Гонг, наче обухом, вдарив Ружену по голові. Кажуть, немає людини самотнішої за боксера після того, як прозвучав гонг. Він залишається віч-на-віч з долею, яка відгороджена від усього світу завороженим білим квадратом рингу.

Іван став. Витягнув для захисту руки наперед. Джексон атакує. Приголомшливо б’є по голові, по обличчю. Найпекучіше в нього жалить лівий хук. Сила стоїть непорушно. «Тільки оборонятися! — причулися напутні слова пані Герцфертової. — Тільки не впасти в куток!».

Зал сміється з Івана. Той ще жодного штовхана не дав Джексону. Зал підбадьорює свого призера:

— Джек-сон! Джек-сон!

Раптом Іван відчув сильний удар по носі. Ледве втримався на ногах. Джексон лушпанить з усіх боків. «Тут не фіглі, корінець би ’му висох!.. — подумав і зиркнув на поміст. Там жаріли гарячі краплини крові. — Гей, тут не фіглі!». Пекучі краплини поту збігають з чола. Серце калатало дзвінко. Дихати ставало важко. З носа капала кров. На рингу утворилася пляма. Іван ще дужче стис праву долоню в кулак. Зарипіла шкіряна рукавиця. Раптом все стихло. Блискавичний удар в груди Джексона. Той полетів у правий куток рингу. Рефері схилився над ним, рахує секунди. Джексон немічно відкинув руки.

Зал гуде, як знавіснілий:

— Джек-сон! Джек-сон!

До нього підлітає масажист. Намацує на руці пульс. Іван у тривозі, не знає, що йому робити. «Ба ци вже по забаві? Та ото не так довго…». В цей момент попід канатами пробралися двоє з носилками. Поклали на них Джексона.

«Майже, скінчилася забава. Одного мусили звідти понести: або мене, або його… Нечесна ото бавка… Айбо Свадеба мусить вийти…».

На ринг прорвалися журналісти, глядачі, поліція. Зчинився гамір, вереск. Поліцейський з суддею швидко знімають з Івана рукавиці. Вивертають їх чомусь, обмацують.

— Порожні — зробив висновок суддя. — Залізний удар. Смертоносний. І рукавиця тріснула!..

Диктор сумно сповістив про перемогу Івана Сили.

Зал мовчав. Лише десь там збоку хтось заплескав у дитячі долончата і перестав. То був Амброзі Грозні. Знову стало тихо, як у ямі.

— Іванку, Іван-ку-у-у!..

Єдиний голос розколював сцементовану тишу.

Під колесами

«Заборонили виступати півроку, корінець би їм висох!.. За що? Та чи не сам ліз до мене з п’ястьми? А лупив так, що аж бубнало в голові. Мусів і я оборонятися, аби очі не вибив. Най перебачать, айбо з мене збиткуватися та сміятися не будуть! Ге-ге, як того піддержували: з усіх боків кричали, гей би їх давило. Одно добре, що Свадеба на волі. І пані Герцфертовова позичила ще десять тисяч. І не звідала, на що прошу таку суму від неї. Їй аби проценти. На кожну сотню по п’ять крон за рік. Про неї купуй собі за оті гроші хоч і мотуз. Та й за мене штраф заплатила. П’ятсот фунтів стерлінгів… Могло, правда, бути ще й гірше, якби не вона. Та гроші — великий пан. Айбо шкода чоловіка. Може, в нього діти є, жона. Та най сидить собі дома, як не може бавитися перед людьми. Що челядник понести не може, най на землю положить. Ружена каже, що, може, той англієць іще буде зелену топтати, аби я не журився. Так ото нечесно. Будуть казати, що я чоловіковбивця. Будуть проклинати. Вічна ганьба на мою голову. Боже, чому ти не відхилив мою руку? Може, треба було менше сили дати в неї…».

— Добрий, милий Іванку! — почув голос Ружени. — Чого ти переживаєш? Най переживають ті, хто це задумав.

Свадеба приніс газету. Почав читати: «Перевага весь часбула на боці Джексона, — писав Лондонський кореспондент. Це й не дивно. Адже Джексон — неодноразовий призер Великобританії по боксу, вміло володіє технікою гри. Наш співвітчизник Іван Сила жодного разу досі не брав боксерські рукавиці. Притому, вага в нього на п’ятнадцять кілограмів менша, ніж у суперника. Отже, боротьба, що закінчилася перемогою чехословацького спортсмена, справедлива. Джексон і його компанія програли п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Джексон опинився поза рингом. Він лежить у лікарняному ліжку. Англійці залишилися розчарованими у своїх призерах. Вони не здатні захищати батьківщину боксу. Крім Івана Сили, виграла ще англійська преса. З її сторінок і понині не спливає «Сенсація номер один». Спорт вимагає чесної гри. Про це слід пам’ятати кожному, хто хоче помірятися з нашим співвітчизником!».

— Тебе зовсім, до краплини, виправдовують, Іванку! — сказала Ружена і обняла чоловіка. — То ж наша газета писала у твій захист.

— Виправдовують, та я не виправдовую себе, а то ще гірше. Не себе, Яне, боронив я, а вас. Ви мені дорожчий за того англійця.

— Словом, про це більше згадувати не будемо. Добре? Давай поборемося? — запропонував Свадеба.

Жінки засміялися. Зареготався і сам Ян. Вже одного разу боровся з Іваном. Колишній квартирант почав приміряти свою силу: встромив мізинець за Свадебів ремінь та й поніс Яна на кухню, до жінок.

