— Я зобов’язаний представити вас верхньому окружного поліцейського управління, — процідив однотонно. Одразу йдітьпередо мною.

— Раз у вас така служба та піду. Чого би не пішов? — «Корінець би ’му висох, майже добре слідив за мною!.. Ба що би повісти тому верхньому?» — і ступав по лункому коридору.

Верхній нервово дупкав ногою в паркетну підлогу. Коли до нього наблизився Іван, підняв голову, вирячив очі, як цибулі, потому прищурився, мов собака до здобичі, скупо відкрив рота:

— Циркусант?

— Люди попросили, то й показував те, що знаю.

Поліцейський, що стояв поруч з Іваном, виструнчився і виригнув:

— Пане верхній, то є сатира! Памфлет!

— То, прошу вас, не сатира і не памфлет. То — забава, — спокійно відповів Сила.

— Ви знаєте, циркусанте, чим ото пахне?

Іван знизав плечима і усмішкою хотів посіяти добродушність в каламутних очах пана верхнього:

— Не розумію вас, пане капітане.

— Рррево-лю-ці-є-ю, циркусанте! — гримнув начальник поліції.

— Ба ци не думаєте ви, пане верхній, що я в політику лізу? — обурився Іван. — То не мій хліб, пане верхній! Мені треба людей веселити. Веселість, кажуть чехи, прикрашає чоловіка, робить його добрим.

— Звідки ви знаєте, що думають чехи?

— Гей, я там був, прошу вас. П’ятнадцять літ прожив у Празі, як у раю небесному. То є висока культура, прошу вас! Чемність! Повага до чоловіка на кожному кроці. Домів прийшов, як у хащу. У джунглі. Саме дикунство, прошу вас! Цураві всі, злі, хворі! Страхом бере чоловіка!

Начальник поліції зробив кілька кроків по кабінету, дав знати поліцейському-поручику, що той може сміливо залишити їх удвох. «Не підло говорить. Одразу видно, що вихований у чеському дусі. І вимова празька, чиста».

— Значиться, ми з вами — майже земляки!

— У мене й жінка з Чехії, — піддобрювався Іван.

— То красно, пане Сило! Та будьмо й надалі земляками. Порядними, як і належить. Лише одне попрошу вас: вилучіть той номер з вашої програми. Аби не було різних непорозумінь. Поручик, певне, перестарався. Підкарпатці іноді в дрібницях вбачають велике, порозумійте мене!..

— Гей, та то дуже просто. Айбо кажу вам по правді: не думав я, що так воно вийде. Та й самі ви, пане верхній, двояко судите про той номер. Задумався Іван, а потому сказав:

— Пане верхній, я би вас хотів просити у одному ділі.

— Прошу, прошу, — зацікавився той.

— За вашу чесну доброту я прошу вас на мій виступ, аби ви самі увиділи, що то є.

— Цікаво, чорт побери! Прийду, неодмінно прийду!

«Корінець би тобі висох, зайдо! Знаю я, що роблю. — іде Сила, поправляючи на голові велику клебаню. — А той номер я не вилучу, доки хоч один буде з вас у нашому краї…».

Начальник поліції уважно дивився Іванові виступи, а по закінченні підійшов до нього, потис руку:

— Задоволений, пане Сило! Міцний ви, чорт побери!

— Дуже і дуже дякую вам, пане верхній! Я казав, що там нічого страшного нема. То лише не треба двояко думати…

В цей час до Івана прихрамав худорлявий чоловік.

— Я би мав дяку поговорити з вами, Сило, — сказав і почав шкутильгати вбік.

— Перепрошую, пане верхній, я мушу відлучитися.

— Прошу вас — схилив перед ним голову начальник поліції.

Хромий незнайомець почав говорити пошепки:

— Два дні назад у Хусті була велика сходка з безробітників. Люди жадали, аби чеський уряд випустив із темниці сенатора Локоту. Потому говорили, що рушається Гітлер на Росію. А цензор, що сидів у залі, перебивав людям, не давав їм виговоритися. Потому єден комуніст — Митер Поповичів, ти його, майже, знаєш, — хотів прочитати жадість до уряду, аби піддержали люди. Та цензор не дав зачитати. Хотіли ми вибрати депутацію до окружного уряду, айбо й ото не дав нам цензор зробити. Потому ні з того, ні з сього дав затюрмовати Юрка Величкового. Тепер, сарака, сидить там, у чеському домі.

Худорлявий чоловік перепочив, а Іван запитав:

— А що я можу зробити?

— Переговори, неборе, з тим, що з тобою стоїть. Подейкують, що дуже добрий, як уп’є рому…

Сила вийняв гаманець, віддав незнайомцю паперову десятку.

— Нащо мені даєш?

— Беріть, беріть, бо той душохват позирає сюди…

Худорлявий мовчки похрамав собі і загубився серед ярмарку.

— Перепрошую, пане верхній, — повернувшись, люб’язно сказав Сила. — Моєї сестри чоловіка сват. Теж мені родич!

— Нічого не сталося, пане Сило.

— Селянин має дуже недобру звичку, пане верхній, — почав Іван додумувати-мудрувати. — Спочатку розкаже про всі свої біди, перерахує лиха своїх родичів, знайомих і лише потому переходить на діло. — передихнув та говорив: — Корова у нього здохла. Одна була, та й ота за вітром пішла. Каже, мусить купити собі, бо інакше діти заковіснуть-закочаніють. Гроші збирає по людях…

— Дивні се люди, пане Сило, — осміхнувся верхній та одразу видавав стурбовано лице. — Ех-ех-ех! Довго доведеться мучити свої нерви, доки стануть вони на правильну путь. Та спробуйте їм довести, прошу вас…

— Я в політиці, пане верхній, гірше розбираюся, як куриця в пиві. І без неї може обійтися моє ремесло.

— То є так. Але кожна людина — політик. Одні роблять своє діло галасливими лозунгами, другі — провокаціями, треті — терором, четверті — шпіонують… І так далі, і тому подібне. Ви, певно, вибрали позицію мовчання-невтручання? Так я вас маю розуміти?

— Ви вгадали, пане верхній, — скривив душею Іван. — Коли чоловік мовчить, то добрий для всякої влади.

— Похвально, похвально, пане Сило!..

«Корінець би ти висох, знаю я, що так тобі любиться!».

— Перепрошую, пане верхній, а ви б не пішли зо мною в ресторацію, аби хоч якусь часину провести разом?

— Очевидно, я про це вже раніше подумав. Я сподівався, же ви когось причісуєте та стали тут.

— Я лише вас провів, пане верхній!.. Землякам має бути шана, а почесть, як верхньому.

— Дуже радий, дуже радий за вас!

В ресторані марнували час майже всі знайомі начальника поліції. Коли зайшли у вечірній зал, здавалося, стихав гамір. Лише цигани-музиканти різали фокстрот. Молодий скрипаль наспівував, придупкуючи ногою в естраду.

Не мелем, не мелем,

Не мелем, не мелем —

Забрала нам вода млін!..

— Цілий вік ладен би просидіти тут, де чути чеську мову, музику, де іскриться вино, і так далі, і тому подібне. Райський куточок!

«Ба ци можна вже нагадати про того чоловіка? — подумав Іван, коли начальник поліції Штєтка добре розчервонівся від випитого вина. — Може, треба поговорити, доки не дуже п’яний?».

Але Штєтка розв’язав мішок спогадів, і тепер уже перебивати стало незручно. Він поринув у свою автобіографію, котру ніхто ніколи не писав і не читав. Підлеглим було незручно розповідати про себе, а з цим Іваном Силою не буде говорити про політику, коли не тямить у ній. Дружина від Штєтки повіялася вже давненько, бо перелякалася підкарпатських опришків. У світову війну Богуміл Штєтка завоював собі офіцерське звання. Демобілізувався, бо не витримував казарменного життя…

Потому перейшов на найулюбленішу загальнополітичну тему, як сам назвав її.

— Моє серце і досі не витримує натиску гарної молодички, — зізнався Штєтка. — Пульс учащає в такому разі, як від вина. Що би я робив, якби не було на світі того ласого створіння? — Штєтка замислився, прихилив над столом вилизану лису голову, обпер її на нетривку долоню. — То є, прошу вас, ціла історія!

— Треба пити всі чари кохання, коли є звідки коли є з ким, пане верхній!..

— Верхній? — підняв з руки тяжку голову. Визелепився на Івана. — Причому тут верхній? Я тут — Штєтка. Айбо ще простіше — Бо-гу-міл! Милий Богу. Богуміл! Чуєте?

— Чую, айбо я так не можу звертатися до вас.

— Ми то закріпимо урядово! — Штєтка позвав кельнера. — Дві пляшки токайського!

— Я не можу вас так кликати.

— Вип’ємо на перту![113] Скільки маєте років?

— Сороковий.

— Хе-хе-хе! Я на цілий рік молодший за вас! — захекався Штєтка. — Тому, перепрошую, дозвольте з вами випити?

«Корінець би ’му висох! Так то треба цілий келих до денця випити. За одним махом!..».

— Коли ваша ласка, то я не можу відмовитися.

— О-о-о! — заокав верхній. — То мені подобається. Агой!

— «Треба пити всі чари кохання, коли є звідки і коли є з ким». Так, ти, здається, сказав.

— Так, — запнувся Іван, аби не порушити форму звертання. Гей, знає він: коли помилиться — питиме штрафний келих, або треба буде замовляти ще одну пляшку токайського, котру неодмінно доведеться випорожнити.

— Розумно! Геніально! Саме, доки є з ким! І так далі…

— Богуміл — майже пошепки звернувся до начальника поліції просто по імені, і аж самому стало якось страшно. Штєтка ставав мовчазнішим. Йому, очевидячки, хотілося слухати музику і навіть поволочити ногами у танці. — От я твоє жадання зробив.

— Ні, ні, ти його ще не здійснив, Яніку! Знаєш, що я придумав? І ти, сподіваюся, як другові, зможеш його виконати?

— Скажи. Чоловік усе може, коли захоче, — повів та й самому недобре зробилося. Хто знає, що в п’яного Штєтки на умі? Айбо най каже, корінець би ’му висох!.. — Кажи, кажи, Богуміл, — добрішав Іван.

— О-о-о! — за кожним звуком Штєтка крутив пальцем у повітрі нетривке коліщатко. — Ти зміг підняти отсей стіл? І жеби на ньому не цокнула жодна посудинка?

«Та ци не міг щось ліпше примудрувати? Ганьба робити таке в ресторані. Айбо й не можна відказати тому Штєткові, бо п’яний уже, як циганин. А п’яному все дурниці вертяться в голові».