Сиділи на лавиці, гейби чужі. Ружена щось шептала діткам, а вони зацікавлено позирали то на неї, то на старого.

— Тепліша, няньку.

— Двоїчко маєш? — глипнув старий на Ружену та на дітей.

— Четверо, няньку. Старшеньких узяли. А менші — там…

— Обійстя, небоже, треба мати своє, бо інакше підеш підмонастир. Та й діти планітами стануть.

— Не стануть, няньку.

— Ти за них будеш, міркуй, одвічати. Перед людьми.

Іван осміхнувся, зрадів, що нянько журиться і про його діток. Гей, який ото з ними клопіт! Айбо й любив усіх однаково. Купить, бувало, калача і ділить кусниками кожному.

Нянько мовчки пішов у комору, приніс звідти плетеницю, повну отави. Розгріб її і вийняв десь із денця великі червонобокі яблука.

— Но, та ото дідик вам держав, — мовив, даючи кожному по яблукові. — А тепер давайте свої панські жмені, — і сягнув рукою в кишею, зацокотів волоськими горіхами.

— Дякую, дякую, дякую, — прощебетав старшенький, котрого назвали батьковим іменем.

— Богу дякуй, небоже, а не мені.

— А нянько каже, що тому треба дякувати, хто щось дає.

— Тому, тому, небоже…

І старий знову поглядає на сина, котрий мав би бути коло нього, аби землицю орати та хліб сіяти. Перед ним стоїть дужий урвитул, плечистий, як бук, великий, як гора, а йому здається, що ото той маленький гонихмарник, котрий ще не так давно бігав понад Боржавою у довгані-сорочці. Гей, тепер би він не насмілився підняти його та перенести через річку, як тоді, бо тіло має на кістках здорове. Такими ручищами лише плуга держати. А він відблишився від хижі, мара би ’му не приснилася, та вандрує-планітує по світах!..

— Кажеш, силу розтринькуєш по світу. На забави.

— Розтринькую, няньку.

— А, може, повернешся до плуга?

— А, може, й повернуся, няньку. Айбо тепер іще там маю роботу.

— Очужинився. Та й ото, правда, землиці тої не так уже бивно[102]. Айбо можна би прикупити…

— Прикупіть, няньку. — Іван розкрив валізу і вийняв звідти пачку грошей, простягнув старому. — Думаю, на десять тисяч можна би щось найти.

Федір навіть очима не повернув до сина. Як і дід колись, прогуркотів:

— Ото, небоже, тисячки твої. У тебе фамілія, родина росте.

«Ба що з ним сталося? Правда, і тоді грошам не радий був. Айбо говориться не про грайцарі, а про землю. Міг би собі дарабчик кієниці прикупити…».

Знову мовчки пішов у комору. Повернувся звідти з товканом-глечиком, повним молока. В обрусі приніс окраєць тенгеричаника, поклав на стіл. Нагнувся під самодільну постіль, витяг звідти плетеницю-вушанку. Із сліпого вікна вибрав полив’яну миску, впоперек якої лежав шмат солонини. По всьому було видко: нянько збирався робити полуденок. Ружена поклала меншого на постіль та підбігла до старого:

— Я сама, тату. — а до Івана: — Вогонь мені розпали.

Іван наскоро назбирав коло обрубка трісок, приніс сухого ріща-хворосту. Необавки з печі заблимало-запалало, і в хижці стало світліше. Ружена посмажила солонину, вибила в полумисок яйця, швидко розколотила їх і висипала на палачінто[103]-сковорідку.

А старий стояв, як чужий. Таку мав звичку. Присідав лише до миски або коли робив з лози нехитрі плетениці для картоплі. Вийняв з сусіка чисту білу веретяту скатертину, обрамлену вишиваним зеленим барвінцем. То ще Іванова мати вишивала низиною, і нянько викладує її на великі святки, простелюючи посеред неї обрус, що зваблював очі червоними ружами. Той обрус уже невістки подарували старому, аби мав що покласти під голову в деревище. Полотно, правда, сам виткав. Навчить біда попити, як ні за що ся вхопити. Необавки сів на лавицю, відрізав скибку хліба, а ніж придержав у руці:

— За сім зим заробив Петро, — показував Івану ніж, виточений з багнета. — ліпше таким залізом хліб різати, а не людям серце.

Нехотя відклав скибку, взяв у руки погарчик з чеським ромом, що привіз син:

— Аби всі були здорові! — пригубився та відсунув склянку до Івана. — Сіркою віддає. Слив’янка ліпша…

Не встигли пополуднувати за столом, як до хати почали надходити Іванові брати, невістки старого Сили та онуки. Бо чутка про те, що Іван Сила прийшов зі світа, приніс на радість старому гостинці та гроші, уже облетіла все село, ба навіть присілки.

— Хоч один синок прикупив землиці, — воркотав собі старий по хижці. — Уже можна буде дожити свої літа спокійно… Гей, нелегко буде тільки її до порядку привести. Але на красному місці вона. Може, й пшеничку народить. Треба попробувати…

І перед Федоровими очима уже стояла та нивка, як у казці. Рясні колоски хиляться йому до колін, він бере їх у руки, гладить їм вуса, приговорюючи: «Ростіть, наливайтеся, колоски! Веселіть мою душу!..»

Погладив свою бороду: густа сива щетина зашорохкотілаоб дубову долоню. «До нової землиці треба йти, як до молодиці», — подумав і поспішив до сусіда.

