А дзвони бовкають, гейби дають знати усьому світові, що Підкарпатську Русь ведуть до ями…

Іде перед жандармами Петро Ігнатків — як молодий на весілля іде. Ще й голову підняв, аби всім сусідам подивитися просто в очі, аби знали вони, що у Петра є віра, котру не поховають ні в сірих темничних мурах, ні в ямі. І чують люди, як дзвенять ті ланцюги на руках у Петра, у Добрайового сина, у Попдякуникового Семена, в Іцика Мермельштейна, котрих женуть жандарми нової окупаційної влади, як розбійників, на локтоню[117]. За що? За яку провину? Куди їх женуть? Що їм принесе завтрашній день? Того ніхто не знав. Бо ще про таке ніхто не чував, ніхто на своїх плечах не переніс фашистського ярма, бодай ся закляло!

— Ба що з ними будуть робити, небожата? — перезвідав старий Сила, хоч і сам добре знав, що не на гостину погнали людей перед карабінами. Бо подейкують, що гостина буде не на жандармерії, а на фарі, у пана намісника. Туди й пиво завезли від Прінца, пили би собі кров!

— Не косицями ото пахне, няньку, — відповів Іван голосно, аби перекричати дзвони.

— Ой, то-то так, небоже, — і Федір почав прислухатися до тих кроків, що гриміли по вулиці кованими чобітьми. Йому гупало в груди, немовби ті жандарми з чорним когутячим пір’ям на шапках ступали по його старому болячому тілу…

— Іване, чуєш? Тебе бирів[118] кличе! — несміливо сказав хтось збоку. Неквапом повернув голову: коло нього стояв Митер Урстів, що заховав свої очі під широкополою крисанею, котра приплющила його до землі. — Я їм не бохтерую, згирили би ся, айбо дуже ня просив, аби-м переказав.

І лише тепер переконався, що ті перші слова не причулися йому.

— Кличе, кажете? Но, та треба йти… А чому не бохтеруєте, Митре?

— То-та власть не по моєму бубнові. За Масарика, не снив би ся, хоч десь пів-деца перепадала. А за сих хіба фендрика приліплять. Повний віз привезли їх. Не на моє вже тіло то-ті фендрики, неборе!..

— Няньку, няньку, чуєте? — ніби розбуджував Федора зі сну. — Треба йти самому, доки не женуть.

— Треба йти, синку, раз кличуть. Айбо не завгуряйся. Бо щось недобре віщує моє серце… До бирова то-то ще не так страшно. Іди, іди, неборе!.. — І чомусь зняв стару клебаню, потер її рукавом та знову поклав на тяжку голову, у краї якої билося бовкало великого церковного дзвона.

Німів майдан, і люди стояли кожний сам із собою. Бо боялися заговорити один до одного, аби не дражнити роз’ятрене серце, в якому почала зяяти ще одна рана. Благословенну кров, що цяпкала з неї, ніхто не бачив. Та кожний чув, як вона зривається та гупає по тілу гнівом та приреченістю.

На нотарському уряді пахло людським потом, ваксою, бензином та сливовицею. Підлога, акуратно вимита, віддавала сирістю та грибком. З-за стіни виривався глухий голос: «Води-и!». А з-за столу, що займав майже третину кабінету, гавкнуло:

— Відяз![119]

Іван раптом прикинувся, що не розуміє угорської мови, та й далі роззирався по кабінету. Раптом по голові щось гримнуло. Клебаня полетіла майже до стола. Іван поволі нагнувся, підняв її. «Корінець би тобі висох! Та ти так хочеш зо мною говорити?».

— Стань прямо! — скомандував, очевидно, товмач. Повернувся на той голос: позаду стояли два жандарми. За столом — ніздруватий ранговий пір’яник[120]. Мабуть, старший. Іван подивився на нього злостивими очима, ніби намагався накинутися на нього. Допарував ногу до ноги.

— Я не вояк, пане жандар, — спокійно виповів, наче хотів перейти на жарти.

— Ми зробимо з тебе вояку: слухняного, покірного, як собаку! — заревів той за столом, дивлячись на товмача, що харкав майже коло Іванового вуха. — Вонючий русін! Ти маєш два авто. Мале, лук суш, і тягар на авто. Двадцять чотири години і — вони мають бути тут, у нас! Це не просьба, а наказ!

«От чого забажали! Писього хвоста дістанете!».

— Айбо мотори не роблять. Як я їх привезу? Я вже майже два роки нікуди не рушав на них. Най скаже вам пан староста.

— Не староста, марго, а біров!

— Та най буде й так. Він знає, як то-то є. Чи не правду кажу?

Гей, добре знає Іван того жмикрута-павука, що треться лише коло превелебного та урядовців, бо інші люди — то для нього горголаки-жуки. А чого би йому знатися з селянами, коли він має понад сто гектарів землі! І притому — найліпшої, коло Боржави. Має доста винниць[121], корови, коні, слуги. Днеськи одягнувся, як на Великдень, у святочний костюм. Не знає чи вставати, коли звідає Іван.

— Ну, пане Бенцо? — зиркнув на нього старший жандарм. Той підлетів, ніби хтось дав йому копито у те місце, на якому щойно сидів.

— Так точно, пане ернадь[122], не знаю!

— Твої машини, вонючій русін, конфісковані! Нараз сюди привезти!

Сила все добре розумів та чекав, аби товмач переклав прохання начальника жандармерії. Бенца, як школяр, підняв руку, що, здалося, підтягувала його із стільця. Коли це побачив начальник жандармерії, пристукнув каблуками, виструнчився, мовби коликом підперли його в животі.

