— Хто був у парі? — питає поліцейський.

— Двоє англійців. То спочатку, на вечері. А як вели мене до готелю, то там їх було, майже, більше. Бо каміння много нашмарили на мене.

— Куртизанку не поділили?

— У мене жінка в готелі. Ми тут з цирком.

— Ви — Кротон? — вистунчався старший, очевидно.

— Сила. Іван Сила. Кротон — то панська називка.

— Ваша мадемуазель дзвонила до нас.

— Ружена?

Поліцейський спокійно звернувся до лікаря:

— Докторе, дозволите скористатися вашим телефоном?

— Він завжди до ваших послуг!..

Поки поліцейський повідомляв, що Кротон знайшовся, лікар готував бинт, виймав із шафчика інструменти.

— Ножиці, ножиці беріть, пане докторе, — показав Іван пальцями, бо не знав, як вони називалися по-французьки.

Доктор посадовив Івана в крісло.

— Ай-ай-ай, шкода таких кучерів, молодий чоловіче!..

— Добре, що голова ціла. Кучері виростуть.

— Хіба у вашого сина виростуть, молодий чоловіче. Ай-ай-ай! Весь скальп треба знімати.

— Ріжте, ріжте, чого дрижите, пане докторе?

— Треба в шпитальні таку операцію робити.

— Та у вас є ножиці. Ріжте!

Лікар одрізав весь жмут волосся разом із шкірою. Викинув у тазик. Коли почав намазувати голову йодом, лише тоді Іван стис зубами, що аж з очей бризнули сльози: чисті й гарячі, як роса…

І лише в поліцейському управлінні здогадався, що ті гостинні і чемні англійці почастували його за Джона Джексона, котрий нещодавно кинув собою з десятиповерхового будинку. Бо з проломленою грудною кліткою не міг більше виступати на рингу.

Два місяці ходив Іван з забинтованою головою. Потому з’явився на арені. Замість розкуйовдженого волосся голову йому прикрашала перука.

Тореадор

Щось дуже розщедрилася пані Герцфертовова на мандрівки. Ще перед очима Оттава та Ріо-де-Жанейро, а вона вже на другому континенті. В іншому кінці світу. Знає, як гроші робити, корінець би їй висох!..

На цей раз циркова арена розмістилася на найбільшому столичному стадіоні Іспанії, що дуже нагадував афінський амфітеатр. Ще далеко до початку вистави, а місця порожнього не знайдеш і з свічкою. Біля каси товпляться люди, стукають у віконця гарячі прихильники цирку, а Маклер тільки руками розводить. Мадридці забрали всі десять тисяч квитків. Фактично, не десять, а тридцять, бо ниньки будуть три вистави давати. Файна сума назбирається!

Та чому так поспішають-рвуться глядачі саме на сьогодні? Адже попереду є ще два місяці! Встигнуть.

Ге-гей, ніколи б не приснилося Івану, що придумала для нього пані Герцфертовова! Якби знав іспанську мову, то на величезних афішах вичитав би поруч із своїм прізвищем «Делтос Тіарурі»! Що воно означає? Най не бентежить його. Власниця цирку уклала з ним договір і має право вершити те, що задумає. А він, покірний її слуга, робитиме все, що скаже пані. Про свої наміри і далі ні з ким не радилася. Бо знала, що Сила безвідмовно виконуватиме її волю, навіть примхи, котрі дедалі стають для артистів надокучливими. Недарма навіть Іван останнім часом став дещо дратівливим. Чи то, може, потривожила його операція, яку зробили ще в Аргентині майже рік тому. Не думала, що так добре все скінчиться. Притому, Сила досить скоро повернувся на арену. Правда, для пані Герцфертової це був довжелезний час, що вимірювався доларами та золотом, які викидала на Іванових лікарів. То був певного роду риск. Та що то за власник, котрий боїться ступити на такий шлях?

Після Парижу Іван відчував різкі болі в голові. Виявилося, що на черепі тріщина. Знайшовся лікар-віртуоз, що взявся залатати ушкоджене місце. Це, зрозуміло, обійшлося пані Герцфертовій не дуже дешево. Аргентинець, як і власниця цирку, також був ласий до золота. І вона змушена була відривати зі своїх злитків. Та головне — Сила на ногах! Він ще встигне сторицею повернути витрачену на нього суму. О, в цьому не сумнівається пані Герцфертовова!

— Ви знаєте, молодий витязю, чому нині на трибуни ніде й помаранчу впасти? — почала панія зокола.

— Не знаю, пані Герцфертовова, — почав Іван увертати, аби пані виказала свої таємності. Ану, ану, що вже звітрила бісова грошоловка.

— Стадіон — чудовий. Ми ше на такому не виступали, здається. Ви дивуєтесь, чому сьогодні аншлаг, чи не правда? Так-от, іспанці прийшли подивитися не на Івана Силу, не на Кротона, дорогий мій витязю, а на суперника — Делтоса Тіарурі. Хто такий Делтос Тіарурі? Тореро або тореадор. Він б’ється з биками.

— З биками?

Іван згадав про свій виступ у Блекпулі на рингу та аж охлялий мороз поліз по руках, по спині. Знову силовий поєдинок?

— Тут не так сила, як спритність потрібна. Вам треба обманути бика, — захоплено розповідає Герцфертовова, розмахуючи руками, гей би сама збиралася вийти на арену, хоч нічого не тямила в кориді.

