спішно майстрували нехитрі засуви, аби хижа не була навстіж. На нотарському уряді таким таким же поспіхом складали списки чоловіків, перехрещуючи імена, а іноді й прізвища. Іван став уже Яношем. Юрко — Дьєрдєм, Федір — Ференцем, Петро — Пейтером, Олекса — Ларошем…

«Люди, люди, що робиться з сим світом? Ба ци довго ото так буде держати? Ба ци перенесемо іще одну кару-муку? Ружені страшно буде самій. А маленькі? Та будуть весь час перезвідовуватися, коли я прийду. І нянько ще більше зажурився…».

— Де авто, вонючий русін? — гримнув Івана по голові старший жандарм. Та Сила й не поворухнувся.

— Дома. Я вам сказав, що потрепані. Діти бавляться ними.

— Марш! — і показав праворуч на двері. — Марга!

Ззаду наскочили двоє жандармів, пов’язали руки. «Гей, чортові вилупки, якби у вас не оті пукалки, я би вам показав, яку-бисьте цицьку ссали! Айбо тут я з вами бабратися не буду. В’яжіть, зайди, в’яжіть! Колись розквитаємося з вами!..».

Колишній кабінет уповноваженого січових стрільців перетворився на тюремну камеру. Вікно, переплетене решіткою, забите чорним папером. В камері затхло, сиряво, темно. Іван став одразу коло дверей, аби потому намацати собі місце помежи людьми. Крізь щілини вікна зяяли пучки світла.

— Іване, та й на тебе, неборе, натягли?

«Петро!» — майнуло в голові, бо голос у нього змінився, лише звук «р» так же подвійно дзвенів, як і раніше.

— Натягли, Петре, — і видихнув повні груди повітря. — Та тут і задушити можуть…

— Можуть, Іване. Сунься, неборе, сюди. Тут дише мало ліпше з пивниці.

— Ой, сусіде, сісти не можу ніяк. Усе тіло потовкли. Йой, дуже болить. А там, коло Петра, п’ятеро лежать. Мабуть, печінки відбили їм, най ся не каже! — то повів Іцик Мермельштейн і заплакав. — Ти маєш щастя, сусіде. Ой, Боже наш, куди нами мечуть?

— Не треба, Іцику, плакати. Терпи, братку, не здавайся.

— Ой-ой-ой-ой! Якби ти знав, як ото пече! — корчився Іцик.

— Води!.. Води!.. — просить хтось із кутка.

Передні постукали в двері. Передали просьбу черговому жандарму. Клацнуло відро. В камері заворушилися, закректали. Гей, як кортілося кожному ковтнути води! Жандарм відчинив двері і жбурнув водою над головами людей.

— Аби ти матері так давали воду перед смертю, кате!

— Хто кричав? — рявкнув жандарм.

У відповідь знялася мовчанка.

— Хто гавкав? — ще раз заревів пір’яник.

— Я! — почав пробиватися наперед Сила.

— А-а-а! Уйонц[127]? Дисципліни не знаєш? Марш вон, марго!

Селяни обважнили голови. Іван став перед жандармом. Той замахнувся твердою нагайкою. Ляснув по лицю. Жандарм погихкував. Люди рахували:

— Двадцять п’ять…

Іван мовчав. «За що, за що така покута? Айбо я ото не залишу так». З кутка камери чути холодний стогін. Присісти нема де. Лише дуже покалічені та понівечені корчилися попід стіною. Ігнатко стояв поруч.

— Мені, майже, ребро переломив, бо дуже пече в боку.

— Держуся, Іване. Так держуся, що аж дрижу.

— Ба ци всі наські тут?

— Та хіба тут може бути чужий?

— Нам треба, неборе, звідси тікати, — пошепки мовив Іван, задивляючись у темну стелю.

— Звідси? Хіба носом стіну проломиш!

— Проломлю, Петре, коли треба. Як би був хоч якийсь ножик.

— Позабирали, забрало би в них дихало!

— Не у всіх, кажу, позабирали, — озвався чиїсь голос. — На, Іване.

— Багнет? — спитав, як відчув у руці гаряче залізо. — Як проніс?

— В онучах. У мене литки нема. На війні залишив. У рані заховав…

— Петре, просися на двір. Подивися, чи є варта і де стоїть.

Знав уже, що не дуже приємна то прогулянка. Доки прийдеш туди, куди треба, одержиш немало стусанів прикладом у хребет.

Та заспаний жандарм, мабуть, забув про свою службу. Жодного разу не вдарив. Петро пильно вдивлявся в темінь. Коло мурів нікого не було. Та й хто насмілиться стояти в потемку на дворі, коли з кожного кутка можеш дістати добру гостину каменем, ножем чи колом. Тому варта стояла лише в сінях. Цілу ніч світила лампа на столі. За всіма сільськими ознаками за пару годин мав настати ранок. Кукурікали півні, яких ще не встигли підстрелити пір’яники, дихало морозцем, що прогиркувався під ногами. І дуже хилило на сон.

Іван встиг відгризти невеликий шмат штукатурки із стіни. А вночі вдвоє чути більше, як удень. Та треба зробити чимскоріше і без шороху…

— Ви доти порахуйтеся, — попросив побратимів по біді.

Петро почав з Івана. Потому сказав свій номер. Так нарахував до двадцяти двох.

Сила ліг долілиць на підлогу. Обперся ногами в стіну. Плечі підставив під міра. Так стало тихо, що чути, як падають окремі пісчинки на підлогу. Натужився, і стіна провалилася не там, де зняв штукатурку. А коло ніг, у протилежному боці. Іванові ноги заворушилися по той бік камери. Знадвору спочатку задихало пилюкою, а потому свіжим ранком. Встав, обтрусив ногавиці.

— Но, та тепер будете, як у святому письмі пророкують: останні будуть першими, а перші — останніми. Хто двадцять другий?

— Я-а-а, — немічно протягнув хтось, неначе з того світу. — Не можу піднятися. Я піду крайнім, як зможу. А як ні, то залишуся…

— Беріть чоловіка та підносьте до діри.

Юркові Пальчейовому вже й тут ставало дихати ліпше.

— Руки, неборята, — застогнав Юрко, — руки пов’язані ланцом. А я без них не піду. Ой, не піду, неборята.

Іван намацав його руки. Раптом щось тіпнуло, тенькнуло.

— Дов’єдна держіться всі, — шепче Сила. — Одразу підете до Юріни, аби познімав наручники. Зоставатися в селі нікому не можна. Збирайтеся у Пиньковиці, в старого Попдякуника за селом. Потому доберетеся до завадки.

— А пушку брати?

— Дома залишай, — відповів Петро. — А тепер, цімбори, дайте слово, що будете добре гадковати на свою мамку-Україну, що до кінця свого життя не станете запроданцями!

— Клянемося!.. — загуло в камері тихо, урочисто-насторожено.

Підходили до Івана по одному. Він ніби прощався з кожним, намацував руки, розривав наручники і випускав в’язнів на волю. Яка то воля там, за тим проклятим муром? Одразу почнуться арешти. За людьми будуть ганятися жандарми, як вовки збісні. Айбо не піймають нікого. Бо кожний корчик буде їх затуляти від біди, бо кожний пішачок рівно встелиться їм під ноги. Аби лише щасливо перебралися на той бік.