Пароплав ріже синє скло моря, — лише тулубчасті хвилі ненависливо шибають собою та розбігаються…

На горизонті з’явилося величезне місто. Воно зовсім не цікавило Івана. Він думав про свій малеьникй край, котрий також може роздавити отой проклятий німець, коли полівлять-попустять чехи.

«Ба ци можуть так нагально виступити проти держави? Мусять їм перестати дорогу! Ачей не будуть дурнями штемпельованими. Бо так може світ загубитися…».

* * *

Іван уже не спав, коли постукали у двері. Хто би то так рано міг прийти? Відчинив двері. Перед ним стояли двоє: один в чорних окулярах, низенький, худорлявий, з невеличкою парасолькою, що захищала його лице від сонця, бо й так уже добре присмажився, а другий — повніший, у білому костюмі та ширококрісному брилі з рисовою соломи. Худенький спитав:

— Кротон-Сіло?

— Ні, лише один із них, — відповів Іван. — Сила.

— По-німецьки чи по-англійськи можете розуміти нас?

— Не так і не так. Я — русин.

— Руські? О, Владівосток! — товстенький показав рукою вбік. — Моска?

— Ні, ще не був. Я з того кінця світу. З Карпат.

— Скарпат? Скарпат? — здогадувався та ніяк не приходило йому на тямку таке місто. — Скарпат? Ол райт![100] — поправив собі окуляри. — Можна зайти у ваш дім?

— Прошу, прошу.

Худенький японець почепив свою парасольку на спинку стільця, присів із своїм напарником за маленьким столиком, склав руки, ніби для молитви, та й продовжував англійською мовою.

— Мене звуть Затояма. Його звуть — Токедзо. Токедзо — борець. Він має силу. І ви маєте силу. Позмагаєтесь?

— Сам я нічого вам не можу відповісти. У мене є для того своя господиня. Я з нею маю договір.

— Ол райт! Ол райт! — зрадів чомусь чорно окулярник. — А ви? Ви самі не проти?

— Не проти. Помоцуємося, як дуже хоче. Айбо кажу наперед: задар я бавити не буду. Мені треба гроші.

— Вам треба гроші. Токедзо треба гроші. Хто буде міцнішим, той забере гроші.

— Яку суму закладаєте?

— Ієни або долари?

— Нащо мені ваші ієни? Долари.

— Двадцять п’ять тисяч.

«Двадцять п’ять тисяч. То би добра сума була. Уже би й домів можна піти. Айбо, що на то скаже пані Герцфертовова?.. Най каже, що хоче. Я буду бавити, а не вона!».

Пішли в її кімнату. Власниця цирку одразу замовила міцний чай з лимоном.

— Нема ще такої сили, аби мого витязя зломила! Я в ньому більше переконана, аніж у собі. Раз він, мій дорогий витязь, не заперечує, то я тільки можу підтримати вашу пропозицію, шановні.

— Двадцять п’ять тисяч доларів — перша ціна! — радо сповістив Затояма.

— П’ятдесят тисяч! І ні на крок не відступлю! — заіскрилися очі в пані Герцфертової.

Від несподіванки Іван аж поважчав і переступив з ноги на ногу. «А коли я відкажуся, корінець би їй висох?.. За то не думає. Як на торговиці за маржину договоряються… Роби, Іване, що хоче пані, та й на тому будь здоров. Та й у договорі так записано: коли артист відказується, вона має право вигнати його на вулицю. І поскаржитися ніде не можна. Без опротестування в будь-які державні органи. Сам таке підписав. Айбо розщибанка не входить до моєї роботи. Ба ци відказати їй? Бо вже, мабуть, доста козичиться зо мною».

Іван лише позирає на пані Герцфертовову, бо не все розуміє, про що цвейкають з баркастим японцем. Певно договорилися, бо весело прощаються.

— Витязю мій любий! — підійшла впритул до нього. Облизала губи, як після меду. — Дорогий мій, ми заробимо великі гроші! Ми виграємо з японцями, чи не так?

— Пані Герцфертовова, цікаво знати мені, хто це — «ми»?

Власниця цирку відступила на півкроку. «Що з ним сталося? Хто його навчив перечити мені? Чи не змовини якісь проти мене?».

— Як це — хто? Я і ви. Ви без мене, а я без вас не робимо й кроку, чи не так?

— Коли як вам захочеться. Без мене ви домовлялися в Оттаві й Пекіні, в Бєлграді й Софії, у Варшаві й Будапешті, в Стамбулі й Анкарі… Доста вже чи ще рахувати? Гадаю, що немало перепало вам, коли у Відні я тягнув зубами платформу з меблями. А коли в Женеві я держав дві машини руками, за то вам також нічого не заплатили?

— Ну, ну, це вже ви перебільшуєте, — осміх зробила вимушено. Самими губами. — І занадто перебільшуєте. Хіба я коли-небудь вас скривдила? Ви, сподіваюсь, такого не пам’ятаєте в своєму житті. Ніколи такого не зроблю, бо совість не дозволить мені. Я лише стережу, аби вас ніхто не обманув. На цей раз ви будете мати двадцять п’ять тисяч доларів!

— Половинете, кажете? Так я розумію?

Вона зиркнула на носок туфлів, які ще не встигла почистити від легкої пилюки. Ладна була зарізати зубами, але перед Силою цього робити не могла.

