Поки Іван роздумував, усі місця в цирку були зайняті. Партери і ложі осліплюють коштовностями паній, одягнених у вечірні туалети. Чорними плямами виділяються смокінги чоловіків. Рябіють мундири військових. Лише у рядах, що оперізують ложі, сидять, очевидно, скромніші глядачі.

Серед публіки панує на диво піднесений настрій. Зал стримано гуде у передчутті незвіданого видовища.

Артисти чатують у форгангах, чекають сигналу на вихід. Хвилюються. Прислухаються до гудіння залу, до його дихання.

Настрій у всіх майже тривожний. Іван стоїть збоку та милується своєю Руженою.

Підбіг захеканий та неспокійний адміністратор. Щось перепужено гелготить. Ружена перекладає Івану:

— Вже заходять у цирк міністри, графи, видатні артисти, професори. Скоро має надійти король з королевою та їх почт. Чому він хвилюється? То дуже поважна причина. Адже жодного разу їх королівська величність не удостоїли такою честю наш цирк. Це для нього, власника цирку, велике, незабутнє свято, разом з тим — грандіозні клопоти, не кажучи вже про видатки.

По залу розлетівся шквал оплесків. Глядачі встають. Ружена відхилила оксамитове полотнище і крізь щілину помітила, як у центральну ложу заходить королева з королем у супроводі кількох чоловік. Сіпнула Івана за рукав.

— Поглянь, яка гарна.

— Айбо не файніша за тебе, Ружечко!..

— Для мене ти — найліпша і найцінніша королева! — шепнув їй на вухо, не зиркаючи навіть у бік тієї ложі. А ти — природа, створена мудрим Богом!

— Не філософствуй, а подивися, яка красива!

Над манежем засяяло яскраве світло. Оркестр заграв гімни Великобританії та Чехословацької Республіки.

Коли ще в залі не стихли оплески після гімнів, музиканти заграли марш. На величезний килим, що на цей раз засланий сліпучо-білим шовком, могутнім кроком виходить Іван Сила, несучи всіх артистів. Амброзі Грозні зістрибнув з Іванової долоні і почав представляти їх англійською мовою. Артисти один за одним відлітали з Іванових пліч.

Містер Брондіс — так звуть директора і головного адміністратора — нервував. Переходив від одного форгангу до другого, зазирав у зал, а найбільше націлював монокль у той бік, де сиділа королева.

Обличчя містера Брондіса засяяло раптом маленькими променями-зморшками. Гей, ні, не сподівався він, що англійці так гарно прийматимуть чехословацький цирк. То був ризик. Ризик, на котрий штовхнула його королева. А раз вона прийшла, то від нині стане в її очах чудовим організатором. Потому виклопоче для нього місце й для театру. Отже, примхи королеви задовольнить не так заради її величності, як заради свого майбутнього бізнесу. Ну той що, якщо програє якусь там тисячу фунтів! Хто нічим не ризикує, той нічого не має. Або пан, або пропав. Правда, втрачати щось Брондіс не мав наміру. Тим більше, той Сила заворожив публіку.

Брондіс склав на черево руки, почав перебирати пальцями, та так і закляк. Витягує товсту коротку шию, аби ліпше роздивитися, що там Сила мудрує коло машини з тим ланцюгом.

Іван приладнував його до передніх гаків вантажного автомобіля.

Заворожена тиша давила в голову. Чути було, як перешіптуються.

Сила кладе ланцюг на ніс і вирушає з широкого форгангу. За ним покірно тягнеться великий вантажний автомобіль.

Музику заглушили вигуки та оплески.

Іван зробив коло на манежі та й повернув до виходу.

Містер Брондіс заметушився, поздоровив Силу і побіг кудись, розчепіривши руки. За якусь мить приніс пляшку шампанського і два високі келихи. Поклав на столик. Покликав до себе Івана. Сила низько схилив голову, подякував за увагу його особі. А коли директор виповнив келихи іскристою, шипучою рідиною, сказав:

— Лише з королевою!

Містер Брондіс насторожився. З королевою? Та ж він, Брондіс, і сам не має такого права! Чи не багато захотів містер Сила?

Саме в цю мить надійшла Ружена. Іван зрадів:

— Ось і вона! — поцілував руку дружині. — Знайомтесь, містер Брондіс, моя королева — Ружена Зіклова!

Всі троє засміялися. Тепер уже містер Брондіс не хвилювався так, як на початку вистави. Залишився всього один номер. Та не виступи чехословацьких артистів тривожили його. Брондіс частенько поглядав у монокль. Аби пересвідчитися, як там, у королівській ложі. Коли королева з королем посміхалися, на його обличчі це віддзеркалювалося.

Прибіг помічник Брондіса. Вручив директорові цирку папірець. Брондіс швидко пробіг його очима і раптом заметушився. Наче в нього горів цирк. Приклав до губ вказівного пальця. Це означало, що він має в голові серйозну думку, котру не хочеться випустити з вуст.

— Міс Герцфертовову! Негайно! — залишив недопите шампанське, і сам побіг шукати її.

Чому той папірець так розладнав настрій двох власників цирку? Ба ци не сталося якесь лихо?

Пані Герцфертовова, чітко карбуючи дрібні кроки, наближалася до Сили. На келихи не звернула уваги. Одразу заговорила до Івана, тримаючи в руках той же папірець, що був щойно у Брондіса.

