Що не кажіть, а в Лондоні повітря ліпше, як у Берліні. Бо тут парків мають багато. І море дише майже так свіжо, як Боржава. Острів, мов корито. Стоїть посеред моря…

— Я думав, що Лондон не такий.

— Яким же ти уявляв його?

— Величезне похмуре місто, з високими будовами, з трубами заводів, фабрик.

— Того ти не побачиш, Іванку. Тут у центрі міста, бачиш — бульвари, парки, квітники… Красиво, правда?

— І людей менше, як у нас.

— Сьогодні ми маємо неділю! Що ж би ти хотів? Лондонці моляться. Не так, як ми, безвірці, бродимо по місту. Магазини і ресторани, театри, концертні зали в Англії в такий день всі зачинені. Чудні оті англійці.

— Гей, чи не чудні. Ти зо мною виділа Чарлі Чапліна у кінові? Сміхотворець та й готово! Такого й люди люблять.

Обоє засміялися та пішли далі, перезираючись.

— Англійці взагалі сміхотворці. Десь триста років тому уряд заборонив показувати людям будь-які видовиська. Потому з’явилося на світ кіно. Як тільки закінчується ранкове богослужіння, англійці поспішають у кінотеатри. На них той закон не впливає, бо виданий ще тоді, коли й електрики не було…

Пані Герцфертовова знала вже, що англійці стримано нагороджують оплесками навіть тоді, коли вистава їм подобається. Принаймні, вони не видають захоплення зовні.

І ось — по залу прокотилося перше «браво».

Власниця цирку стояла зачарована: «Зачекайте, зачекайте, ви ще побачите, що витворятиме для вас мій витязь!».

Шквал оплесків супроводжував кожний номер. Зал гримів. Сміх перекочувався хвилями, коли на арену виходив Амброзі Грозні. Лондонці шаленіли, коли акробати-канатоходці Зденек Мірка з Руженою Зікловою робили свої повітряні сальто, чи коли жокей Сватопулк Ганзелка вистрибував на своїх неосідланих коників.

Амброзі Грозні веселить публіку своїми нехитрими фокусами, і раптом погасло світло. З лівого форгангу просувається, освітлений прожекторами, величезний картонний ящик. Освітлення збільшується. Під ящиком вже видніються чиїсь ноги.

Громіздкий ящик обережно обпирається на ріг, а з-під нього показується Іван Сила. Розриває папір-картон з одного боку. Звідти вистрибує Регіна Штаткова. Розірвав далі ящик — іна манежі з’явилася клітка з Гамлетом. Крізь бурю оплесків ледве було чути якісь вигуки. Та не звертав на це увагу, бо треба було йти готуватися до наступного виходу.

Після «Ведмежого вальсу» Іван показав той свій перший номер — «Зуби мамонтові», як назвала його пані Герцфертовова ще в Берліні, не знаючи, майже, що у того вимерлого слона були не зуби, а бивні. На цей раз Іван так майстерно прибив долонею плаху до стола, що дехто навіть не повірив, що у його руці не було молота. На манеж вийшло кілька чоловік. Почали обмацувати дошку, перевіряти, як експерти, чи, бува, не підробка-дурисвітство те. Та плаха, виявляється, справжня, дубова. І цвях також металевий, як і інші. Потермосили руками, аби витягти звідти. Та разом з гвіздком лише теліпався важкий стіл.

Іван вийняв з кишені хусточку, приклав на шляпку цвяха. Нахилився. Схопився руками за дошку — і двадцятисантиметровий цвях стирчав у зубах. Зневіри, котрі контролювали достовірність трюка, мовчки стояли, поки Іван вкланювався публіці і щось перебирав пальцями. Повернувшись до тих, що перевіряли, вручив їм латинську букву «С», зроблену з того ж таки гвіздка. Власними руками.

Рано-вранці газети рябіли великими заголовками і фотографіями. В одній навіть домудрилися вмістити Силове фото з цвяхами у руках. Під ним текстовка: «Купуйте наші цвяхи! Вони міцні, надійні, легко входять у дерево!». На другому знімку — Іван за обідом. «Харчуйтеся у нашому ресторані! Наші страви висококалорійні, мають здатність збуджувати силу!».

Після шестиденних гастролей у Лондоні пані Герцфертовова одержала телеграму з Блекпула. Королева Великобританії запрошує чехословацький цирк виявити їм честь і показати свою програму. Не встигла власниця цирку розібратися як слід у тій телеграмі, а всюдисущі агенти-маклери вже стукали у двері готелю.

— Я ще не встигла подумати, — одповіла пані одному з них.

— За п’ять виступів плачу гроші заздалегідь, — не здавався той. — Ви розумієте, королева прагне розваги. Вона там на відпочинку. З королем і почтом. Вона вагітна, майте на увазі. У такому разі жіночі примхи задовольняє навіть чабан… Після першого ж виступу ви можете повернутися знову сюди.

— А реквізити? Нам нелегко збиратися з постійного місця.

— Ми все зробимо, — переконував агент. — За свої кошти. То ж сенсація на весь світ! Такої честі не кожний удостоюється, повірте мені!

Пані Герцфертовова прагнула одного: якнайбільше зиску для себе. Думку артистів вона ніколи не вислуховувала і не зважала на неї. Яке рішення прийме, таке й мусить подобатися всім. На те й власниця!

— Коли вже так просите, то за подвійну плату я можу відвідати Блекпул і зробити приємний сюрприз для вашої ясної королеви. Себто, виплатите мені на мій власний рахунок повну вартість десяти концертів.

Агент-маклер замешкався, а за якусь мить відповів:

— Можете збиратися!

