— Хлібороб я, пане. І нянько мій хлібороб. І дід ним був…

— Добрий грунт має та земля, від котрої йдуть такі люди, — шептав Нейман, ведучи Івана до невеликого помосту. На ньому стояла штанга. Нейман зняв кілька менших коліщат, відкинув убік. Показав Івану, як треба підіймати оте залізяччя. Той ловив кожен порух, аби догодити своєму новому вчителю. Забавка. Підійшов неквапом до штанги, потер долоні. Схопив за гриф і кинув штангою понад голову, не згинаючи ліктів.

— Ого! Сто! Сто маємо! Сюди! — звав Нейман обома руками Зденека, Павола і Ростислава. — Сюди! — радів Нейман, наче натрапив на скарб. Ті неохоче кинули заняття і прийшли до помосту. Нейман поспішно кладе на гриф ще два коліщата. Перепитав у Зденека, скільки тепер буде вага штанги, хоч і сам достеменно знав, що там сто двадцять кілограмів. Той неохоче відповів:

— Сто двадцять, пане професоре.

— Так! Правильно. А тепер, прошу, подивіться! — Нейман знову замилувався Іваном. Поплескав його по плечу, здавив у нього передплічний мускул. — То є, просім, оцелове свалі![61]

Ех, коли б він, Нейман, мав такі мускули, він би знав, що з ними робити! Та нічого, що Бог не нагородив його. Добре, що є люди з такими мускулами. І хто знає, чи не загримить володар отих м’язів по всій республіці, по Європі, а може, й по світу? То вже від Неймана залежатиме: віднині він його володар і тренер, зрозуміло. Благодатна глина потрапила до його рук: він, Нейман, зліпить з неї, що завгодно.

Словом, не треба роздумувати довго. Діяти треба!

Великі круглі прозеленкуваті очі віддзеркалювали хвилювання і одночасне задоволення. Іван спокійно пригладив непокірне кучеряве волосся, що силком спадало на чоло, лізло в очі, лоскотало.

Зденек подав магнезійовий порошок. Подержав коробку на долоні, а погодя поклав її на край дошки. Нейман показує, що тим порошком треба натерти долоні, оді штанга не сковзатиметься в руках.

— На моїх не буде сковзатися. Мозолі все видержать. У мене долоні, як рашпіль.

Іван спочатку схопив залізяччя, викинув штангу на груди, якусь мить потримав, а потім витиснув її понад голову. Так, як казав Нейман. Професор поглядав то на секундомір, то на Івана. Поспішно замахав руками: кидай, мовляв, штангу на поміст. Та Іван не міг розтовкмачити того сигналу. Тримав штангу десять, двадцять, тридцять… сорок секунд!

Нейман підбіг до Івана, прямо у вухо прошипів:

— Досить! Жили розтягнеш!

— У мене, пане професоре, не з баранячих кишок жили, — і почав крутитися зі штангою над головою. — Усе удержать.

Легенько, наче штанга була зроблена з ніжного кришталю, поклав її на поміст.

Нейман витирав піт з лисини, ніби сам підіймав ту вагу. Від захоплення ляснув у долоні.

— Ну як, колеги, беремо його до себе? — спитав Нейман своїх учнів, що стояли обіч помосту і жадібно ковтали слину, переглядаючись.

— Міцний, — погодився Зденек.

— То є, прошу, справжнісінький екземпляр силача! — Нейман од радощів за знахідку знову поплескав Івана по спині. Раптом щось задумався, вийняв з кишені блокнот, олівець, швидко написав на папірці дрібними буквами. Хлопці знали, що в тій книжечці занотовані всі їхні результати тренувань. Тепер, очевидно, й Іванове прізвище потрапило туди. І наслідки нинішнього іспиту. Та Нейман швидко вирвав сторінку, підозвав Ростислава: — Маш ту цідулку а гонем до крейчі[62]!

Ростислав підождав Івана, поки той одягався у свої домашні шати.

До кравця було недалеко. Його майстерня — поруч, за рогом.

Кравець почитав записку, заметушився і з словами «єден момент» побіг кудись за полотняну перегородку. Необавки повернувся з метром, що теліпався в нього на шиї. Випростав згорблену спину, покректав і заходився приміряти Іванові плечі, захоплено мурличучи собі під ніс: «А то є, просім!», «А то є, просім!». Вибачаючись, кравець запитав:

— Кдесте нарозені, просім вас[63]? — і знову: «А то є, просім!».

— Там, кде чрстві вздух[64] — відповів Іван по-чеськи, глянувши на Ростислава, чи той, бува, не сміється з його вимови. — На Подкарпатску.

— Шістдесят вісім сантиметрів у плечах! — не надивується дрібненький кравець, вистукуючи каблучками навколо Сили. Шістдесят вісім сантиметрів у плечах! То є, прошу, для нього рідкісний клієнт. — Не гнівайтеся на мене, прошу вас, коли запитаю, скільки вам років?

— Двадцять три, — чітко відрубав Іван, хоч знав, що у паперах значиться на два роки менше, бо отець Антоній забув завчасно завести його у метричну книгу. Саме через це Івана не брали рекрутом у цісарську армію. Це, правда, не така вже велика біда. Нянько з тої помилки дуже радів, що залишили йому на обійстю хоч одного сина.

— Що ви їсте, прошу вас? — довідувався говорючий кравець.

— Усе, окрім гвіздя, — серйозно відповів Іван.