— Ви бачите, що це таке, мій дорогий витязю? — запнулася, показуючи Івану записку. Та, окрім кількох латинських букв, Сила нічого не встиг вичитати. — Сама королева удостоїла вас уваги! Ось читайте, читайте цей рядок!..

— Може, Ружена знає по-королівському, а я знаю лише по-своєму.

— Я прочитаю сама. «Захоплені грою Джона Сили! Ми були б дуже задоволені, коли б добрий Сила мав таку шану до нас і виконав наш улюблений вид спорту — бокс. Чи зможе він? Власноручно — королева його величності короля Великобританії та Ірляндії…».

— Містер Сило, благаю вас, виконайте цю просьбу королеви! — просить містер Брондіс, зробивши реверанс, як дівчинка.

— Я не маю права залишитися перед вами у боргу, — стримано, але благаюче піддакнула пані Герцфертовова. — Це вам буде окремо виплачено.

«Не королева мене інтересує. Гроші треба, аби Свадебу викупити з темниці…».

— Ви пробували коли-небудь займатися боксом?

— На мою душу, пані Герцфертовова, не пробував. У кінові видів, як бавилися. Отакими великими рукавицями лупилися двоє!

— О, то є, прошу, бокс! — зраділа власниця цирку. — То є, молодий витязю, національна гра англійців!

Іван поглядав на Ружену. Вона не втручалася в розмову пані Герцфертової. Заперечувати або умовляти її не мала права. Такі обставини склалися. Тим більше, вона просить Івана. І не для кого-небудь, а для королеви! Сила чекав, що скаже Ружена. Мовчала. Лише кліпала великими віями, що закривали її круглі з голубінню очі.

— Як хочеш, Іванку, — нарешті стиха мовила вона.

— Вам, молодий витязю, належить тільки оборонятися, — поспішала проінструктувати свого слугу власниця цирку. — Все то — формальність. Я впенена у вашій мужності. Ви, бачу, погоджуєтеся? — запитала і тут же кивнула Брондісу. А Івану шепнула: — Від мене особисто маєте тисячу фунтів. Згода? — До дружини: — Ти, Руженко, не ревнуй, що ми перешіптуємося. Діло для мене вище за кохання!..

«Гроші бавлять, корінець би їм висох!.. А, може, удержу? Тисячка фунтів — то немала сума. Менше треба буде позичати…».

— З ким маю бавитися? — рішився Іван.

Невисокий на зріст ротатий чоловік у коротких гетрах-штанцях притупцював, сунув Івану рукавиці. А ось містер Брондіс веде кремезного чоловічиська в довгому плащі-халаті.

— Джексон! — прогучав Іванів суперник ведмедячим звуком, потискуючи йому руку.

По мегафону уже оголошували, що на прохання королеви Великобританії та Ірляндії за кілька хвилин на рингу зустрінуться два боксери.

Знову зал зашумів, загудів, як водоспад.

Просто на манежі влаштували ринг. Пришпорена нестерпним очікуванням, бринить, як вулик перед вироєм, п’ятитисячна маса, занурена в мряку. Тонкі промені прожекторів вихоплюють з кромішньої пітьми лише ринг. Біля нього щільно примостилися журналісти.

Гей, не знав Іван, що за лічені секунди на тому білому рингу розсікаються брови і гордієві вузли людської долі, кришаться щелепи і честолюбні наміри; що за оті короткі секунди збиваються статки і створюються легенди.

Лише Джексон добре знав про те, як довго тягнуться оті секунди, коли ти, загнаний у куток, шукаєш порятунку в глухому захисті від всюдисущої пари рукавиць безжального суперника, що життя боксера вимірюється іноді в один раунд…

Раптом у залі стало душно, наче від тих рукавиць розповзалося тепло по приміщенню. Палаюче світло прожекторів ще пронизливіше вп’ялося в білизну рингу. Першим до помосту іде прапороносець. Джексона супроводить суддя, тренер, масажист.

— Джек-сон! Джек-сон! — скандує п’ять тисяч глядачів. І в цьому був свій потаємний смисл. Вся Англія жагуче прагнула перемоги своєму призеру. Батьківщина боксу глибоко сумувала, що з тисяча вісімсот дев’яносто восьмого року Великобританія не мала чемпіона світу з тяжкої вагової категорії. Горді британські голови схилялися перед непереможеними американцями.

— Дже-ксон! Джек-сон! — злітало під стелю Тауера. І в цьому ревінні відчувався невтолимий голод видовищ. Бій між англійцем Сойерсом та американцем Хіменом оспівав колись у віршах Теккерей в сатиричному журналі «Пан». Та хіба то була боротьба? Навіть збиралися на неї потайки від влади. На поєдинку було присутніх всього тисяча чоловік, один лорд і кілька єпископів. А тут — весь почт королівський. І п’ять тисяч фунтів стерлінгів покладено на бочку.

Для чого затівають цей бій, що не вкладається в жодні спортивні рамки? Тим більше, що Іван Сила не має щонайменшої уяви про бокс? Для чого? Для розваги. Для грошей. Для сенсації. О, англійські шкрябарі-газетярі знають, під яким соусом-підпражкою піднести читачам цей непередбачений бій. Таке задоволення коштує великі гроші. І в світі стерлінгів дозволяється все. Аби тільки пахло зиском.