Підняв з краєчку стола скатертину. Стіл дубовий, міцний. Смерековий би не витримав під зубами.

— Можу, — погодився Сила і почав скидати піджак. Засукав рукави на сорочці. Тимчасом Штєтка оповістив свого приятеля за сусіднім столом, аби той передав далі про цирковий номер у залі.

«Ачей не здохну. Айбо так довіра більша буде в нього до мене».

В залі заворожили тишу. Іван обперся руками в коліна. Взяв у зуби краєчок стола і обережно почав піднімати, випростовуючись. Зробив з ним два кроки і знову обережно поклав на попереднє місце.

Зал зітхнув. Голосно закричало вино, ром та боровічка[114]. Загриміли музиканти. Все злилося в непристойний гамір, гудіння, верещання, дзизчання. До їхнього столу почали приходити з питвом, та Штєтка завертав усіх, хто намагався принизити його в очах Івана. Силу це обрадувало. Адже випивати більше не будуть. Та саме в цю мить Штєтка поманив до себе кельнера-офіціанта, попросив наповнити келихи.

— Я дуже дякую, Богуміл. Більше не можу, — відпирався Іван.

— Людина може все, коли хоче. Таке твоє правило, здається?

— Ліпше вже завтра, бо пом’якнемо дуже.

— Завтра, то є не сьогодні, Яніку! Ще по одній і на тому — амба!

— Тяжке!.. — покрутив Іван головою. — Може, вийдемо на двір?

— О-о-о! Геніально, Янку! — і Штєтка сягнув рукою у кишеню, очевидно, за грішми.

— Богуміл, то так несправедливо. Я покликав, я й платити маю.

— Ти в чехів у цьому ділі правди не шукай. Я тут дома. Я й господар столу. Ти будеш дома — так само поступив би, думаю…

Іван не хотів псувати Штєткові настрій. «Най робить, що хоче, корінець би ’му висох, аби лише щось допоміг…».

Сніг хрумтів, порипував, як старі, незмащені ворота. Місяць дихав по вулиці холодним туманом. Не хотілося й рота розкривати, айбо Іван мусів, бо йому вже припекло:

— Тепер у мене до тебе є просьба, Богуміл.

— Прошу, прошу. Людина все може, коли хоче. Так?

— Мій один родич перебуває у твоєму домі. Гостює.

— В поліції?

— Отут, за церквою.

— Ага, в тюрмі, — і спокійно запитав: — Хочеш побачитися з ним? Хто він — розбійник? Злодій? Вбивця?

— У мене таких родичів нема. Селянин він. Простий чоловік.

— Комуніст?

— Хто його знає? — знизав плечима Іван. — Цензер забрав його.

— Величко?

— Айно, Юрко.

— О, він нам не страшний! — зареготався Штєтка і луна відбилася десь у кінці вулиці. — Політик! Забереш його під свою опіку! Я переведу його на штраф.

— А кілько треба буде платити?

— Дрібницю! Тисячу крон. Можна й менше. Сто, приміром. Я сам виплачу за нього. Ти мені велике задоволення зробив. Той цензор взагалі балбес, п’яниця, нехрещений!

Порушивши будь-які правила начальника поліції, Штєтка випустив Величку з темниці.

«Людям треба робити добре… Айбо як то деколи нелегко дається».

Мороз гнівався чомусь на Силу, різав зубами, що аж вікна дрижали над хідником: «хрясь-хрясь, хрясь-хрясь, хрясь-хрясь!».

Наручники рвуться

Десь недалеко запугикала сова. Та так страшно, що аж у серці холодом задзьобало. «Сова — на нашому городі? Ба хто її розбудив на церкви? Церківник не забирався на дзвіницю, бо ще до ранку далеко, майже. Ба ци не приснилося? Сова, кажуть, смерть віщує. Може, нянько Богу душу віддав, бо щось і вчора кольками схвачувало його та корчився по двору…».

Далі вже спати не міг. Сторожко піднявся, аби когось не розбудити і, намацуючи в потемку клямку на дверях, вийшов на двір, став під стріхою. До хліва хтось почалапав. «Нянько!.. Воду носить, аби погрілася коло худобини, бо від студеної може згиритися-пропасти… То, мабуть, сінешні двері зарипіли, а мені причулося, ніби сова пугикала…».

Передрання задихало сирістю. Розтанув сніг на городі, і тепер уже залишилася попід живоплотом лише та купа, що нагріб з двору через зиму. Вже мало би випогодитися, та чомусь затримується тепла днина. Землю ще схвачує морозом. Ще і в жолобі вода примерзла — прикрилася від холоду тонким листком льоду.

Низько понад хижками закаркало вороння і прошуміло крильми кудись уверх, до Синяка. Іван здригнувся. Так каркали ворони в хащі, коли від них забирали недогризений вовками людський труп. «Хто знає, а може, той чоловік був з нашого села? Бо тепер не певен, куди хто ходить. Одні тікають у Росію. Других січовики перепужали, то вони по хащах прячуться, до власної хижі бояться підійти…

— Но, та й ти не спиш, мара би ти не приснилася!.. — пробурчав старий Сила, наблизившись білою тінню до сина. — Майже, надовго, небоже, затягнеться провесінь. Ворони низько літають. Хмарна буде яр. І повінь треба чекати, бо, еге, кілько снігу напрудило, що і в хащі тяжко було пробратися…

— Напрудило, няньку. Тяжко було…

Та й на тому замовкли. Так стало тихо, що аж у вухах закололо. Коло Іванових ніг прилащився старий Ференц — вусатий кіт, до котрого навіки прилипло ім’я австро-угорського імператора. Промурликав свою заспану хриплу мелодію та й приєднався до мовчанки. Старий думав про ту нивку, що може забрати паводок, коли нагримить з гір, а Іван ніяк не міг здогадатися, хто би ото міг вигнати їх усіх з хустської темниці. «Ба ци не Волошин хоче придобритися? Айбо і йому вже, майже, не сидиться на задниці…».

Раптом гримнув на церкві великий дзвін. Йому почали підспівувати й менші. Село здіймалося на ноги. «Господи, що за біда сталася? — подумав старий. — Ба ци не піп помер? Бо то лише тоді можуть дзвонити і серед ночі в усі дзвони…».

— Хтось доґаздувався, няньку, — мовив, та враз думка сягнула в інший бік: «А може, в державі щось сталося? А може, на війну скликають?».

Іван рушив з місця. Кіт почав шпотатися перед ногами. Іван взяв його на руки, аби ненароком не примісити тваринку.

Дзвони ревали, як перед страшним судом. Усе навкруг тряслося-дрижало, немовби чекало на свою погибель, котра рвалася з ланців, розчепіривши криваві пазурі на все село.

Ранок рве криваве клоччя хмар.

Йойкають по дворах дерев’яні ворота.

Люди гризли прокльонами свою гірку безволецьку долю, хрестилися своїми тяжкими хліборобськими руками і рушали до церкви.

Дзвони ревали, як звірі голодні.

Корчився недодріманий ранок.

Сільський бохтер стояв коло церкви посеред майдану, як пам’ятник, а до нього нехотя чапали люди в постолах. Митер-бохтер мусить знати, чому до церківні дзвони не дали людям доспати. Бохтерський бубон, що сповіщав селянам всякі урядові новини, сперся Урсті на бік. З кишені сіряка стирчать сумні палички: сухі, як і пальці в сільського бубнаря. Сила підходить до нього та боїться голосно зазвідати, аби не розбудити ті голови, що низько впали в кожного аж на груди. Такі тяжкі стали думами, наче виповнили їх свинцем.

Чи то від жалів, чи то від ганьби сонечко не показувалося людям на очі: закуталося у свій старий прокурений покрівець хмар і мурликало, як вусатий Ференц на припічку холодного Синяка.

Дзвони ревали, трясли-тормосили чорним хрестом на турні-вежі, що аж іней одлітав з неї.

Іван поволі звів голову, ніби хотів гойкнути на того паламаря, аби вже перстав, аби заговорили люди, а не дзвони. Та раптом відсахнувся, наче просто на нього мав непнути найбільший дзвін. Заціпив кулаки, як довбні, стягнув докупи брови. Зняв клебаню, бо здавалося, наче хтось набиває йому на голову тугий залізний обруч.

А з церковної турні теліпався, як повішеник, мадярський прапор.

«Розп’яли, повісили Підкарпатську!» — зарізав зубами і лють заглушила в ньому ревіт дзвонів. Та дзвони не переставали. Отець Антоній наказав церковникові, аби той сіпав за петельки, аж до приходу в село своїх визволителів. До зустрічі їх він готувався ще відтоді, як розпочався віденський арбітраж, на якому дробили Чехословаччину. Він знав і вірив, що то так станеться. Купив нові павіси, коругви, парчеві ризи і золотий хрещик, котрим благословлятиме прихід нової, довгожданої влади. Гей, знав він і час, і хвилину, коли на Силову землю ступлять криваві чоботи сабадчапаташів[115]. Бо телефон лише в нього був у селі…

— Розп’яли. Поховали. Навіки-вічні розтерзали! — і глянув на нянька, що нагнувся до землі, мов надрізаний коло кореня дуб.

Від церковних воріт вирушила рідка процесія і наближалася до людей, що цупко тримали в руках клебані.

— Но, та вже четверту увісили, — пробубнів, мов з-під землі. Іван насторожився: «Ба ци не сталося щось із старим?».

— Про що ви кажете, няньку?

— Рянду[116] четверту увісили на турню, кажу, — дратуючись, голосніше повів. Аби син зрозумів, що старий затямив уже на своєму віку чотири фани-прапори чужинські: австрійський, чеський, волошинський, а тепер повис мадьярський…

Повисла між небом і землею надія на ліпшу долю, повисла на церкві кривава сорочка бездольця-верховинця. А він сподівався, чекав на своїх братів, що стали, мабуть, перепочити вже так недалеко від його дому, ген там, за отою смерекою, що росте на готарі коло Завадки і так само чекає на прийдешню весну, аби зазеленіти-забуяти ніжними китицями.

«Ви чуєте, братове мої, як ревуть дзвони? То плачуть і ридають вони за Верховиною, котру забирають у свої пазури фашистські безроді банди. Гей, не задавлять її, не задушать у своїх грабіжницьких обіймах, не вип’ють людської крові, бо струмить вона з глибокої чистої криниці слов’янства і живиться невидимими жилами аж із самого Дніпра… І нема в світі такої сили, аби оту живицю могла перепинити. Вона міцно вростає у серце кожного верховинця з материнським молоком… Ба що воно буде, людкове? Знову перевернувся світ ід’горі ногами. Та нема тому русинові супокою, як тій торбі жебрачій помежи панами. Мечуть нею, топчуть валяними ногами, здівають, як непотріб, на багнети, та й хотіли б викинути на сміття. Айбо, певне, не такий ото русин, аби став пометивнучею!..».