— Василю, — звернувся до нього, знаю, що маєш добру бритву. Пошкреби, неборе, мою бороду, бо заріс, як ведмідь. А завтра маю йти в одне місце.

— Та ви самі, Федоре, добрий голиборода…

— Не можу, неборе. Руки трясуться, мара би їм не приснилася!..

Землиця для Іванового нянька була такою святою, що як і до церкви, він не міг не йти до неї неголеним.

— Землі прикупили, неборе, — не міг стриматися старий Сила, аби не виповісти сусідові свою радість.

— Іван по світах, хвала Богу, грошовитим став. Але чувати, що дуже спанів.

— Не спанів, неборе, — заступився за сина Федір. — Ба чи видів його?

Далі сусід мовчки голив старого, раз по раз повертав його лице до сліпака-каганця, а коли склав бритву, загорнув у пожмаканий папір, Сила пошурпався, вийняв з кишені вузлик, вибрав з нього біленьку монету та поклав на стіл.

— Не треба, Федоре, платити. Я від добрих людей ніколи не беру.

— Будеш мати на тютюн.

— Обійдуся, — і голосно зітхнув, бо в думці мав таке тяжке, що аж пригорбився.

Старий Сила взяв з лавиці свою клебаню, розім’яв на ній криса і поклав на голову. Подивився ще на сусіда:

— Бери, бери, Василю!

— Кажу — не треба.

— Чому ти мене шкодуєш, Василю?

— Та знаєте, Федоре, мені ото тяжко виказати, аж язик заціпило… У новинках[104] вичитав я… — сусід ближче підійшов до Федора, став перед ним. — Ганьбиться вашого роду Іван. Панське ім’я собі взяв…

— Панське ім’я, кажеш? — насторожив брови Федір.

— Так я вичитав, — ще тихіше мовив, гейби боявся, що хтось почує їхню бесіду.

— Не вірю я тому, неборе, — виповів згаряча, бо не міг собі уявити Івана без нього, Силового, прізвища.

— Кротоном його по світах називають.

— Кротоном, кажеш?..

І рушив.

Та ноги йому чомусь подерев’яніли, не подавалися, як чепіги на плузі. Він силою ламав їх, що аж коліна хрупкали. «Ба чи правду каже сусід?».

У сінях запахло смаженою ковбасою, солоною бужениною. За дубовим столом сини старого Сили слухали Іванову оповідь. Іван побачив нянька, покликав:

— Ходіть до нас!..

— Сідайте, сідайте, няньку. — просять інші діти, даючи місце на чолі стола.

Та старий Сила не зрушив з місця. Схилив немічно голову, опустив очі. На душі він мав таку злість, що нічим звідти не можна було її вигнати. Вона так далеко застряла, так давила, що й слову нікуди витіснитися. Склав на поперек руки. Клебаня тисла на голову, як тяжкий дзвін. Зняв її та повісив на дерев’яний клинок коло печі. «Пани, правда, все можуть, — думав старий, — але нащо їм піддаватися? Досить вже збиткуються над русином. Чоловік мусить мати свою голову на плечах. Мусить честити свій рід, умножати його, а не толочити! Як кожний пан буде перекручувати наше ім’я, то ми самі себе не впізнаємо!».

Діти відчули — якесь лихо сталося, коли їхній нянько такий розгніваний, що й слова не може виповісти. В такий час вони не розмовляли, щоб ще більше не дражнити старого. Десь з-під печі озвався цвіркун. Кіт, що сидів на припічку, метнув вухом, та в ту ж мить знову нагострив вухом на старого.

— Пішов, кажеш, сином, а повернувся свином! — розрубав тишу голос старого, як великий церковний дзвін.

— Та що ви кажете? — озвалася Петрова жінка.

— Цить! Юдом став! За гроші продав мене і весь наш рід! Жабраком піду по світу, а й гелера не візьму від нього. Раз одрікся мене, мого імені, то так може і від свого краю відректися, від людей своїх. Можеш іти, звідки прийшов. У хижі нема місця запроданцям!..

* * *

Паровоз натужився, тяжко зрушив з місця. У вагонне вікно вдарило димом, і Сила сягнув думкою до хатини старої Кормошки. Такий дим був і там: пекучий, гіркий…

Стара Кормошка полола грядку, зігнувшись дугою. Коли привітався, підняла голову, глипнула на нього з-поміж рядків цибулі. Підійшов ближче, торкнувся її плеча. Вона щось замурмотіла собі під ніс, трохи вигорбила спину, придержуючи поперек руками, гейби боялася, що той трісне і вона більше не зможе так зігнутися дугою. «Бог, мабуть, створив землероба так, аби той ніколи не міг задерти голову до неба, аби дивився тільки під ноги, в землю», — подумав про себе Іван.

Пошкандибала-покотилася до своєї хижки, підпершись на кілля, сліпала одним віконцем, і була схожа на жебрака-каліку, що присів перепочити край дороги. Іван зігнувся, проліз у двері. В очі дихнуло прокіптявілою соломою, гірким чадом, сажею. Став коло дверей, бо далі й кроку не можна було ступити. Все жительце старої Кормошки зайняте старими кроснами. Крізь оте віконце, що легко затулив би долонею, світло проціджується на ту частину кросен, де саме тчеться полотно. За кроснами сидить ткаля — старша сестра Кормошки. Чоловік її склав голову на війні, а вона тепер половинить свої вдівські літа разом із сестрою. Діляться навпіл картоплями, змоченими в капустяному розсолі, бо іншої страви нема з чого зварити.