— Я за нього ручаюся, — сказав по-чужинському.

«Яка доброта, корінець би ти висох!.. Айбо не буде того, що ви хочете, пани зайди! Гей, не буде ніколи! Що би повіли люди?».

Просто з нотарського уряду, з колишньої січовицької касарні, а нинішньої локтоні Іван повернув до старого Юріци. Знав Іван: не одного воза обковав сільський коваль. І сила в нього є, і розуму не позичає. І майстер добрий. Кажуть, колись таку гарну вазу викував із заліза, що сам граф Шенборн зачудувався нею та купив у старого.

— Правда, діду, що ви можете вадаську пушку[123] змайструвати? — спитав Сила, приглядаючись, як старий Юріца роздмухує циганським міхом березовий вугіль, що сам перепалив для горнила.

— Чорт тобі дідо, а не я! — гримнув старий. «Ба ци не розгнівався?». Юріца поворушив кліщами у жаринах, вийняв звідти шматок недогризка заліза, що палко біліло від тепла. — Бери Штефана та бий! — наказав і моргнув у бік великого молота, що тулився до бабки[124]. — Рукави засучи, розбійнику! — і обережно почав витягати з горна розпечене залізо, що сапало в очі великими іскрами. Старий замочив кінчик заліза у чорну воду, що забулькала у вільховому жолобку, приплюнув, приклав потому на кувадло, взяв молоток і почав видзвонювати якусь мелодію, яку лише сам розумів. — Бий, не шкодуй!

— Гах! — загахкав Юріца, як Іван гупнув молотом. Так він гахкав кожного разу, неначе піддавав сили помічникові-молотобійцеві. Колись помагала йому жона в цьому ділі. А тепер, каже, кістки болять у неї, зостарілася. То мусить когось із вулиці кликати. Айбо людей порідшало… — Гах! — і старий Юріца тільки добродушно глянув на Івана.

Гаряче, аж біле залізо, роздвоїлося. Юріца ще раз виркнув на той шматок, що тлів на землі коло пня, на котрому вже не одну сотню літ стоїть ота бабка. Повертів на всі боки ото залізо, що держав у кліщах, і вже тихіше мовив: — Треба було сточувати, гонихмарнику!.. А пушку можна змайструвати. Дичину бити збираєшся? — хитро примружив очі, ніби оберігав їх від іскор.

— Я лише так звідаю.

— В лінивого мельника пусто роблять жорна. Так, як твій язик.

— Ви скоро кінчаєте роботу?

— Як іздохну.

— Мені би треба на часину вашого великого бияка Штефана.

Юріца зміряв його з ніг до голови, зазирнув в Іванові очі, та не побачив у них нічого злого. Вони блискали від того світла, що кліпало з горнила. Старий зафучав циганським міхом, і знову світлішало в кузні.

— Бери, айбо не надовго. Бо я без нього, як без рук.

Іван ніс молота обережно, наче страшенний снаряд, що в будь-яку мить міг вибухнути і розірвати його на шмаття. «На тому кінець, прокляті зайди! Я вам допоможу, зачекайте лише, корінець би вам висох!». Здавався той молот тяжким, як і ненависть, котра робила Івана і безсилим, і злим водночас. Намагався йти швидше, а ноги не скорялися його волі, земля придержувала їх своїм теплом, не відпускала, аби Сила не скоїв собі того лиха, що надумав. Земля пружинила під ногами, як хмільна. І не могла сказати Івану добре слово розради. Розради? Для кого? Ніхто, ніхто в світі не може в цьому розрадити! Ніхто його не бачив, ніхто не перестрічав, бо кожний мав свою журу, що затуляла перед чоловіком все, що тільки є живого. Люди боялися визирнути надвір, аби не побачити того, що там робиться. Вже хоч ті дзвони не допікають йому. «Дум-дум», «дум-дум», «дум-дум»! Тісно думкам у голові, а його несе, як у нестямі, прямо до навісу. Став, поклав на землю молота. І той націлився держаком у небо. Пороздивлялвся, зняв з голови клебаню, витер рукавом зрошене чоло. Де не взявся кіт Ференц. Покрутився і вистрибнув на капот вантажної машини. Іван відчинив дверці. Сягнув за кермо. Натиснув на клаксон. Сигнал розрізав тишу, і в голову вдарило тугим струменем звуку, що пролунав востаннє. Наступив на педаль. Мотор запрацював. А Ференц не стрибав з капоту. Він уже звик до того гудіння.

— Повеземося, няньку? — надбіг старшенький.

— Привезлися, зайчику, — виліз із кабіни. Погладив сина по плечу. — Іди, небоже, до мамки.

— Ви казали, що повезете нас далеко-далеко!..

— Колись повезу, раз обіцяв, — і притис його до себе.

— А чому ви так подобріли?

— Бо й ти добрий. Ось побіжи, зайчику, до мамки!.. Скоком-боком через гори та й заскочу до комори! Скік! — «На тому кінець, небоже. Довозилися! Возили би їхні кістки на вівчарню!..».

— У вас, няньку, такі руки холодні! — і малий ще раз приклав його руку до свого лиця, аби розігріти її, аби розігнати той мороз, котрий студенив йому зір.

Коли старшенький побіг до хижі, Іван взяв у руки молот. Ференц допитливо зиркнув на нього, зістрибнув з капота і став збоку, аби не перешкоджати своєму господарю.