Гей, якби знав Іван, скільки таких автомобілів могла б купити власниця цирку за оті гроші, що заробив їй? Ціла череда би вийшла! Та хоч якусь частинку вирве собі з того.

На прем’єру Іван запросив і Свадебову родину. Відібрав їм ліпші місця, недалеко від арени, аби добре бачили його, а він — їх.

Пані Герцфертовова хвилювалася більше за всіх, начебто від цього мав залежати успіх усього цирку.

Іванові ставало душно. Скинув з пліч яскравочервоний плащ, зняв черезпліччя позолочену стрічку, на якій забряжчали медалі та інші відзнаки шістдесяти чотирьох країн світу, поклав усе на лавицю й присів, ніби прагнув перепочинку після тяжкого ходіння. «Ба ци довго ще залишилося вандрувати? Майже, треба перестати бавитися».

Перед очима з’явилася ота картина, котру побачив Іван на Великдень коло церкви. Від воріт аж до самих гарадичів-східців поставали жебраки: поламані, покалічені, повикручувані, безрукі, безногі, сліпі, паралізовані, з великими зобами… Господи, де ще увидиш стільки нещасних, як у Карпатах! Взимку ще не так видко їх. Тепло придержує жебраків десь коло печі або коло худобини, в хлівчиках. А настає весна, вони пробуджуються, чистять свої рани і волочаться до церкви чи на торговицю. Простягають руки, коли є, і жалісливо просять милостиню: співають молитви, саморобні пісні, в котрих уславлюють Всевишнього і того, хто щось кине в банку чи в тарілку… Звідки така кара на людей?

— Що з тобою, Іванку? — прибігла Ружена, готова до виступу.

— Нічого, дорогенька, — лагідно мовив, і на очі спливало рідне село, і його лице заволочувалося смутною пеленою.

— Щось трапилося?

— Нічого. Просто зморився я. Тяжко чомусь на душі…

— Президент скоро буде в залі!

— Не сміши мене, Руженко!..

«Гей, якби той президент знав, що робиться у тій закутині, котру приточили до республіки! Серце би в нього тріснуло… А, може, й знає. Та що він один зробить? Там треба много капіталу, аби все до порядку привести. Та й капітал, майже, нічого не зробить. Еге, у Герцфертовової, скілько його є. Так кому з того хосен?..».

— Може, зарядку зробиш?

— Не поможе.

— От спробуй, Іванку, бо ти страшно випозируєш![107]

Метнулася до роздягальні. Знає вона, що в такому разі треба робити з Іваном! Привела чотирьох уніформістів. Знали й ті, що нелегка доля випадає їм, коли Сила загубить настрій. Вони мають його розворушити.

Неохоче піднявся з лави. Парубки-уніформісти почали обсипати його градом ударів. Б’ють у кожний мускул. Іван нахиляється, наче під душем: повертає шию під кулаки, підставляє груди, хребет, руки, ноги. Хлопці почергово витирають з лобів піт і продовжують свою муку, крадькома позираючи на Силу, коли той надумається зупинити їх.

— Президент прийшов! — зашушукала Реґіна, ніби боялася когось розбудити.

— Най почекає мало, — потираючи від задоволення руки, мовив Іван. — Я його не стільки чекав…

«Масажисти» вже добре приморилися. Взяв їх на руки, покрутився з ними кілька разів і відпустив. Це він так дякував їм за роботу.

Музиканти заграли урочистий марш, і Сила виносить артистів на арену.

«Мамонтові зуби», «Груди замість ковадла», «Людина під колесами машини», «Легка штанга», «Серце із заліза»… І нарешті останній номер — «Сила під штреком».

Глядачі встали. Плескають. Викрикують: «Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!».

На арену вийшла пані Герцфертовова, вклонилася президенту, подякувала за відвідання цирку.

Старенький чоловічок, що більше скидався на селянина, аніж на президента, пошпортав до артистів. Поручкався з усіма, навіть з Грознім. Представник президента тримав на руках якийсь пакунок. Президент став навпроти Івана, затряс рідкою сивою борідкою, заворушив вусами і потис Силі руку:

— Читав про вас, читав і гордий тим, що робите славу Чехословацькій республіці!

«Чехословацькій республіці? — дратувався Іван. — Гей, ні, дідику, не республіці, а своєму роду, русинам із Підкарпатської я славу приношу. Бо від них я пішов. Вони дали мені і корінь, і силу…».

Президент в цей час повернувся до помічника. Той уже розв’язав стрічку на пакункові. Президент вийняв з нього парчеву тогу, що переливалася червоним перламутром від сліпучого світла. Розгорнув її і накинув Івану на плечі. На голову поклав корону-шолом, що вигравала діамантами та позолотою. — А цю медаль ви одержуєте особисто від мене. Поздоровляю вас, пане Кротон!

— Не Кротон я, пане президенте, а Сила. Сила з Підкарпатської.

— То він жартує, вельмишановний і дорогий наш президенте, — роблено усміхнулася пані Герцфертова. — Прошу вибачення!..

— Я сам жартувати люблю.

— Я, пане президенте, складаю вам глибоку вдячність за оцінку моєї скромної праці в ім’я республіки, — продовжила власниця цирку. — Ми все зробимо, аби наш цирк і далі приносив славу нашій державі!

