— Ти сьогодні маєш двадцять п’ять! Жий здоров на многая літа!

— Дякую! — мовив Іван, поправляючи комбінезон. «Звідки знають, що маю день народження? Я й сам забув про нього».

— О! — розгорнув Штремпел свіжу газету і ще раз замилувався Силою. — Як король, на мою душу! Ми думали, що ти сьогодні зовсім не вийдеш на службу!.. То є дуже красно, скажу тобі!

Іван узяв газету, почав розглядати фотографії. Ось він стоїть з Нейманом коло подарованої штанги. Поруч — на п’єдесталі. Головний суддя змагань прикріплює до лацкана піджака золоту медаль чемпіона…

Напарники дивляться на нього зачудованими очима, а він собі спокійно розглядає фоторафії, гейби то не про нього там розповідається аж на двох сторінках. Петер зацікавлено міряє його очима з ніг до голови і йому, Петеру, здається, що Іван найвищий за всіх…

— Подумати тільки — чемпіон республіки! — озвався нарешті Порубка-Старий. — Наш побратим, свій чоловік — і чемпіон! То є, прошу, казка! То є чудо!

— Іще не було в історії чеського спорту, аби золоту медаль одержав простий вантажник.

Лише тепер Іван почав розуміти, що він зробив учора. За кожним його рухом стежили всі. Про результати чемпіонату знають не тільки побратими, а й уся республіка. Треба буде ліпше бавитися, аби доказати, на що ми здатні!

— Що тут буде, лайдаки? — пробулькотів Палічек і закашлявся, спересердя кинувши на землю недогарком сигари.

Іван поспішно згорнув газету, віддав її Штремпелу. Вантажники покосилися на чиновника.

— А яке ваше діло, паночку? — обурився Іван. — Уже й дихнути не можна без вашого ока?

— Но-но, розпустилися! Ану, по роботі! — скомандував Палічек.

— Ану, пригальмуйся, корчаго, — зробив на останньому слові наголос Порубка-Старий. — Ми знаємо своє, а ти — своє знай!

— Ми знаємо і без вас, пане Палічек, що без роботи здохнемо, — перебив їх Горінек, аби не каламутити відносини з експонетом.

— Паном ’го називаєш? — сплюнув Порубка-Старий. — Остання курва! Ми тобі запам’ятаємо, не бійся, усі твої маніпуляції!

— Но-но, увидиме, хто більше удержить!

— Держала би тя колька!! — посатанів Іван. — Ану, забирайся з очей!

Палічек постояв якусь мить, догадувався, очевидно, чого прийшов сюди, та неквапом повернув до своєї «резиденції», оглядаючись на робітників, мов собака, що нашкодила і боїться кари. «Треба міняти тактику, — різав зубами Палічек. — Треба ставати жорстокішим, а то з ними не дійдеш до ладу. Люди, як звірі: чим більше догоджаєш, тим вони більше розбещеними стають. Треба їм підкрутити хвости. Інакше діла не буде!.. Чого йшов до них? — зиркнув на стіл, на якому лежала купа папірців і телефонна трубка. — Ага, Силу треба викликати…».

Став на одвірок, крикнув здичавіло:

— Іван Сіла! Швидко до мене!

— Не йди до нього! Най сам прийде! — підражує замлілий Петер. — Най поколише мало черевом!

— Сіла! Швидко!

«Ба що би ото сталося?.. Най лише попробує задиратися!». Та й неохоче поталапав до нього.

— Бери телефон!.. — пробулькотів Палічек, невдоволено косуючи на Івана.

— Сила взяв трубку. Якийсь незнайомий жіночий голос вітав його з учорашньою перемогою. Що то — жарти? Ні, ні, його серйозно поздоровляють продавці того магазину, де купив собі гирю, бо не раз бачили, що не розлучається з нею і в трамваї. Звідки довідалися? З газети. Там точна адреса. Навіть номер службового телефону записаний.

Поки Іван дякував по телефону за вітання, помічник Палічека згрібав на столі у копичку якісь папірці.

— Ми раді за вас, пане Сіло, — почав той. — Дуже раді, — сказав монотонно, тичучи папірці Іванові до рук. — То ваше…

«Телеграмами поздоровляють… Не мають, куди гроші тринькати. Забавляються. А дехто не має на кусень хліба…».

Надвечір’я чистило свої чорні задимлені крила промінцями сонця, що перестоювало над будинками, гейби чекало на перепустку, що може займати постійне місце на ночівлю. Збоку, десь від німецької чи австрійської границі, на Чехію зазирали хмари — надуті, з червоними, аж бурими вилицями. Сонце нехотя дрімало над ними і просувало свою голову у м’які перини-подушки, вибиті через день альпійськими вітрами.

— А тепер я запрошую на пиво, — сказав Іван, одержавши в резиденції нинішню платню.

— За ті гроші хіба зельтерської вип’єш! — пожартував хтось.

— Усі складемося, — запропонував Горінек, що вже був напоготові.

Почалися шепоти, а дехто навіть відпрошувався.

— Або всі, або — ані єден! — відрубав Сила.

Аби не дратувати Івана у такий святочний день, пішли гуртом. Бо парубок ще може образитися.

Зайняли майже весь вагончик трамваю. Іван за звичкою стояв.

Пригуркотіли до ресторану «Слован».

