Вже сонце схилялося на дрімоту, коли Силу позвали у Палічекову «резиденцію». Там за столом сидів якийсь плеканий пан з довгим лелекуватим носом, обвислим підборіддям, з котячими вухами. Очі й гудзики на чорному плащі в нього блищали однаково.

— Моє прізвище Маклер, — відрекомендувався.

Коли здоровкалися, Іванові здалося, ніби у його руці опинилася губка. Він боявся навіть здавити її.

— Чогось здається, що ми вже давно знайомі, що багато років приятелюємо. У мене так завжди буває, коли зустрічаюся з доброю і симпатичною людиною.

— Дуже дякую вам, пане, за добре слово, але я вас не знаю.

— Досить того, перепрошую, аби я вас знав. Мене ви, сподіваюся, запам’ятаєте від нині?

Пан Маклер чомусь здивовано почав оглядати Силу. І раптом запитав:

— Де маєте медаль?

— Дітвакові дав бавитися.

Маклер з Палічеком переглянулися: що за дивак?

— Я, перепрошую, навіть на пляжі носив би її! — піднявши вказівний палець, серйозно вирік Маклер. — Чесне слово, же на плавки почепив би.

Обидва зареготали. Маклер витер сльози з котячих очей і перейшов на діловий тон:

— Я, перепрошую, головний адміністратор цирку. І, можна сказати, головний постановник циркових номерів. У моїй групі працює п’ять акробатів, дресирувальниця звірів і ліліпут. Він, перепрошую, замість клоуна працює. До чого я це веду? А до того, же ви, пане Сило, можете прикрасити нашу програму. Чесне слово, перепрошую! Зрозуміло, на це потрібна ваша згода. І, зрозуміло, спочатку треба тренування, школа. Велика циркова школа, перепрошую за слово, а потім — велика циркова арена! Лише в цирку ви можете стати великим чоловіком. Ви природжений циркусант. — Маклер потер свою м’яку руку, пригладив її. — Наш цирк виступає не тільки в республіці. О, ні! Ми маємо гарантовані площадки в Німеччині, перепрошую, в Англії, Франції та Іспанії, в Греції та Америці. Всюди маємо успіх. Колосальний!

Маклер помітив, що перелік держав і навіть згадка про новий світ — Америку — ніякого враження на Силу не зробили: він стояв та прижмурювався на Маклера. Той запитав:

— Можливо, перепрошую, ви хочете знати про свій майбутній заробіток? — Маклер улесливо усміхнувся, вишкіривши білі штучні зуби і розчепірив перед Івановими очимап’ять пальців. — П’ятсот крон, перепрошую, буде вам забезпечено на тиждень. Це на перший раз. А там буде видно, на що ви здатні.

Іван і далі стояв байдужим до розмови Маклера. А той, аби заповнити порожнечу мовчання, запитав:

— Ну, то як, перепрошую, пане Сило, ви погоджуєтеся?

— Подумаю, — пробринів, як струна на контрабасі.

— Коли маю чекати на вашу відповідь?

— Через тиждень, — сказав Іван, і сам не знав, чому саме дав такий термін. «Егей, ніколи я не лишу Неймана! Та й побратимів…».

На тому почали прощатися. Іванові довелося ще раз брати в руку оту губку-долоню Маклера.

Не встиг Іван перенести якісь чотири пари ящиків, не втиг поділитися з цімборами-побратимами пропозицією Маклера, як його знову позвано у резиденцію.

На цей раз познайомився з мужчиною середніх років — високим, повнобоким та повнолицим. Він говорив монотонно-сухо, наче молився. Почав такими ж запитаннями, як і Маклер. Правда, скупіший на слова.

— Наша організація, — почав одразу, — вирішила взяти вас до себе на службу. Робота дуже відповідальна. З нею може справитися тільки дуже міцна людина. Людина, що має дужі нерви і силу, здоров’я і розум… З нашої організації вийшло вже багато відомих людей. Вони прославилися на всю республіку… До речі, ви знаєте пана Грдлічку? О, то був чемпіоном нашої держави по штанзі.

Іван раптом звів на нього очі: «Грдлічка? При чому тут він? Та ж Колар працював у поліції! А цей панок, майже, хоче, аби і я таким став? Гей, не буде такого, корінець би ти висох!..».

— Я на таке не здатний, пане, — рішуче відповів. — Чому не берете пана Грдлічку? Кажуть, без діла валандається по місту. А шкода, бо він уже вивчений поліцай.

Панок ніби не почув Іванові слова, монотонно продовжував:

— А ви постарайтеся добре подумати. Це ваше майбутнє, молодий пане. Ще раз кажу: добре подумайте…

— Я вже подумав. Мою будуччину роблю я собі сам. Я прийшов у Прагу на роботу, а не писсіми забавками займатися! — повернувся і, навіть не попрощавшись, вийшов з резиденції.

«Поліцайт! — усміхнувся сам до себе Іван. — Мало їх є на людські голови? Най згорять із такою службою! Та нянько би закляв і мої сліди!.. Ба ци не подуріли люди? Той на циркача тягне, а той — на поліцая. Та доки я не навчуся щось у Неймана, ані на крок не відступлю!..»

Катастрофа

— Багато? Знаю, молодий колего! Та вам це потрібно. У віруючих католиків є свій «Катехизис», за яким вивчають Божі заповіді, освоюють правила віри і тому подібне. Я вам даю свій «Катехизис». Чим скоріше перетворите його в життя, у щоденну потребу, тим краще буде для вас, молодий колего.