Зал знову плескає. Івана вітають колеги. Обнімають. До ніг падають квіти. Він їх не підіймає з помосту…

В гардеробній мовчки переодягнувся. В голові шумів-гучав якийсь водограй…

На дворі збиралося на бурю. Грім гримів над містом, як порожні вагони, що котилися по вибоїстому путі. Безперестанку очі схапували блискавки, що розколювали темінь хмар.

Зупинився перед аркою «Герцфертов-цирку». Глянув на громіздкий щит. «Доста збиткуватися! Я не посміховище, корінець би вам висох! У мене нащадки є, котрі мають ліпше жити в будучині, як я! Доста!». Засвітила блискавка і вихопила великі букви «К-Р-О-Т-О-Н». Іван різко ступив до афіші. Згріб її з щита і порвав на шмаття.

Зареготався грім. Знову блискавка вишкірила зуби і заховала їх у холодних хмарах.

Заплескали в хідник великі краплини дощу.

Майже цілу ніч, як босорканя-відьма, гонилася за ним безсонниця. Як не одганяв її, вона приводила з собою то стару Кормушку, то отих нещасних калік-жебраків, що чекали на милостиню коло церкви, то синіх дітей, що тряслися коло Принца з пролісками, то Христового Андрія, що погахкував з чеканом-яртівкою навколо пня, то нянька, що ніс намул у старому відрі та в коші на прикуплену нивку. Старий згорбився, як дуга, визирав на пішачкові, куди ліпше ступати, і тягнув за собою живицю, аби ота дарабчина вродила пшеничку. Аби мати свою, а не покупну, паску.

— Може, кави вип’єш, Іванку? — притиснула Ружена його руку до себе.

— Дякую, дорогенька, не треба.

— Ти й сьогодні будеш такий злий, як учора?

— Хіба я злий? — засміявся і збився з кроку. — Чоловік має бути або дуже злий, або дуже добрий. Середняком бути не може. А мухотрясом жити не хочу!

— Ти чуєш, як гарно пахне липовий цвіт? — навмисне запитала, аби розігнати Іванові думки.

— Красне повітря. Ото по дощеві. І хідники чисті, як викупані.

Ружена поспішила до своїх подруг, а Іван міряв кроками невеличку площинку, що відділяла лівий форганг від арени. Хотілося йти далі, та перед ним стояла стіна, і тому знову повертався аж туди, до конюшні, звідки віддавало вистояним сіном.

Ось і Герцфертовова відчинила двері. Повернула до Гамлета, помахуючи нагайкою. Привіталася з ведмедем за лапищу. Тицьнула йому у вершу цукерку. Той почав чапати по клітці, зрадів, що випустять його з того тісного царка. Та пані не поспішала підіймати клямку на дверцях. Відвернулася од нього, ляскаючи пльоткою по дощатих стінах. Раптом побачила Силу.

— О, і ви тут! Ще не роздягалися? Доброго ранку, мій витязю! — і простягнула йому чек на автомобіль. — Виберете собі по смаку.

Сила мовчав. Йому тяжко було відповісти навіть на привітання. Він ладен був погматати той папірець, айбо не буде напослідок таким глупаком.

— Будемо починати заняття, чи не так? — зазирнула Івану в очі.

— Будемо кінчати, пані Герцфертовова! — загриміло десь попід склепінням, наче на дах посипалося тисяча громів.

— Як це розуміти? — ніяк не могла отямитися пані.

— Дуже просто. Днесь розквитаємося з вами.

— Ви жартуєте? — ледве видавила і спробувала осміхнутися, та це не виходило в неї: обличчя якось перекошувалося, як від недоброї хвороти.[108]

— Фіґлі минулися, ласкава пані!

— Що вам не подобається в мене?

— Все: і ваш цирк, і ваше дурисвітство-гендлярство з людьми! Все! Доста на тому!

— А контракт? Ми маємо договір, чи не так?

— Лишіть собі на пам’ятку!..

Герцфертовову наче кинули в окріп: вона почервоніла, стисла мишачі зуби, мотнула головою:

— Вам це буде дорого коштувати, пане Сило! Ви лише половину строку відпрацювали в мене.

— А мені здалося, що цілий вік!

Пані Герцфертовову хилило присісти. Вона аж упріла від злості. Вийняла з кишені хустинку та так і не донесла її до обличчя.

— Ми розлучимося, пане Сило, тільки через суд. Закон так каже.

— Най буде і через суд, айбо далі не можу. Не можу я без домівства жити. Тут я чужинець, зайда. Доста було мені мовчати!

Лише тепер остаточно отямилася. Так, її витязь, її дорогий Кротон, не жартує: він вирішив порвати з цирком. А що далі? Адже половина програми випадає. І яка половина! До того ж саме на цей рік вона розраховувала покласти мільйон крон у швейцарський банк. Як же так сталося? «Ні, ні, то не сам він. Тут якась комбінація. Може, Моузес хоче його переманити до себе? А, може, хоче виїхати в іншу державу?».

— Я вам можу заплатити вдвічі більше, ніж досі.

— Можете і потроювати, а далі не залишуся.

— Мені шкода вас, пане Сило, — захлинаючись гнівом, виповіла пані Герцфертовова. — Що ви будете робити там, серед отих…

— Дикунів? Так ви хотіли сказати? — закінчив її речення.