Великий автобус, забитий реквізитами та багажем артистів, мчить до Ірландського моря. Блекпул неблизько: триста п’ятдесят кілометрів їзди…

Нарешті з’явилося океанське узбережжя з розкішними віллами та котеджами-особняками. Околиця міста забудована готелями для туристів та відпочиваючих. Не кожному по кишені скористатися такими розкошами. Номер в готелі тут втричі дорожчий, аніж у Лондоні. Обіч вулиці крикливими вивісками запрошують до себе ресторани, кав’ярні, бари, дансінги…

Ось і циркова арена. Будова займає весь чотирикутник великого кварталу. В цьому ж приміщені — ресторани, дансинги, атракціони. Увінчує будинок Тауер — величезна вежа. Звідси походить і назва цирку.

Ліфтом піднялися на найвищу площадку. Звідси, як на долоні, видно все місто-курорт і далекий морський горизонт.

На відміну від звичайних, зал цирку Тауер — квадратний. А чотирикутний амфітеатр обрамлює круглу арену. Купола тут немає. Його замінює стеля, яка висотою, правда, не поступається перед найвищими куполами. В розпалі курортного сезону тут щодня дають по три вистави. Одну й ту ж програму показують іноді й по півроку. І тому сьогодні на прощальну виставу американського цирку майже половини квитків не продано.

Чехословацькі артисти вирішили піти подивитися виступи своїх колег з-за океану. Тимбільше, що в недалекому майбутньому і самі збираються туди на гастролі. Про це вже не раз нагадувала власниця цирку. Тому цікаво подивитися-познайомитися з роботою прямих суперників на цирковій арені.

Пані Герцфертовова не поскупилася навіть купити кожному квиток. За власні гроші. Гей, знав уже дехто, чому їхня господиня така щедра. В Лондоні щодня аншлаг. Та й за цю поїздку їй перепаде чималий шматок золота. Йому вона завжди віддавала і віддає перевагу. Навіть перед фунтами стерлінгів, які добре ціняться на світовому ринку.

Іван з Руженою сіли в зручні крісла. Звідси добре буде видно все, що робиться на арені.

— Красно змайстровано, — сказав Іван, розглядаючись по залу.

— То є модерно зроблене! — захоплюється Ружена.

Прожектори освітили весь манеж. Він чомусь залитий водою. Посередині стоїть острівець. Світло падає на нього. На острівці заворушилися чоловічі постаті: одна товстелезна, а двоє — худих-прехудих, як тріски. Вони нібито залишилися на острові після катастрофи корабля. Що з ними далі буде? Глядачі чекають хвилину, дві, три. Товстун позіхає. Дивиться у далеч. Рятунку немає. Ліг на живіт. Перевертається з боку на бік. Худенькі чоловіки в жалобі поглядають на нього. Десь на п’ятій хвилині він знову піднімається, покректуючи. Кличе до себе худих. Почав їх лупити поза вуха. З усієї сили. Ті один на одного падають і сміються до сліз. Нарешті худенькі встають. Беруть товстуна за руки, за ноги і переносять через воду.

Іван засовався в кріслі і шепнув Ружені на вухо:

— А сміятися коли будемо?

— Зачекаємо ще, Іванку.

— Я думаю, цирк має запалювати чоловіка. Підносити його настрій. Нести добро і радість. То — дикунство! Наш Гамлет і той більше користі приносить глядачам, — сказав уже голосніше, та його все одно посторонні не розуміли, бо галакали по-своєму.

— Ти чуєш, декому й смішно?

— То штучний сміх, як і той виступ. То сміються циліндри, а не люди!

А ось і другий номер. На арену, рачкуючи, вийшла мавпа. Вона бралася по канату аж до стелі. Потому почала перестрибувати з одного каната на інший, хапалася за атрибути, що висять на значній висоті, одною рукою тримається за гойданку. Раптом мавпа зірвалася, впала на клітку. Почала шкрябатися в непристойне місце, ловить «блохи» і кидає в публіку. Схопилася, побігла по рядах. Прискіпується до жінки. Та з криком зірвалася з місця, шукає рятунок, гублячи один за одним предмети свого туалету. В ту ж мить мавпа повертається в манеж, плаче. В залі сміються. Мавпа розгнівалася і рве на собі шкуру. З-під неї з’являється акробат.

— Мерзко людям показувати таке! — буркнув Іван і ледь було не сплюнув. — То не в цирку треба показувати, а в хліві!

— Англійська публіка. Може, їм подобається таке?

— Не знаю, що треба мати на тому місці, де має бути голова…

— Не забувай, Іванку, то ж гроші роблять усе, а не артисти…

«Всюди бавлять гроші. Народишся — плати. Повінчаєшся — плати. Ховають — плати… Великий містер оті грайцарі!.. Якби їх більше було, то хіба би не викупив Яна з-за решітки? Айбо того не вистачить, що маємо. Ганічка пише, що треба п’ятдесят тисяч. Дорогі то слова, що їх говорив Ян… Людей скликав на страйк та демонстрацію. Хіба їх треба підбурювати? Вони самі всі, як сухе хворостиння: чиркни десь сірником, та з усіх боків почне горіти огонь проти панства. Шкода лише Яна. Як там родина виживе без нього? Порадимося з Руженою, що нам робити… Добре, коли є з ким порадитися. Аби чоловік не бовкнув у якусь галибу[89]. Добре ото мати біля себе таку челядину, як Ружена. А, може, пані Герцфертовова допомогла би? У неї кажуть, більше грошей, як у самого Масарика. І в неї би можна зазвідати…».