— Дякую, — сказав і чомусь подивився на свої капці.

— За що? — запитала і показала білі рівні зуби у посмішці.

— За ваш подарунок, — мовив і неохоче зробив ще кілька кроків назад. Більше не мав що сказати. Слова зібралися десь глибоко всередині і ніби застряли в серці, котре вистукувало шугайську коломийку, під яку Ружена робить свої сальто… — Дякую, — і привидівся той вечір, коли разом пішли у кав’ярню. Розповідали одне одному про своє коротке життя, про родину, знайомих та цікаві бувальщини. Більше не міг винайти ані слова, аби подарувати їх молоденькій артистці, бо та Ружена-парадниця ще висміє його, без’язикого. Айбо кортіло на милощі, хотілося комусь розповісти про свою біду, аби легше зносити її. Бо вже доста набанувався.

Татінко Ружени був акробатом. Кажуть, непоганим. Дівчина навідувалася в цирк. Захоплювалася мистецтвом і майстерністю батька. Переконавшись, що у дівчини є хист і гарна статура, почав її ретельно готувати для циркової арени. Та раптом трапилося нещастя: обірвався трос, і вагонетка, в котрій возили клоуна, впала на батька. Він тут же помер. Ружені було тоді дванадцять літ. Мати з нужди та горя захворіла сухотами і також навіки попрощалася з дітьми. На руках Ружени залишився братик. Він уже тепер в учительській семінарії. Вчиться на її кошти. Номер, що виконував колись батько, назавжди викинутий з циркової програми. Потому пані Герцфертовова залишила Ружену при собі. Тепер виконує у виставі всього-навсього два номери. Та власниця цирку платить їй по сто крон за день. І сама не знає чому: чи тому, що шкодує Ружену, чи тому, що після тієї катастрофи чоловік-п’яниця покинув її, і вона сама стала власницею цирку. Хто її знає?

Іван знову повернувся до гардеробної. Ружена мугикала якусь мелодію. Став перед дверима. Заслухався. Так можна простояти і до ранку, а скоро вже закінчиться програма, і тоді всі гулькнуть сюди. Несміливо постукав у двері. Ружена стала між одвірком.

— Якась біда сталася? — спитала, бо побачила на Івановому обличчі смуток і розтривоженість.

— Я маю вам, Ружено, щось повісти, — ледве видавив з грудей. Широкий халат і той, здавалося, стискував плечі, заважав виговоритися.

— Прошу, прошу, — від подиву широко розкрила очі, ніби вивіряла чи й насправді якась біда трапилась з Іваном. А він збивав докупи слова, аби виповісти їх, як пісню. — Я буду дуже рада послухати.

— Дозвольте, — заїкнувся Іван і поправив коло шиї халат. — Дозвольте вас поцілувати.

Ружена трохи відступилася, а потім по-дитячому запитала:

— Хіба я того заслужила? Ви нині іменинник — пріма нашої програми!

Ще більше розрум’янилася. Іван зиркнув на її груди, що тіснилися під тонким позолоченим платтячком. І не помітив, що й сам, як і Ружена, дише нерівно і тому зі слів залишилися всередині якісь викришки.

Не хотілося образити Івана. Він подобався їй з першого дня, як тільки з’явився в цирку. Айбо не насмілювалася підійти до нього. Гей, знає вона, які очі в колегинь! І на потилиці їх мають. Аби тільки помітили її з хлопцем, то вже незабаром розмотається клубок різних вигадок. Та й Регіна колись шепнула їй на вухо: «Правда, фешак?[86] Га-га-га, якби мені тепер двадцять!..». Та коли вже заміжні милуються ним, кличуть у своє товариство, то чого вона, молода слечна[87], має приховувати свої почуття до нього?

Іван не наважувався підступитися до неї. Це вона бачила не раз. Помічала, та незручно було й самій, аби не сказав, що залицяється до нього. «Кохання треба ховати, як краденого коня, — згадала слова Регіни. — Ліпше бути ласкавим серцем, ніж устами…».

«Чи схожа вона на Терку? — подумки переноситься до неї, айбо замість колишньої милої перед очима стояла Ружена: сувора і лагідна, добра і ніжна, як Терка. — Треба навіки-вічні забути її. Нелегко ото, та мусиш перебороти в собі всю злість і стати у сто раз добрішим, як досі був. Не я винен у тому, не я. Шкода лише, що за вдівця пішла. Той не по любові взяв її, а за руки золоті, за доброту і чемність… Гей, небого, тяжко тобі буде з чужими дітьми. Айбо ти скоришся своїй долі, та й будеш нести свій тяжкий хрест аж до гроба…».

— Чому мовчите? — простягає вона руку. Іван обережно бере її в свою, цілує і горне Ружену до своїх грудей. — Не треба, Іванку, — почала пручатися та знову тулилася до нього, бо не мала сил покинути його, як і він її.

Вони забули про все: і про те, що сюди в будь-яку мить можуть надійти та побачити їх у парі, і про те, що незабаром Івану треба виходити на арену з заключним номером. Все тепер стало незначним і дріб’язковим.

Тільки кохання награвало стукотом сердець величну щиру пісню, котру чули лише двоє, сховавшись від людського гамору.

Мовчали обоє і слухали ту пісню, що бриніла за стуленими вустами.

— Який ви слабий, Іване, — шепнула йому на вухо і глянула в очі, аби пересвідчитися, чи такі вони чисті і ніжні, як були того разу.

