— З малим там, на постелі… Добрий легіник буде з нього, нівроку, — чи не вперше в житті похвалив свою дитину перед людьми.

Марія підійшла до ліжка, розсунула дітваків, пробралася до Анці.

— Як ви, кумице дорогенька?… — І коли побачила, що Анця не поворухнулася, несамовито закричала: — За бабою біжіть! Ану скорше! Дайте води свяченої!

— Що там, що? — оторопів Федір. «Ба ци не наврочив малого?».

Одірвав від долівки ногу, ступив до ліжка. В ту ж мить широко розкрив очі, ніби в хаті зовсім потемніло. Опустив руки, посірів, як земля, пасмо чорного волосся немічно впало на чоло, і він зайойкав:

— Ан-цьо!!!

Наче від грому, здригнулася хата. А діти, мов курчатка, попритулювалися до ліжка, ніби віщували, що з цієї пори посиплеться на їхні голови зловісна, холодна буря, котра супроводжуватиме їх усеньке життя.

Анця не поворухнулася. Федір потермосив її за плечі.

Вперше за життя, як дитину, взяв свою жінку на руки. Притис до своїх гарячих грудей.

Голова її безсило хилилася вниз, до землі.

Понад Синяком-горою громадилися молоді осінні хмари. Вони ставали в коло, обіймалися одна з одною і гуртом, як діти, цілу ніч проплакали над селом…

Школа

В ту осінь картопля вродила дуже скупо, тому Федір ходив мовчки і зажурено, немовби в нього корова здохла, а чи десь загубив жачків-гаманець, набитий грішми. Такого гаманця він, правда, зроду-віку не мав і, очевидячки, не буде мати. Оті грайцарики, що має, туго зав’язує у вузлик, котрий щоразу при ньому у глибокій кишені. «Майже виведеницею стала, — думав про своє Федір. — Треба буде поміняти. А може живиця висохла?»

Обережно викопує мотикою ямку, аби вивіритися, чому не вродила картопля, яка тому причина. Взяв зісподу жменю землиці, розтер грудки на долоні, зиркнув на небо, ніби хотів попросити Всевишнього, аби той дужче підкрутив ґніт на своєму світилі, бо він, Федір, недобачає. Та сонце вже йшло далеко за полуденок, як і його літа, тому, певне, й недовиджав. Ґрунтець запах житнім хлібом, засяяв грайливими піщинками. «Годувальнице моя дорогенька, пошкодуй мене, як я тебе шкодую. Бо ти єдина на білім світі можеш мене зробити добрим ґаздою або випровадити з тайстриною[1] по жебрах. Пошкодуй мене, прошу тя!..»

Стояв і дивився на червеницю[2], аж поки очі не набрякли слізьми.

«Живиця слабенька… Гей, знаю я, небого, що слабенька. Та де я візьму тої живиці, котру просить земля?»

Якось, ідучи додому з батьківської частки, Федір спинився над висохлою млакою[3]. Від сонця в болотищі порепалася земля. Федір відломив кусник, розкришив на долоні та аж посміхнувся: «Живиця! І задарма пропадає. Гріх буду мати від Бога, як залишу її марнувати!..»

І Федір виплітає з верболозу сім кошарів. «Чи не на нове ремесло перейшов Сила?» — перепитувалися сусіди, як уздріли у його дворі цілу череду плетениць. А Федір і не думав зраджувати своєму пращурському ділу. Скорше — навпаки.

Прийдешнього дня вивів своїх синів на старий мочар і сказав:

— На червеницю поносимо. Іван буде мотики гадковати[4]. Анцька — корову в лозняку попасувати.

— Я піду корову дозирати[5], — озвався Іванко. — Анця най мотики гадкує…

— Не пискай! — прикрикнув батько. — Будеш ото робити, що я кажу.

Потому, як помер найстаршенький, а за ним і жінка, Анцька — одна-єдина донька серед хлопчуків — ставала доброю помічницею Федора в хижі. Люб’язніше, аніж до синів, ставився до неї Федір ще й тому, що вона ніби з материного ока викапана. Така ж лагідна, роботяща. І лицем нагадувала Федорові про дружину. Доросліші сини помічали це, та не перечили няньові, коли виділяв її на легшу роботу. Іванко не розумів цього і тому просився, аби його відпустили на волю, до своїх ровесників у лозняк.

— Доста вже було бігати. Дев’ятий рочок маєш. Я в дев’ять літ у хащу з няньком ходив…

Переселилася чорна земля з млаки на червеницю. Занудьгував Іванко, як брати покинули його самого біля мочила, однісши повні плетенці горі селом додому. Взяв у руки мотику та й почав копати.

Тяжка мотика. Нянькова. Сам набиває її, клепле, гострить. Синам забороняє брати в руки мотику і косу, нікому їх не позичає. Бо то ж не забавка. Мотика і коса завжди мають бути напоготові, як зброя. Сусіди, правда, не дуже напрошувалися на його знаряддя. Такою, як лопата, мотикою не поробиш цілий день. На то треба мати добру силу. Косу й поготів не просили в нього. Вона — довга, тяжка. Коли Федір починає прокіс, то бере на три кроки. Аби лише було що косити. Гей, якби йому таку кісницю, як у намісника або в графа! Там є де розігнатися. А на свойому — що? Побавиться, доки сонце не перекотиться через Китицю-гору, та й на тому треба вішати косу…

Поки сини повернулися з Федором сюди, на млаку, Іванко накопав цілий віз глини. Тепер сидів на обочині та й дивився на долоньчата. На правій з’явилося якесь чудернацьке намисто. Він поплював на долоні, потер їх, як це робив батько, і знову придивлявся до тих дивних намистин, що пощипували.

Іванко зиркає то на братюків, то на нянька: очі заблищали, як у переляканого зайчика. Тікати? Куди? Все одно треба буде йти спати додому.

Нянько ступав по землі, і чим меншою робилася відстань, тим дужче тріпалося серденько в Іванка. Старші відвернулися від нього і рушили наповняти коші. Іванко зіщулився, крадькома позирав за батьковими ногами, під якими, здавалося йому, вгинається пішачок. Він простував на нього, Іванка. Батько став, неквапливо сягнув рукою у широку кишеню.

— На, гризи, неборе, — мовив, вийнявши з кишені велике жовте яблуко. Дідо дав…

А коли помітив, що в ямці велика купа накопаного намулу, здивовано поспитав:

— Моєю мотикою нагрібав?

Іванко не встиг відкусити з дідового яблука: так і задержали його перед носом батькові слова.

— Я більше не буду, няньку, — почав кривитися, підходячи до нянька. Той узяв сина за руку, мовчки потримав у своїй. Перегодя сказав:

— Я тобі маленьку зроблю. Бо з моєю можеш надірватися. А до мотики треба привчатися. То наше ремесло, неборе…

Старий Сила добродушно глянув на старших синів і нічого не сказав. Лише пальцем повів кілька разів по тугих вусах, які відпустив після смерті Анці. «Ще один копаш[6] росте. Іще одному треба буде землиці виділяти. Тісно на ній, небожата, айбо то нічого. Петро каже, що хоче вже своє гніздо звивати. Най здоров жениться. За такого легіня[7] пішла би і не така ґаздівська дівка, як Мочарчиного. Знає син поле, любить його. Руки дужі має, нівроку. А може, ще й невістку до мене приведе? Айбо того він не зробить, бо сам видить, що і нам нема де обходитися в хижі… Два коблики[8] придає сват. Коблик буде мати від мене. Гей, якби ще ялівку додав за дівкою!.. Ото би зовсім файно було. Потомклюся[9] ще сам із сватом. А може уступить?..»

І сонечко, хвала Богу, уже наморилося через день, почало дрімати. Надвечір’я плететься над селом. Узбіч вулиці, що веде до Федорового обійстя, із землі стирчать чорні деревцята. Де-не-де залишилося ще по листочку, ніби осінь засвідчила на них золотою печаткою: «Урожай зібрала». Синяк також скинув на землю золоті ризи і тепер виглядає, як піп на похоронах: чорний і набундючений. Лише дуби не піддаються осінньому листопаду: міцно тримають на собі ведмежі кожухи…

По вулиці вони йшли один за одним, як і по стежині. Іванко ніс чотири мотики. Міцно обійняв їх рученятами, міряв за няньком кроки. Десь посеред села Федора перестрів чоловічок у чорній одежі. Низько вклонився, простягнув коротку руку: Сила і в сірому потемку пізнав сільського вчителя.

— Покладіть, будьте добрі, кошар на землю, — проспівав той якось по-чудернацьки, витягуючи вперед підбородок, ніби його давив ошийник-комірець, підпертий чорним машликом[10]. — За нумером два сто двадцять і єден, за нумером триста сорок і вусям, за нумером п’ятьсто дев’ядесят і три у метриці значиться, же у вас є діточки, котрим іще мож би ходити в школу, — то-єсть, вони можуть у мене навчатися розузнавати всі букви, всі числа до тисячки. Окрім сего, мій ошколаш[11] за якісь пару зим може опанувати великою таємницею — письмом. Він буде мати змогу замінити хрестики на папері своїм власним підписом. Ви розумієте мене, пане селянине?

Іванко зачудувався з пана: як він багато говорить! Став впритул до батька і спостерігав за рухами розумного чоловіка: той розмахував ручками, загинав пальці і не переставав говорити.

— За сесі дні я обходив усе село, жеби удостовіритися: живуть оті діти, що мають ходити в ошколу, або не живуть? Я узнав: усі живуть коло своїх родителів. Ми договорилися, же каждий прижене в ошколу свого дітвака. Най уже дівок не пускають, айбо хлопці мають бути ошколовані. Ото наші вояки, ото наші оборонителі, ви розумієте? — і лише тепер учитель помітив Іванка. — От ваш, приміром, сей маленький. Як його звати?

— Іванко, — відповів сам за себе.

— Іванко, — повторив учитель, очима обмацуючи хлопця. — От, приміром, він має вже рочків десять?

— На дев’ятий перейшло п’ятьма тижнями, — поправив його Федір.

— Та ви розумієте, що вже з нього могло бути? Не розумієте? У-че-ник! О! — учитель підняв вказівний палець, ніби показував на хрещик високої церкви.

— Пане вчителю, я знаю, що король із нього не буде, аби не завадило би ’му знати хоч чотири значки. Та не піде у довгані[12] до школи. І на зиму не є в нього ні постолів, ні петека[13].

— Розумію вас, пане селянине. Розумію вас, — зрадів учитель, що умовив нарешті Федора. — Ой, як розумію. Та ви чуєте: я сам, поза урядом Ференца-Йозефа, хочу привчити русинських дітей до ошколи. А може, з нього щось вийде? А може, піде у велику школу вчитися? Не всім, розумієте, на землі робити…