— Чи не задумав ти завернути сюди? — кивнув на освітлений будинок Порубка-Старий.

— Задумав, — відповів Іван.

— Та там з нас здеруть до нитки!

— Ліпше десь на вулиці вип’ємо…

— І дешевше, і не по-панськи — коло Бріхтерового возика.

— Я запросив, я й буду платити!.. — не здавався Сила.

У великому залі ресторану менше було відвідувачів, бо сьогодні понеділок. Та й у такі дні тут не дуже товпляться. Високі ціни на напої та стравування не дозволяли заходити сюди навіть дрібним урядовцям-чиновникам, котрі завше мали більшу платню за робітників. Жвавіше нині у кав’ярні. Хоч після війни у ній ще не зварили жодної чашечки кави, зате пиво чопували з трьох краників. Висушувалося воно щоденно з десяти-п’ятнадцяти столітровок.

Не встигли порозсідатися, як надійшов молодий кельнер-офіціант з білою севеткою в руках і попільничкою. Взяв із-за вуха олівець і чекав на замовлення. Гей, не так він поводиться, коли якісь вельможі сідають за його столи!

— Прошу вас, недогарки гасіть у попільничці, — виспівав, коли побачив, що Горінек запалив цигарку.

Сила зазлився. Поманив пальцем кельнера до себе і тихо сказав йому на вухо, але так, аби всі почули:

— Ти думаєш, хлопчику, що ми в хліві народилися? Придержи таку думку при собі і ніколи більше не смій випускати її на волю! Бо власні зуби не дуже приємно збирати з землі…

Всі голосно зареготалися. Кельнер принишк, але не вибачився.

— Тридцять і два пива, — замовив Іван, і той щось черкнув собі на папірець.

— Що ще просите?

— Кожному по порції русликів[73].

— Не треба, Іване, я не буду, — першим заперечив Горінек, бо знав, що тут руслики коштують більше, як пиво.

— І по одному кіфлічку[74], — просить Сила.

— Но, то вже багато буде, скрушно помахав головою Порубка-Старий.

…З тамтого кінця залу, десь від буфету, прямо на Івана мантиляє якийсь здоровега. Став перед столом, зціпив зуби, перекосив вилиці. З червоної шкіри у нього сочиться піт. Ге-гей, ге-гей, так це Колар! Ледве впізнав Іван свого вчорашнього суперника.

Піднявся з-за столу, аби привітатися. Та Грдлічка й не думав ручкатися з Іваном.

— Ану, вилітай надвір! — грякнув він.

— Ідіть, молодий паночку, коли вам треба, — пропищав тоненьким фальцетом Петер — непоказний з виду напарник Сили.

Іванові побратими засміялися і почали підсипати колючки під Грдлічкові ноги, на яких він, охмелілий, не дуже-то міцно тримався. Але скоро регіт припинився, бо Грдлічка заскреготав зубами, ніби ними погарчик розгриз, вихопив стіл, підняв над головою. Знялися всі, наче по команді. Обступили тісним колом Івана, аж поки колишній чемпіон не поклав стіл на місце.

— Я тобі покажу, зайдо! — вицідив пекучим струменем, погрожуючи Івану кулаками. «Як відлишитися від нього? А якщо втекти? Але ж людей на вечерю запросив…» — думав Іван.

— Веди його, Іване, на двір, — сказав Порубка-Старий.

Іван повернувся до дверей, вийшов надвір. Майже половина робітників потяглися за ним. Став на хіднику, оточений напарниками. Грдлічка збіз по східцях. Його бичачі очі розширилися ще більше.

— А-га! — дихнув неприємним запахом і засукав рукави на сорочці.

— Перестаньте дуріти, пане Грдлічко!.. — примирливо попросив Іван.

Але в цю мить Грдлічка вдарив його кулаком по голові. Сила не розгубився — скрутив руку недруга і той звився гадюкою. Коли йому вдалося вивільнитися, знову замахнувся на Івана, та тепер не встиг ударити. Під кліпом ока Іван копнув його у живіт і хряснув по голові.

— Не будьте дурнем, пане Грдлічко! — мовив Іван, тримаючи зап’ястя колишнього чемпіона.

Люди дивилися на них з острахом. Розбороняти було ризиковано: то не жарти — стати поміж такими левами.

Скоро десь із побічних дверей ресторану засюрчав свисток. То надбігли поліцаї.

— Пане Грдлічка! — протяжно-здивовано заспівав один з них, склавши руки на животі, наче для молитви. — Пане Грдлічка, що я бачу?

Тільки випустив Іван Грдлічкову руку, як той знову кинувся з кулаками.

Івана заступили вантажники.

Один із поліцейських щось записав, вирвав папірець і простягнув Івану:

— Ви покарані! П’ятдесят крон штрафу!

— За що, пане поліцейський? За те, що Грдлічка не дав нам повечеряти? То несправедливо.

— За справедливість моляться у церкві, а для влади є закон, котрому підкоряється все громадянство Чехословацької республіки! — відказав поліцейський.

— Та закон у ваших руках! — не стерпів Горінек. — І ви повинні керуватися ним гуманно, справедливо.

— Це що? Мітинг? Маніфестація? — зиркнув довкола поліцейський.

— Ану, рррозійдись!

Побратими невдоволено загомоніли поміж-собою і, похнюпивши голови, сердиті поверталися від поліцейських…