Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Болить серце за милою —

Ніхто не загоїть…

Навпроти на табуретці стоїть ворошок цвяхів. Іван бере один з них, поплював на кінчик, приставив до лавиці і вдарив долонею в шапочку. «Нечесний се світ, корінець би ’му висох!..». Цвях проліз наскрізь. Помоцував ним, аби витягти, та той залишався в дошці…

Наче наплинок-намул попаморочив голову той нечесний суд, що відбувся тамтого тижня. Вислідили судці все, до цятки. Лише на мене неславу напустили, напраслики. Їм легко оббрехати чесного чоловіка. А якби Гайхел не зробив на мене випис, то могли затюрмовати ні за цапову душу.

Ось перед очима мелькає цимборик Ростислава:

— Ростислав повідомив нас, — каже, — знав, коли саме пан професор буде на дорозі. Ми двоє виїхали напередодні в сусіднє село Подстрекане, Ростик чекав на тому крутому повороті. Коли показалося Нейманове авто, він жбурив камінь у переднє скло. Нейман втратив, очевидно, управління — і машина полетіла в урвище. Ми вже чекали на неї, забрали ключі від сейфу, від дому, гроші і документи.

— Нащо вам потрібні були документи?

— Крутік дуже схожий на пана Неймана. Він забрав навіть професорове пенсне. Суддя дістав пенсне, віддав Крутіку:

— Почепіть на носа, Крутік!

Той справді мало чим відрізнявся від небіжчика, хіба тим, що мав неушкоджений голос. Коли поклав на голову шляпу, то й поготів ніхто не міг заперечити, що то не Нейман. Навіть Іван привстав та задивлявся на нього, Крутіка.

— Через дві години ми вибрали з банку мільйон крон. По чеку. Ростика там впізнавали, бо вже не раз вибирав чималі суми для професора. Та ще й портфель мав при собі Нейманів. Збиралися втекти в Англію. Вже мали паси[83]. З Англії думали перебратися кудись аж на другий континент, до Парагваю.

«Нечесний се світ, корінець би ’му висох! Ой, нечесний!..».

Іван знову сягнув за гвіздком. Вдарив долонею та так, що цвях показався на тому боці лавки. Ведмідь заворушився. Навіть примружив очі з переляку. Не буде вже Неймана. Прощін би, ще й на кранкасу[84] записав мене. Гроші й там за мене платив. І сам не знаю, за що дістав таку велику суму. Раз дають та треба брати… Та й оті двадцять тисяч дістав, котрими Гайхел заручвися за мене в поліції…» Не буде вже й Терки для мене. Минулося все. Треба посамотіти і не згадувати про них. Уже і домів ганьба повертатися. Бо що скажуть у селі? Невдатник я на сьому світі та й готово…

Г-гах! І ще один цвях розмістився сторцем на лавці, що іноді служила станком.

Всіх трьох участників засудили до страти.

І лише там, на суді, Іван довідався, що до того розбійницького діла мав причетність і Гайхел. Він поспішно виїхав у невідомому напрямку, задешево продавши перед тим своє і Нейманове майно…

Ангальтський вокзал у Берліні зустрів чехословацьких артистів цирку запахом гуми і бензину, впереміж з першими запахами осені та їдким димом від паровозів. Берлінці — насторожені. Мовчазні. Вони ніяк не можуть оговтатися після жорстокого придушення повстання у Гамбурзі.

Міські власті не дозволили влаштовувати циркові видовища в центрі міста. Та це не дуже бентежило пані Герцфертовову. Циркову арену розмістили у передмісті — в Нейкельні, в робітничому селищі, з яким є добрий транспортний зв’язок, і берлінці охоче приїжджають сюди на шпацір[85]. «Головне — дати гарний дебют, аби завоювати публіку, — думала власниця цирку. — Іван їм буде до вподоби».

На прем’єру пані Герцфертовова запросила багато гостей, відомих діячів мистецтва, літератури, навіть деяких депутатів бундестагу.

Іван знову взяв цвях і від нічого робити, почав забивати його у лавицю, котра іноді служила підставкою для артистів. Пані Герцфертовова попрямувала на цей стук. Сила сидів задуманий, сердитий, аж темнотою відгонило від нього. Неподалік дрімав його мовчазний друг — Гамлет.

— Ви вже тут, витязю? — грайливо запитала. Іван від несподіванки встав з лавки.

— А де би мені бути?

— Що тут робить Гамлет?

— Казкуємо з ним. Аби не марудилися, то він мовчить, то я.

— Не спиться?

— Слабий сон маю, паніко.

— А що тут гримало?

— Та то я гвоздики забивав.

— Для чого ота трійця? — кивнула головою на три цвяхи, від яких стирчали тільки голівки.

— Лише так, аби побавитися. Долоні сверблять.

— Ви долонею цвяхи вбиваєте? — остовпеніла наємниця.

— Коли не є що чоловікові робити, то буде і мухам хвости крутити. Бо хто звик до роботи, для того гайнування — мука. Я би щось попоносив.

— Пане Сило! — зраділа чомусь пані Герцфертовова. — А ви, приміром, не могли б більший цвях загнати у дошку?

— Не знаю. Ще не пробував.

Пані крутнулася і побігла.

Він гнівився на себе і на весь світ. Він ладен був поклинцювати усе своє тіло, аби відчувати й на ньому оту біль, що заморювала його серце. І зі злості далі гвоздик дошку, наче мстив їй за свою долю. Як ото Терка могла його зректися?

Іван нахилився до цвяхів. Примостив зуби до крайнього, обперся руками в коліна і вийняв його з лавиці. Поки пані Герцфертовова повернулася з майстром-слюсарем, усі цвяхи лежали на купці. Лише дірки зяяли на лавиці.

— Вже? Чим вийняли?

Іван поцокав зубами.

— Зубами? А вони всі цілими залишилися?

— Всі, паніко, на місці.

Старий майстер лише покрутив головою, усміхнувся, та, підкидуючи кліщами, повернувся до своїх ящиків з інструментами.

— То чудовий трюк, молодий витязю! Ви можете показати його німцям?

— Ото не трюк, паніко, а моя мука, — і затріщав пальцями, гейби хотів їх поодривати з рук. Очужіло повернувся від неї, аби не показати панії злий відблиск у очах.

Іван спокійно переглядав газети, що рябіли чорними заголовками: «Підкарпатський ведмідь — у Нейкельні!», «Поспішайте в «Герцфертов-цирк!», «Чеський силач чекає суперника!», «Десять тисяч марок — переможцеві!». Коли загримів барабан — музиканти починають грати урочистий марш. Швидко пригніздилися на нього артисти. Виніс їх на арену, зробив коло пошани, став посередині. Всі розлітаються з його пліч. З долоні зістрибнув Грозні. Вкланюються публіці. На манежі залишаються тільки Ружена Зіклова та Зденек Мірка. Зал гримить, гучно плескає. Розбурхану масу важко вгамувати. Амброзі Грозні біжить за куліси. Витягує звідти Івана. Знявся такий сміх, регіт, тупіт, що не можна почути жодного слова. Амброзі піднімає маленьку руку. Глядачі на якусь мить втихомирюються.

— Просимо на поміч охочих! — оголосив по-німецьки. — Асистентами.

Бажаючих виявилося кілька чоловік. Кремезний парубок стає навпроти Сили. Амброзі знайомить їх. І раптом оголошує:

— Груди замість ковадла!

Зал занімів у тривожному чеканні: що ж то робитимуть на тих грудях? Грозні попросив асистента піти у правий форганг-вихід. Звідти той виніс грубезного молота, поклав його коло Іванових ніг, а сам знову повернувся за куліси. Незабаром з’явився з величезним валуном, що пригорблював асистента. Поклав того валуна біля молота. В залі така тиша, що чути, як дихають присутні у передніх рядах.

Іван лягає горілиць. Асистент кладе йому на груди камінище. Парубок бере в руки молота. А Грозні каже:

— Цим молотом вам належить розбити отой камінь! — і показав на Іванові груди.

Глядачі завайкали, гейби на кожного мав грянути пудовий бияк-молот.

Асистент замахнувся. Молот глухо вдарив об камінь.

Зал заверещав, піднявся на ноги, аби ліпше побачити, чи ще дише той, що лежить.

Асистент знову розмахнувся. Жінки заквилили, запищали. Гахнув німчук молотом, і камінь розлетівся на кілька уламків.

Іван встає, збирає каміння й відносить його за куліси.

Після нього на арену виходили інші артисти. Іван покажеться публіці лише під кінець програми. Ось Грозні оголошує наступний номер:

— Ружена Зіклова і Зденек Мірка! Вільні вправи просто неба!

«Ружена!.. Треба йти й собі дивитися, — вирішив Іван. — Красно бавляться. Як орел з орлицею літають попід небесами!».

Та їх не бачив він. Перед очима з’являлася Терка: засмучена, потолочена долею, стомлена, як після тяжкої бурі сарна, ходить-бродить понад Боржавою. «Засмійся до мене, ластівочко!..» — просить її, а вона і не зиркнула на нього. Лише хустина з ружами вабила очі поміж верболозом. А пісня прялася, наче довга-довга нитка з тонкого павісма:

Раптом відчув якесь тепло на своїй шиї. Помацав рукою, та там нічого не було. Почулося, що знову обняла його, як тоді, після першого виступу у Празі…

То вже були не Терчині руки: гарячі, ніжні, ласкаві, що в його душу поселили тепло кохання і доброту людську. То були легенькі руки Ружени, які вміли не тільки добре триматися канатів у високості, під куполом манежу, а й палко горнули до себе Івана.

То були руки Ружени Зіклової — отої красуні, що літає зі своїм напарником ген там, під голубим куполом. «Не зірвися, небого, бо більше так високо ніколи не піднімешся…».

Івану згадався той вечір, коли Ружена прибігла до нього, обняла і поцілувала в лице. А потому, підстрибуючи, як дівча, побігла у гардеробну. На якусь мить оторопів і глянув у той бік, куди зникла. Підійшов до дверей. Постукав несміливо. «Чого я прийшов сюди?» — спитав себе і зробив крок назад. Та було вже пізно відступати. На порозі з’явилася Ружена. Розрум’янена, а в очах світилися іскорки тої зірниці, що заглядала у Свадебове вікно…