«Ба ци не чорт сидить у тій жоні? Корінець би їй висох!.. Уже й до биків добирається. А потому ще, може, захоче, аби я по морю шіфу[96] тягав?..».

Та раптом на тямку прийшла операція, за яку пані, каже, виплатила чималеньку суму і ні грайцаря від нього не просила. Та й платню збільшила. Ні, ні, не може він відказати пані Герцфертововій! За добро треба платити добром. Добро? Яке вона мені добро робить, корінець би їй висох?.. Одразу на очах з’явилася Ружена з трьома дітками. «Нелегко їй, небожатці, дома сидіти. Сам мушу на всіх заробляти. Аби було що їсти…».

— Мушу наперед подивитися, як то бавляться з тим биком.

— О, неодмінно побачите! — і заляпала в долоню кожаною запліткою. — Я це, прошу вас, дорогий мій витязю, все добре обміркувала. Завтра зранку ви можете побачити заняття. Я вже давно домовилася про весь процес кориди, але якось не встигла вам сказати. Клопоти, самі знаєте. І пам’ять жіноча!.. — голосно розсміялася не так за жіноче визначення, як від того, що її цирк знову зробить сенсацію на весь світ.

Хіба тільки сенсацію? Це, звичайно, лоскоче самолюбство. Але то її менше захоплювало. Найголовніше — вона відчула чарівний, звабливий запах золотого тільця, котрий звеселяв її душу, дражнив, наче вогник, що то ледь жевріє, то розгоряється яскраво, переможно.

* * *

Хто в Іспанії не захоплювався виступами тореро? Кращі поети присвячують тореадорам свої вірші та поеми, письменники пишуть про них, оповідання, повісті та романи. Їх обожнюють старі і малі, жінки і чоловіки. Портрети тореадорів можна побачити у найбідніший квартирі і в розкішному палаці. Їм при житті створюють пам’ятники. Навіть футбол, який почав цікавити міста і провінції, не може зрівнятися по своїй популярності з коридою. Нема в Іспанії такого хлопчака, котрий не мріяв би стати тореро.

Так-от, Делтос Тіарурі — один з тих живих божеств.

Народився неподалік від Мадриду. Вчився у батька-тореро. Ще юнаком стає знаменитістю. І майже чверть віку не сходить з арени. Його ім’я згадувалося на кожному кроці. Його біографію іспанці знали краще, ніж життєписи Колумба чи Сервантеса.

На його рахунку тисяча боїв, тисяча перемог, тисяча вбитих биків. Так. Тепер він більше не виступає. На арену виходять молодші. Та нові імена не затьмарили його колишньої слави. Як і раніше, гаряча прихильність ревнителів кориди — на його боці.

Кажуть, тореро, як балерина: він мусить відчувати, коли настав час покинути арену. Хоч Делтосу сорок п’ять, та він не мав наміру остаточно розпрощатися з коридою. У себе в дворі влаштував кораль — невеличку розбірну арену. Тут тренуються новільєро — молоді хлопці, що мають стати майстрами. Учні не кололи і не вбивали бичків. Вони просто примушували їх бігати та кружляти, нападаючи на дратівливий вогонь червоних плащів. Делтос, правда, не сходив у цей час із коралі. Як-не-як, шости-восьмимісячні бички можуть і перекинути, і прохромити необачливих новачків…

Заняття тривало десь годину. Сонце безжалісно пекло і вітерець лише іноді притримував-розганяв липучі промені. Всі були захоплені забавою і не дуже звертали увагу на спеку. Тільки Іван махав перед лицем великою тросниковою клебанею — кубинським сомбреро, котре подарували йому в гавані продавці мані[97]. Вони одразу впізнали Силу. Тепер їхній дарунок служить віялом.

Підійшов Делтос. Смикнув за стрічку, що звисала з Іванового сомбреро. Не подобається? Чорні очі блищали в нього, як наваксовані. Жвавий, рухливий, він скидався на двадцятип’ятилітнього селянського парубка, що завжди готовий взяти в руки мотику чи плуга.

О, за першим разом ви нічого не зрозумієте, аміго[98]! То треба відчувати серцем, інтуїцією. Кожною клітиною свого тіла. Тоді будете знати, чим займаються пікадори, бандерильєри, матадори. А так нічого дивитися.

В Іспанії цінують, передусім, особисту мужність. Тореро, котрий виконав кілька складних фігур, але відступив дещо поспішно при нападі бика, може бути освистаний. Людину, яка проявила хоробрість і зневажливо дивиться в очі небезпеці, завжди чекають гучні оплески. Лише блискуча техніка у поєднанні з безстрашністю можуть викликати справжнє захоплення публіки. Бика мало вбити. Це треба зробити красиво. Витончено, віртуозно і оригінально, по-своєму. Лише тоді тореро стає переможцем, коли бик покладе свою голову перед його ногами.

— Ну, мій витязю, подобається? Зможете? — підійшла пані Герцфертовова, покинувши в холодку свого нового фаворита.

— Ні, не зможу.

— Чому? — почала ліпшати пані, аби не виляпити якусь глухість. — Так то зовсім просто!

— Шкода так худобину мучити.

— Тут ідеться не про тварину. У мене контракт є з мадридським цирком, у якому один із пунктів зобов’язує мене представити людину, котра зможе задовольнити бажання любителів коріди, себто перемогти бика.