— Ліпше, Яне, щось заграйте на скрипці, — попросив Сила.

— Дуже радо, дуже радо! — погодився той і відчепив з клинка стареньку бураву скрипку.

Бринькнув за звичкою по всіх чотирьох струнах, потягнув смичком, і в кімнаті полилася мелодія про голубий Дунай. Повільно поніс свої води, захлюпав хвилями, і випливли з них русалки-красуні. Та по габах почали кружлятися, розсіваючи польові квіти по обох берегах. Ружена збирає їх, приносить Івану. Потому знову побігла, почала сплітати віночки та кидати ними на запінені хвилі. Дивиться за різноквітними коронами-вінками, а вони гойдаються на габах і зникають далеко-далеко у водних блискітках.

* * *

«Ба ци щасливий я? — гадає собі, ідучи по широкому хіднику Нью-Йорка. — Правда, ліпше було дома бути, коло Ружени. Аби лише здорова була. Тяжко їй буде, айбо там Свадебова не лишить її самітньою. Вони, як дві сестриці. Пишуть, що все добре. Та й у мене все добре йде. Ще тиждень побудемо тут та й повернемося…».

— Пане Сило — звернувся до нього Маклер, котрого пані Герцфертовова виділила супроводити Івана по місту. — Ви ще не зморилися? Мене таке місто дуже дражнить. І ще, прошу вас, ноги, ноги не так служать.

— Ми ще й не ходили, пане Маклер! Я би й домів пішки пішов, якби пустили. Найліпший моціон, як ви кажете, ходити пішки.

— То я розумію, пане Сило. Та я думаю, краще буде, коли сядемо в авто?

«Що за чудний отой Маклер? Майже дві години ходимо, а він мовчить та фучить. Ба ци не сердиться на мене? Айбо за що? Що я з ним не поділив, корінець би ’му висох?..».

Вирішив зазвідати:

— Ви, часом, не хворі, пане Маклер?

— З чого ви це придумали?

— Вижу, дрімаєте по вулиці.

— Старість — не радість, — неохоче відповів і сам почав гніватися за таке визначення своєї особи, та було пізно.

— Ви ще, нівроку, як легінь-парубок!

Саме оцими словами зовсім доконав Маклера. Той різко зупинився і повернувся до Івана.

— Ви смієтеся? Мені вже, прошу, скоро п’ятий десяток. Піввіку!

— Я би не сказав…

Маклер дещо заспокоївся добродушною відповіддю Івана.

Та не так йому сказала пані Герцфертовова, коли він, старий холостяк, запропонував їй руку. Думав, удовиця охоче піде за нього, аби тільки заїкнувся. Та власниця цирку мала на думці зовсім протилежне. Добре, що нікому не говорив про свою потаємну любов з Герцфертововою. Маклер знав добре тримати язик за зубами, хоч і рідкі вони в нього. І все старався для збагачення вимріяної господині. А та прямо так і сказала: «Не думайте, Мачеку, же я — бабка. За мною не такі ганяються…». То правда, прошу вас, що ганяються. Тільки не за її підфарбованим волоссям, а за грошима, за багатством. А він, Маклер, хотів би нарешті мати свій власний домашній затишок, співбесідника у тяжкі, нудьгуючі хвилини розпачу. Досить було валандатися по чужих закутинах!..

— Вам куди? — спитав таксист.

— Куди хочете, — відчайдушно мовив Маклер, сідаючи в авто.

Чим далі відходило авто, тим глибше замотувався у свої думи, у своє невдале залицяння-женихання.

Виїхали на Центральне авеню. Потрапили в мишоловку легкових автомобілів, автобусів і грузовиків. Таксі повзе, як слимак. Іван дивиться у вікно на високі стіни будинків. «І там люди живуть. Під самими хмарами…».

— А парк у вас є? — спитав Сила, не по порядку зібравши слова. Та шофер, очевидно, зрозумів його.

— О’кей! — таксист повертає вліво і незабаром вони зупиняються коло Центрального парку.

Поправді чудово звідси дивитися на оті високі домища. Машини, цілі потоки машин пливуть безшумно. А небо велике, як на полонині. Сонце вже схилилося, аби подрімати. Повітря на заході стає зеленуватим. В ньому вже більше цитронової барви. При такому світлі ще ліпше видніються ті попід хмарні будинки.

Потому повітря стає густішим. Більшає вогнів. Парк швидко порожніє. Закохані і старики поспішають до його околиць, де менше зелені і самотності. Вночі цей парк — чудове пристанище для злодіїв. Навіть поліцейські, і ті більше притримуються його головних артерій. То ввечері. А вдень тут — справжнє царство для дітей. По деревах стрибають білки, на хідниках воркують голуби, на озерцях грають у м’яча…

Поверталися до цирку, коли вже по парку почали шастати поліцейські патрулі.

Машина вилетіла на круті груди моста Трайборо-брідж,і перед очима постало похмуро-величаве сизе пасмо хмарочосів…

Потім знову були вулиці, автомобілі, коричневі будинки, обплетені, наче павутиною, пожежними драбинами, люди, що товпилися на перехрестях, пропускаючи транспорт, скляні стіни магазинів, яскраво-крикливі вивіски…

Всі в той день виступали чудово. І настрій у кожного був піднесений, як на свято. Лише Іван подумки переносився до Ружени, мовчав, ніби самотнім залишився посеред того парку, де побував з Маклером.