Іван гортав ті листки і силкувався запам’ятати кожне слово вчителя, бо знав, що нелегко йому говорити. А про штангу майже забув…

— Ну, про діло, здається все, — плеснув себе по коліну. — Тепер невеличке запитання: де ви буваєте і як проводите неділю, молодий колего?

— Дома.

— Я так і знав! Я так і знав! Я буду заповнювати і вашу неділю. Добре? Завтра їдемо у Карлові Вари і — шлус![75] На вілет![76]

«Неділя… Прогулянка… — подумав тоді Іван, айбо не хотів нічого перечити Нейману. — Для декого, може, й неділя, а мені треба йти на роботу… Але й Чехію манить увидіти. Вздовж і поперек. Кажуть, що Карлові Вари — земний рай. О, то є, кажуть, казка! Поїду!»

— Добре, пане професоре!

А вже прийдешнього ранку авто горнуло під себе бетоновану стрічку, рвалося вперед. Лише телеграфні стовпи мчались йому назустріч і показували дорогу: «Прямо!», «Прямо!», «Прямо!» — шелестіли дерева на обочині.

Нейман мовчав. Гей, якби тут був Ян! Той би про все розповідав. Сила взяв з кишені порозчеркувані Нейманом папірці, почав обдумувати свої майбутні вправи.

— Заховайте. Дома будете заглядати на оті каракулі, — притишивши машину, сказав Непман. — Тепер дивіться та милуйтеся природою. Або щось розповідайте.

— Розповідати? Гей, ні, пане професоре, на таку муку я себе добровільно не передаю. Ліпше буду позирати…

Іван примружував очі, задивлявся на будинки, що збочували від машини, на садки, що зібралися у кола, наче на весілля. Вершки гір піднімалися до сизих туманів і, здавалося, що вони держать на своїх могутніх плечах велике шатро неба. І чомусь на думку прийшов чеський гімн. Так і співається в ньому: «Там, де моя батьківщина, там шумлять води на бистринах, гуляють вітри по вершинах. А в садах — весняний квіт. Земний рай то на весь світ. А то є красива країна. Країна чеська, рідна батьківщина…».

«Айбо у нас дома ліпше… Гей, якби зійти на полонину! Повітря там чисте-чисте, гей би просіяне через сонце. А гори стоять перед тобою, як зеленогриві коні, а поточки теленькають по них, як дзвіночки. Заграє зажурена трембіта…».

— Розказуйте щось, Іване, — вперше професор звернувся до нього на ім’я. — Так ліпше вести авто. Веселе щось розкажіть, бо про біду Карпат я вже наслухався…

«Веселе? Та хіба я знаю таке? А, може, про Терку розказати? Так то лише мене може розвеселити, як ми горнулися одне до одного. А, може, про Синичку, що хотів жінку свою втопити? Ні, про рибака».

— Одного разу, — почав Іван, — пішов наш сусід ловити рибу в річці. Як уже дещо наймав[77], прийшов до нього сторож панського лісу та й каже: «Як ти смів тут рибу ловити, коли знаєш, що за то маєш заплатити штраф десять корун?». А той не довго думав та й одповів: «Тоді мало чекайте, най собі наймаю на десять корун».

— Добре, добре, — засміявся Нейман. — Ще, ще розказуй!

Нейман так розсміявся, що був змушений зупинити авто: в очі набігали сльози.

«Та нащо йому такі сільські дурниці!.. Якби він побув у нас дома, у Карпатах, то сам би побачив, що такого краю ще не зустрічав, хоч і цілий світ обколесив. Затрумбече трембіта, а по горах разом з її піснею розпливаються овечі отари. Десь там, у долині, почулася троїста музика. То верховинці весілля справляють. Веселої тягне гуслярик, замашно ріже в бубон його побратим, а цимбаліст виграє, як оті поточки, що збігають з гір та освіжають серце. Господочку, якби скоріше знову повернутися на отчу землю та до кінця свого життя не стати зайдисвітом! Бо кажуть, усюди добре, а дома найліпше…

Один раз аби я вирвався з чужини, то й десятому буду розраджувати думати про неї. Ліпше дома буля печена, як у чужому світі калач верчений…».

Рушили знову. Нейман, підбадьорившись, весело дивився на на шлях Автомобіль мчався, аж вітер посвистував, а шлях поспішав сховатися під колеса. Іван глянув на крутосхил, що стрімголов летів до річки. Раптом хряснуло переднє скло, машиною сіпнуло. Шлях зірвався. Очі засипало зірками…

* * *

Довжелезними стрілами сонце прорізувало тюлеві гардини, кололо очі. Силкувався повернути голову вбік, а вона не підкорялася. Наче обручем приковали її до білої подушки. Ногу гейби хтось міцно прив’язав до ліжка. «Де я? Чому тут так багато світла? Чому не гучать машини? Чому не чути поїздів? Де я? Хто скаже?».

— Доброго ранку, пане Сило, — тихо, майже пошепки привітався чоловічий голос над головою. «Нейман? Професор? Чому ми тут?».

Піднявся на лікоть і побачив перед собою чоловіка у білому халаті, з маленьким ковпачком на голові. Іван пильно придивлявся до нього: «Нейман? Ні, то не він». Очі пекло сльозами.

— Прошу вас, де пан Нейман?