— Слабий, Руженко. Айбо для вас я все зроблю, що захочете.

— Пригорніть мене дужче до себе!.. — благає і гладить його кучері.

— Я боюся, — і легенько притулив її до себе.

— Я кажу, що ви слабий! — відскочивши від нього, голосно засміялася. Чомусь зареготався й сам. Сторожко оглянувся, ніби від когось ховався. «Чому вона сміється? З мене? А я з кого сміявся? Гей, ні, отой сміх самохіть вирвався з грудей, бо щастю було тісно у серці…».

Потому знову зустрічалися, кохалися, сміялися…

Перегодя Іван посміливішав. Зайшов одного разу в гардеробну і просто спитав:

— Ти, Руженко, пішла б за мене?

Вона підбігла до нього, приклала теплу руку до чола:

— Температура, здається, нормальна. Що з тобою, колего?

— Ти що, забула моє ім’я?

— Іван Сила! — і раптом посерйознішала. — Ти мене любиш?

— Не знаю. Та коли ми розлучаємося після роботи, переді мною відкривається величезна яма, в котрій я мучуся цілу ніч. Більше я не зможу так, повір мені!.. Я тут дуже самотній…

Ружена замислилась. Обличчя її нагнітилося серйозністю, якоюсь суворістю, стало зовсім не таким, як було хвилину тому. Підвела голову, поправила повісма волосся, що спадало на обличчя.

— Мені треба порадитися з тіткою. Та й самій не завадить добре подумати.

— Тобі одної хвилини досить?

— А ти добре обміркував?

— Добре! — і знову тепло сердець злилося воєдино. — Тебе я вже нікому не віддам — і готово!

— Я й сама не хочу нікого, окрім тебе!..

В цей час Регіна Штаткова повела свого улюбленця в клітку. Отже, один номер залишається до виходу…

Як дивний і незабутній сон, мелькає перед очима той вечір, те, що вже сталося з Іваном…

— Іванку, вас чекають! — вбігла Регіна, бо знала, що він неодмінно буде в Ружени. — Вже прізвище оголосив Грозні.

— Пішли разом, дорогенька!

На манежі вже давно стоїть стіл. А на ньому — дубова дошка, схожа на сволок. Іван бере зі стола великий цвях, показує його глядачам і раптом долонею вбиває в дошку. Уніформісти пробують забрати дошку. Вона не відривається, бо пришита до стола. Іван зубами вириває цвях, і дошка відлітає на манеж. Зал плескає, гримить.

— Мамонтові зуби!

— Си-ла! Си-ла!

Іван стоїть. Чекає, аби віднести з арени артистів. Чомусь не приходять. Де ж Ружена? Що ж би то сталося?

Підбігає Грозні. Шепче Івану на вухо:

— Там якийсь хоче з вами поборотися.

— За кулісами чи тут?

— Де ви хочете, каже.

— Най іде сюди! І Ружені скажіть, аби дивилася!..

— Вона каже, що не боїться за вас.

«Ото добре, що вірить мені, що має надію на мою силу». Іван поправив широкий ремінь. На манеж ступав широкоплечий заводця-головач, що держав перед собою руки, як розсохи.

— Міт-тер-шмідт! — супроводжують німці свого фаворита.

Привіталися-познайомилися. Міттершмідт скинув плащ. Голодним вовком глипнув на Івана. Схопив його за руку. Іван сіпнув собою і відкинув суперника поза себе. Відрахував до трьох, як учив Нейман. Придавив Міттершмідта до себе і перекинув через голову.

Зал закректав, закихкав і затих.

Тільки тепер німці переконалися, що є ще сильніші за їхнього борця. Та гордість не давала примиритися з цим. Німецька пиха здавила мовчанням глядачів у Нейкельні…

Іван, усміхаючись, приймає від дівчат квіти і передає Ружені.

Міттершмідт, очунявши, просить Івана поборотися ще раз.

— Нема часу, гер Міттершмідт. Вже пізно. Приходьте завтра на тренування. Позмагаємося, а чого би ні? Лише добре пофриштикуйте![88]

Примха королеви, або Боксер мимоволі

Пані Герцфертовова вирішила, аби молодята провели свій медовий місяць десь за межами Чехословаччини. Саме на цей час припадають гастролі в Англії. Ружена вже поїде туди втретє. Вона стільки наговорила своєму чоловіку про Лондон, що Івану справді почали привиджатися якісь старі вулиці, Олівер Твіст, крамниця з різними допотопними речами і море, на якому плаває, мов корито, острів Великобританії.

…Поїзд наближався до лондонського вокзалу Паддінгтон. Великий натовп зустрічаючих колисався, рябів, гомонів, як сільське торговище.

Міста, як і люди. У кожного свій характер, свої манери, своя зовнішність, свої слабкості і сила. Лондон не переплутаєш з Берліном, хоча б тому, що тут є отой замок Тауер — старий, як Синяк. Та й люди не такі… Гей, якби увидіти короля! Кажуть, ніби він сидить на троні, айбо не править. Сидить, кажуть, у тому Букінгемському палаці, як чучало, та смачні вина попиває, жінкою своєю милується. Як у казці, та й готово. Без його ока, певне, будувалися ці вулиці та квартали. Будинки як близнята, як вагончики на трамваї. А ще кажуть, що Лондон хотіли зробити столицею світу. Як маєш гроші та голову на плечах, то її можна збудувати і в нас, на пустирі.