— Пане Сило, ми з вами — колеги, чи не правда? Так-от, будемо говорити відверто. Я закладаю п’ятдесят тисяч доларів. За вас. Програємо — ви нічого не платите. Виграєте — ваша половина з цієї суми. — потому улесливо запитала: — Прошу вас, а як би ви вчинили на моєму місці?

— У нас лише одна різниця — я безгрішний. А ви таку суму зберете за пару днів.

«Звідки він це знає?» — почала обкусувати губи і раптом схаменулася, вичуняла та поплескала Силу по плечу:

— Не турбуйтеся, витязю мій! Ми з вами — люди. Я ніколи не буду перед вами в боргу… Ну, будемо виступати?

— За повну суму! — виправив свої груди та так, що пані Герцфертовій здалося, наче біла сорочка на ньому має необавки розлетітися на шкураття. — Лише за повну суму — і квит!

Пані Герцфертовова сама собі не вірила, що все це не дійсність, а не сон. Невже це виповів він, її витязь, дорогий Кротон?

— Боже мій, та ви мене хочете розорити?

— Ні, пані Герцфертовова, я хочу по совісті, аби все йшло справедливо.

— Ви що — мені не вірите?

— Вірю деколи. І дякую вам за все те, що ви для мене зробили. Айбо вижу, що нечесно все то йде.

— Нечесно? Ви про нечесність сказали?

— Ото я повів, що ви чули.

— Не розумію вас, пане Сило, — закокошелилася наємниця, поправляючи свої пелехи.

— Ви мене добре розумієте. Я вам по-чеськи кажу. Коли я, приміром виступаю в цирку — то йде по договору. То моя робота. Айбо коли мене просять іншу бавку, то я би сам хотів знати, скілько можна мені заробити.

«Ось воно як! Ні, ні, то не сам він додумався до цього. То хтось підказав, наговорив. Можливо, дехто з конкурентів? Але — хто?». Пані Герцфертовова зломила свій гнів, переборола в собі гордість і лагідно сказала:

— Я вас не примушую, пане Сило. Та я знаю, на що ви здатні.

— Я здатний на все, окрім злодійства!

— Злодійство? При чому тут злодійство? Пане Сило? «Ні, він на таке нездатний! За що така невдяка?» — і затокотіла каблучками до столу. Там панував розгардіяж, як і в її душі, тому зробила викрут — і до Івана:

— Шкода, шкода, що відмовляєтесь.

— І не думав. Лише маю до вас одне слово.

— Прошу, прошу, мій витязю, — обрадувалася Герцфертовова, навіть на обличчі змінилася, повеселішала.

— Ви можете мені позичити п’ятдесят тисяч?

Власницею цирку затрясло, гейби грім розбудив її.

— Ви хочете мати зайвий клопіт, пане Сило? Ви ризикуєте великою сумою, дорогий мій!.. — пробувала переконати Івана. Та той стояв на своєму.

— Я знаю, що роблю. Мені треба гроші, ви чуєте?

— Так ви можете залишитися без крони!

— А ви граєте в лоси, пані Герцфертовова?

— Граю.

— То все одно: не видержу — програю. Переможу — буду мати гроші. І я сам також вірю в свою силу.

— Добре. Тільки майте на увазі: я з вас візьму десять процентів.

«Корінець би їй висох! І тут буде мати п’ять тисяч дармових! Знає ґаздувати, грошоловка проклята! А коли програю? Та й так буде мати своє…».

Токедзо виявився на дванадцять кілограмів важчим за Івана. Та Сила на це не зважав. Він намагався точно виконувати всі ті вказівки, які давав колись Нейман.

— То-кед-зо! То-кед-зо! То-кед-зо! — галасують японці, підбадьорюючи свого чемпіона. І лише Амброзі Грозні своїм тонесеньким голоском щебече:

— Си-ла! Си-ла! Си-ла!

Чемпіон допускає грубість, недозволені прийоми. Судді-арбітри, серед яких і Міттершмідт, що приїхав сюди з Німеччини на відпочинок, вдають, ніби не помічають його. Токедзо має поки що на одно очко більше.

Токедзо здавив Івану шию. Гей, та шия не таке може витримати! Сила придержує його, аби подовше приморювався. Айбо пробує руку викрутити, хоче кинути на лопатки. З дітваком може таке робити. Сила збирається докупи, як пружина, і відкидає від себе Токедзо. Той очухався та левом кидається на Івана. Схопив за поперек. То вже не страшно. А, може, доста вже бавитися та робити з ним циркус? Докиможна так топтатися, корінець би ’му висох! В цю ж мить Токедзо перелетів через Іванову голову. Горілиць пластом гургуцнув собою об поміст.

— То-кед-зо! То-кед-зо! То-кед-зо! — повторює хор глядачів, наче за диригентом.

Іван тримав напоготові руки, аби обійняти свого грізного суперника. Та той лише стогнав, викручував голову кудись убік.

Чемпіон Японії чомусь не піднімався з помосту. Йому не підкорявся хребет. Він був переламаний.

Зал гуде, тремтить, верещить. Іван стоїть у нерішучості. Голова ніби вариться у гарячій смолі. Це від того, як гагакнув головою в залізну огорожу.

До нього підбігає пані Герцфертовова. Бере його, як хворого, за руки і веде в роздягальню. Вона мовчала. Розгубившись, забула навіть поздоровити з перемогою. Та, зрештою, Іван і не чекав на це.

В голові, здавалося, хтось дзвонить. І жайвори співають. І річка бринить. І поїзд гуркоче…