— То є, просім, то є п’єкнє! — знімаючи мірку, промовив кравець і записував огризком олівця якісь цифри. Потім підраховував щось, прицмокував і нарешті сказав:

— Три з половиною метра матеріалу. То є точно, прошу вас, без найменшої комбінації. Пан Нейман знає, же я чесний чоловік…

Кравець почав проводити Івана та Ростислава, вибачався перед ними, щоб, не дай то Боже, не подумали, же він обміряв пана Неймана. Ще раз повторив:

— Три з половиною метра!..

Вже майже коло виходу Іван зупинився:

— Кілько ото шатя буде коштувати?

— О, то є, прошу, не ваша жура. Пан Нейман має у мене свій рахунок.

— А я хочу мати свій, — посерйознішав Сила і кравцеві здалося, що парубок насправді розгнівався на нього. — Я не жебрак, прошу вас. У мене гроші є, не бійтесь. Не доста буде — зароблю та виплачу вам.

— То все в порядку, добрий молодий пане. Для мене записка професора Неймана — цінніша за гроші. Я перед ним буду все життя в боргу.

«Не повість, корінець би ’му висох! А може, з фіґлів зазвідати? Шкода розсердити і пана Неймана, правда. І перед ним не дуже добре буду виглядати… Ба за що йому кравець винен?.. Може, він такий підприємець, як і Прохазка? І той починав із шатів. Айбо сей перший одяг я мушу сам собі заробити».

* * *

Ввечері, як і кожного разу, про всі свої денні походження Іван розповідав Свадебі. Не тільки Ян, але й Ганічка раділа з свого квартиранта, що той потрапив до такої чудової людини, як пан професор Нейман.

— То не Прохазка, друже мій. Той не збиває свої капітали у банки. Нуждарям часто допомагає. Навіть у раду безробітних прислав колись дві десятки тисяч крон. Звідки в нього гроші? Сам працює, має добрий заробіток. Після смерті батька мати весь маєток передала сину-одинаку. Ось чому він такий щедрий!..

Мало таких людей у Празі. Він не паниться, як більшість його одномасників. Тим більше з так званого вищого світу.

— Не пропадеш, друже мій. Тримайся, слухай його, вчися. Виходь у люди!

Іван знову задивився на оту красну зірницю, що заглядала у вікно…

Яке ремесло здобуде він у пана Неймана?

Ким стане після тої науки?

Страйкарі

Коли тільки-но почало благословлятися на ранок, Іван уже був на залізничному вокзалі. Людей було мало, і навіть його кроки гучно відлунювалися під високим склепінням. Дзвякали фуфери, і цей звук-гриміт щоразу повторювався.

Шипіли і зітхали локомобілі.

Проскочив на привокзальну площу. Крила на башті величезного вокзального будинку, здавалося, ось-ось піднімуть оцю гігантську споруду і понесуть її кудись у гори.

А навкруг — туман, кіптява, дим над будинками. Навіть горобці, і ті не такі, як дома: чорні, мов сажотруси.

Саме тут, на привокзальній площі, можна відчути запах міста. Суміш вугілля, бензину, масел, гуми, асфальту і ясенів із ближнього двору — все злилося у якусь неприємну каламуть. Червоні з синіми стрічками вагончики трамваю зупинялися і необавки знову вирушали у мандри, видзвонюючи перед сміттярами-двірниками та візниками.

Іван повернув до станційних складів. Гуркоче, насипаючись у високі бурти, блискуче чорне вугілля. Деренчать вози молочарів, бубнять бочки з бензином та нафтою.

Люди кудись поспішають і розмовляють на ходу.

В загальному шумі та брязкоті не чути власного голосу.

Ворушаться губи у вантажників, мелькають ноги. У декотрих стирчать з кишень газети.

А збоку, на вулиці, намотували швидкоплинний час автомобілі всіх світових марок, мотоцикли з чудернацькими колясками та причепами, велосипеди. Сюди, до складів, прибували автомашини з газетами, з мішками, з порожніми бочками з-під геренгів-оселедців, з молочними бідонами, з ящиками, схожими на клітки для звірів, з залізною арматурою, меблями, келюховатими чемоданами, в котрих би можна поселити Івана з усім, що має.

Гуркіт, духота, пилюка ніби зливалися в єдину музику, не дуже приємну, правда, для щоденного прослуховування.

І ось у цьому кварталі складів йому, можливо, пощастить найнятися на роботу. Як-не-як, а гроші треба мати свої, зароблені власними руками. Тим більше, що заняття в Неймана починається десь перед обідом. Це було б для нього потаємною ранковою зарядкою. Хіба лише зарядкою? Ні, ні, він мусить заробити, аби виплатити за новий одяг, а Яну за притулок.

Треба відшукати пана Палічека. Він дає роботу. Де ж його шукати?

— Палічека? Головний уряд у нього у винарні, — відповів робітник, на котрого натрапив Іван. — Коли ти взагалі маєш щастя у житті, то заглянь он у ту резиденцію! Він там буває деколи.

Пан Палічек на цей раз-таки був у своїй резиденції — в маленькій кімнатці, стиснутій з боків і зверху складськими приміщеннями. Віддавало в ній запахом коломазі — підлогу щойно вимастили дьогтем. Палічек обіймав посаду головного експонета. Себто відповідальної особи на вантажно-розвантажувальній біржі. Двері на резиденції відчинені, і Сила постукав в одвірок. З-за столу піднялася маленька видроока голова з тучним підборіддям, що спинялося майже на грудях. Пан Палічек глянув з-під вузького лоба скляними очицями, відкопилив тонку нижню губу, засопів, як паротяг перед відправкою, засовався і лише тоді, ніби з корчажки[65], булькнув: