— Ба що хочуть з мене оті поліцай ти та судці? — думав Іван, повертаючись з цвинтаря додому. — Заклятий се світ!.. І відборонятися не знаю як.

— Перепрошую, пане Сило, ви не маєте мені щось сказати? — видрібцем наздоганяв його пристарий Маклер, що, очевидно, також побував на загальноміській панихиді.

— Не встиг подумати, — пробуркотів Іван, заглядаючи в землю.

— Но, перепрошую, лише не гнівайтеся на мене, що запитав вас. Я ще раз кажу: мені ви потрібні. І саме тепер. Потому я можу найти когось другого.

— Можете глядати, коли вам треба, — і ступав швидшим кроком, аби відірватися від валькуватого Маклера.

— Ви, перепрошую, чимось невдоволені? — безустанно гомонів Маклер. — Може, вас, пане Сило, платня не влаштовує? О, кажіть, кажіть!.. Ми можемо внести корективи. Одразу на двісті крон підвищую! Чуєте?

— Мене гроші не бавлять.

— Пане Маклер, — перебив цей діалог Свадеба, — почекайте до завтра, бо сьогодні маємо інші проблеми вирішити. Обміркуємо разом, куди йому йти. На все добре!..

«Ба ци має хоч дещо той Гайхел нейманівського? Може, порадив би щось? Бо зоставатися так далі не можна на чужині. Тут можуть так набабрати із чоловіком, що потому скоцюрбишся десь на мотузі…»

І тут же поспитав у Свадеби:

— Яне, а ви не знаєте пана Гайхела?

— Ну, відомий адвокат. Родич Неймана. Соціаліст-утопіст.

— Він топився?

— І тепер ще пливе на дні своїх нездійсненних мрій.

«Най собі мріє, корінець би ’му висох. Айбо нащо давав мені якийсь папірець підписувати, коли гроші сунув? У Неймана я ніколи такого не робив. Майже, той Гайхел має на думці ще й інше, окрім мене. Не любиться він мені. Не піду туди більше й готово!».

А хтось інший, що ніби стояв поруч з його думками, твердив:

«Викинь з голови дурниці, та й підеш. Тобі треба жити!»

«Гей, сам я вижу, що у сьому світі кожний віддає свою силу і розум за гроші. Інакше тебе розтопчуть, як мурянька[81], чи треба буде покласти собі хрест на життя».

«На таку крайність ти не підеш. Ти мусиш учитися. І дякувати Всевишньому, що на твою долю випала щаслива зірка, під якою ти народився. Лише тоді ти по-справжньому відчуєш щастя, коли своє мистецтво, свою природну силу будеш показувати не тільки чехам та словакам. Най дивиться білий світ і заздрить, що такий невеликий, убогий край має богатирів, котрі здатні прославити слов’янський рід! Ти маєш гордитися навіть своїм прізвищем. І завжди думай про завтрашній день».

«Я своїми руками хоч де зароблю, аби мати кусень хліба. Капітали збивати не думаю. За гроші розуму не купиш. Бо де говорять гроші, там правди нема. Силу треба мати, а гроші будуть…».

«Не забувай, що ти не просто вантажник на залізниці. Ти — чемпіон республіки і найбільша сила в Чехословаччині, розумієш? І тобі треба присвятитися цій силі».

Товстобровий, тілистий кучерявець надгинав голову до землі, а вона затверділа і, здавалося, кололася надвоє. «Хто би міг пораяти, як винайти оту славу? Тьфу! — кабзував себе Іван. — Яку славу там славу може принести такий неукий чоловік, як я? Мені якби гроші заробити. Куплю собі нивку, коника чорнявого та й буду з Теркою газдувати, доки смерть косу клепле… Господочку, ба що би няньо повів, якби дізнався, що я став підсудником?», — і нараз зробив заграду своїм думкам, аби не мотрошили його по дорозі.

* * *

Лише після третього дзвінка двері в коридорі відчинилися, і східці повели на третій поверх. У широкій веранді, що виходила вікнами на вулицю, поселилися напівтемінь і тиша. Великий різьблений годинник відбамкав шість — і під високим вікном у фотелі-кріслі заворушилася жіноча голова. Жінка встала, почала наближатися, поправляючи на ходу розкуйовджене волосся.

— Ми прочитали об’яву, — почав після привітання Свадеба, — і вирішили конкретніше дізнатися про роботу.

— Герцфертовова, — простягла руку Свадебі. — власниця цирку мого імені.

Ззамолоду пані Герцфертовова, очевидно, була досить принадною, бо приємні риси обличчя ще й тепер зберігають природний рум’янець, колишню вроду. Лукаво і тужливо відсвічують очі. Губи чітко окреслені густочервоною помадою.

— Іван Сила, — відрекомендував друга Свадеба.

— Го, я вже чула, чула про цього хлопчика! — усміхнулася до Івана. — О, перепрошую! Сідайте, прошу, сідайте!.. З Підкарпатської Русі? Так? Кожний закуток Європи я вже знаю, як свій власний будинок, а там, у вас, пане Сило, ще не була. Зрозуміло, це не має великого значення. Поїду ще й туди. Непремінно поїду. — вона грайливо зиркнула Іванові в очі. — Так, пане Сило?

Іван кивнув головою і запитливо подивився на Свадебу, мовляв чи не схибив щось.

— Наш цирк має великий успіх. І, сподіваюсь, ви вже й самі мали нагоду бачити наші виступи, чи не так?

— Так, правда, що так, пані Герцфертовова. То є неперевершено! — відповів Ян, глипнувши на Силу, котрий навіть щонайменшої уяви не мав про той цирк.

Служниця пані Герцфертової принесла кавовий сервіс, розставила на столі три чашки з блюдцями. Наливаючи терпку, пахучу рідину, власниця цирку приповняла бесіду:

— Отже, аби мій цирк здобув ще кращу популярність, я вирішила включити в програму і силові номери. Як мені вже відомо, — вона повернулася півбоком до Івана, — з вами, пане Сило, мав розмову пан Маклер — виконавець-постановник мого цирку. Чудова людина, чи не правда?

— То є правда, пані Герцфертовова. Дуже рідкий чоловік!

— У мене всі люди здібні, люблять працю, — пані Герцфертова пригладила своє непокірне золотисте волосся. На правій руці в цей момент заблищав браслет і великий перстень з чорним камінцем. — Через місяць-два ми збираємося на гастролі по Європі. А потому — за океан. Я була б дуже рада, коли б у мою групу влився й пан Сила.

— Це від вас особисто залежить, пані Герцфертовова.

— На чемпіонаті я була просто захоплена цим хлопчиком. Він так невимушено, просто, навіть природно поводився там, як у дворі в себе дома. Без викрутасів, без церемоніалів. Сподобався його виступ, і я попросила пана Маклера, аби відшукав та поговорив з паном Силою… Чудесного вчителя мав пан Сила. Чи не правда? Гай-гай, яка то була людина!.. Рідко буває аби в одній особі злилися воєдино розум, сила, доброта, ніжність. Гай-гай, Єзуш-Маріє, яких людей забирає від нас невситима смерть!..

«Скорше говоріть-домовляйтеся, — нетерпілося Івану. — Я вже йду до неї лише за то, що про мого професора так файно повіла…».

— Не переживайте, пане Сило, у мене вам буде не згірше!..

— А скільки буде мати пан Сила? — ніби між іншим запитав Свадеба.

— Я беру на себе все: тренування, навчання. Буду платити йому по сто крон за кожний робочий день, — вона лагідно заблудила очима на Івана.

«Най буде і п’ятдесят. Мені все одно. Аби лише пам’ятала про Неймана…».

Свадеба помітив, що пані Герцфертовова в чудовому настрої, щедра, як коханка, і тому не погодився з запропонованим заробком Івана.

— Пані Герцфертовова, — люб’язно звернувся Ян до власниці цирку, мовби збирався сказати їй якийсь комплімент, — а чи відомо вам, що цей хлопчик заробляє таку суму менше, як за півдня? На вокзалі.

Герцфертовова перевела свій погляд на Івана. Той лише усміхнувся нишком та й далі мовчав. Він мав право вимовчати цей час, не розуміти те, про що йде мова. Так домовилися з Яном. А це дозволено навіть президентським указом. Власниця цирку, як добрий господар, що вибирає худобину на торговиці, ще раз пороззирала його плечі, груди, зміряла очима всю поставу.

— Добре. Багато говорити не будемо. Я люблю діло: сто п’ятдесят крон щодня і, зрозуміло, мої атрибути. Контракт можна укласти хоч сьогодні. На десять років, якщо бажає молодий витязь. Чи, як ви думаєте, пане Сило?

— Мені все одно. Хоч і на все життя, — байдуже вирік.

«От, маєш!» — подумав Свадеба і мусів заперечити Іванів висновок. Та це треба робити тактовно, аби не образити обидві сторони. Іван, правда, не буде заперечувати, бо домовилися ж на дворі!

— Пані Герцфертовова, ви, очевидно, помітили, що він не зрозумів, про що ми говорили. Я думаю, спочатку краще укласти договір на один рік. Цього часу досить вам буде, ласкава пані, аби переконатися, на що здатний молодий спортсмен. Коли вам підійде, — отоді можете й на десять років його забирати. — А вже, сміючись, додав: — І на все життя, якщо його життя належить цирку.

Пані Герцфертовова похвалила Свадебу за таку пропозицію, відшукала в письмовому столі потрібний бланк, заповнила його.

— Я думаю, — прощаючись, проспівала пані Герцфертовова, — же ви, пане Сило, ще вище піднімете гордість мого цирку. Чи не так?

Іван лише опустив голову. «Ба ци не такий ото цирк, як у кочових циган, що мандрують по селах? Не дай Боже, аби м попав у таку засилку, бо няньо мене прокляне. Та й Терка висміє…».

Як тільки минули ріг будинку, Свадеба оглянувся і штовхнув Івана з усієї сили.

— Ти маєш хліб у руках, друже мій! Держи його міцно. Так ти не пропадеш. Тільки одне прошу тебе: примушуй і свою голову, аби й вона також працювала. З таким, як Герцфертовова, треба по-герцфертівськи говорити. Я не проворний, а ти мусиш привчитися й цьому. Проворний ніде не пропаде, бо він як струмочок, і скалу може пробити…

* * *

Завернув у двері, що були відхилені. Потрапив у конюшню. Чотири кінські голови повернули до нього свої веселі очі. «Красні коники! Гей, якби няньові попався хоч один із них. Навозив би дровець на три зими. — поплескав вороного по лискучій шиї. Той від задоволення подубкав ногами, затряс оброком. — З такими не ганьба й на опуст до Мукачева піти… Ба нащо їм оті коники? Може, щось перевозять на них. Малий гуцульський коник ліпше за стаєрського, бо пробереться хоч куди. Та й не кориться… Ба ци не їх дожирати бере мене паніка?..».