Коли завертали у вузенький провулок, Іван ще раз глипнув на той почорнілий млин, котрий нагадав йому про домівство. А воно віддалялося, як і той млин.

Ветхі будинки стиснули з обох боків вуличку і здавалося, ніби йдеш по сирій ущелині. Над головою, на різьблених кронштейнах, погойдуються різьблені гасові ліхтарі. Вони блимають на обрамлені візерунками вікна. З тих вікон ніхто не визирає. Люди, натомлені за день, легенько повечеряли та й полягали спати, бо дорого обходиться світло.

— Робітнича колонія, — вимовив Ян, коли наближалися до його будинку. — На нашому будинку золотий ключ. А на другому — три схрещені стріли, скрипки, а далі — лев, ведмідь, страус… Оті емблеми замінювали колись нумерацію будинків. Давно то було, друже мій… Так, так, давно…

«Звідки той Ян так багато знає? Ліпше, правда, багато знати, аніж багато мати. Млинові в роботі допомагає вода, а чоловікові в житті — знання. Хочеш багато знати — не ганьбися знаючого запитати. Так кажуть мудрі люди. Та які я маю знати мудрощі, коли чотири зими ходив у школу? Можу биті букви упізнати, знаю молитися… А далі — що? Треба, майже, вчитися. Знання в голову прибереш — ніколи ніде не пропадеш…».

У Свадебовому помешканні повно квітів: мальви, хризантеми, а в кутку олеандр цвіте. Лапатим листям тягнеться до сонця філодендрон. На табуретках, на стільцях, навіть на поличках — білі серветки і квіти. Стіл накритий вишиваною скатеркою. А ось і господиня — худорлява жінка з лагідними очима. Очевидячки, поралася на кухні, бо під хустиною коси зав’язані у тугий вузол, а в руках тримає рушник. Дружина Яна — Ганічка — виглядала молодо, хоч і двох діток народила та виколисала.

— Прошу, прошу, — співуче мовила Ганічка, показуючи вільною рукою на стілець. — Почувайте себе, прошу, як дома. — і поспішила знову на кухню, бо звідти щось шкварчало на неї.

Познімали піджаки, помилися. Присіли за круглим столиком.

— Ти досі працював уже десь?

— Лише дома…

— Одіж, бачу маєш порядну.

— Пан дав.

— Прохазка? — обличчя Свадеби стало якимось пружнім, витягнутим, встелене здивуванням. — Хитрий пес!.. Ну, добре. Повечеряємо, відпочинемо, а завтра — до чортового колеса.

Іван відсахнувся. Легенько поклав на стіл долоню, погладив скатерку, почав чистити її, хоч там і смітинки не видко було. Тремтливо видихнув повні груди повітря. «Ба ци казати ’му? Всеодно не вдержуся».

— Так, так, друже мій. Значить, живеш, як у Бога в пазусі.

— Як у чорта в зубах! — буркнув Сила.

— Чого б це? Приодягнув тебе, годує, постіль дає…

— Нічого не дає, Яне, корінець би йому висох!.. — Іван підпер долонею важку голову. — Я завтра з вами не піду на роботу.

— Ти? — здивувався Свадеба. — Чому?

— Пан порвав договір.

— Прохазка? Не може того бути!

— Може, Яне!..

— Вистояв — значить переміг! — плеснув його по плечу Свадеба. — А я саме хотів на тебе поскаржитися…

Ян Свадеба

Ніколи не сподівався пан Прохазка на таку поразку. Ніколи! Досі, що не задумає, все здійснювалось. А тут — маєш! Братка послухав. Що він тямить у промисловому ділі? Що він тямить у людях? Ані бе! Тому й перейшов на легшу службу. Ще вчора приходив до нього пан Отрубні. Десять тисяч крон пропонував, аби відпустив того дужого хлопця до його, Отрубніго млина. Мішки переносити. Десять тисяч — ото немаленька сума. А пану Отрубніму вкрай був необхідний такий чоловік, як Сила. Тепер б пан Прохазка погодився відпустити його і за п’ять тисяч. Шкода, шкода, мушу вам сказати, що вислизнув з рук такий момент. А може, відшукати його? Примиритися з ним? Запропонувати нову роботу? Треба все добре обміркувати. І як же він, досвідчений підприємець, так необережно випустив з рук той ласий шмат робочої сили?

Пан Прохазка вміє гроші робити. Лише після того, як революційний відгомін «Аврори» розворушив чехословацьких пролетарів на чолі з комуністами та профспілками, пан Прохазка став дещо ліберальним. Правда, цей лібералізм мав свою мету. Ось, приміром, робітники почали вимагати підвищення заробітної плати. На перший раз пан Прохазка категорично відмовився задовольнити їхнє прохання, розраховуючи на те, що робітники проведуть страйк. Так і сталося, як панові гадалося. Потому підвищив-таки платню на кілька відсотків. Робітники раділи. В той же час радий був і пан. З чого б йому торжествувати? А було з чого. В цьому заворушенні через посередництво своїх холуїв-прислужників він винюхав організаторів і керівників страйку, а згодом звільнив їх, як зайву ро — бочу силу на заводі. Операції, які раніше виконували ватажки страйку, лягли на плечі тих робітників, що залишалися в цеху. Ну ось: хто виграв? Прохазка. Заробітну платню п’ятьох звільнених він розподілив серед робітників надбавкою-відсотками…

«Дивний чоловік отой Свадеба. Чудний якийсь. Айбо вчений мусить бути», — подумав Іван і в ту ж мить запитав про інше:

— Яне, а ви добре живете?

Від несподіваного запитання Свадеба піднявся на лікоть, аби Іван ліпше почув те, що скаже:

— Як тобі сказати, друже мій? Матеріально я живу препаскудно. Ти сам бачиш, що обстановка в мене не така, як у пана Прохазки. Духовно, правда, я живу ліпше, як наш президент. Чому? А тому, що все моє життя націлене до щастя. Це дорога нелегка. Та думаю, хто не вміє переносити горе, тому тяжко добратися до щастя… Ти звідаєш, чи добре я живу. Посуди сам. Дітей віддав до старих у село. У місті сутужно з харчами. Вони дорогі. Тяжко з роботою. Ось Ганічка втратила на неї будь-які надії. Та що там Ганічка? Тисячі чоловіків нині вештаються без роботи. Шукають по місту яке-небудь заняття. Та людей витісняють машини: із фабрик, із заводів, навіть із полів. Тисячі родин лягли у цей вечір голодними. Тисячі дітей приспали в цей вечір матері, пообіцявши, що ранком наїдяться хліба досхочу. Ех, друже мій, нечесний цей світ! Безжалісний і нечесний, кажу тобі. У одного скрині набиті золотом-грошима, а в другого на руках мозолі та капшуками сльози попід очима… Як бачиш, живу добре — біди в інших не позичаю. В одне я твердо вірю: ще настануть ліпші дні. Тоді ми, братку, заживемо з тобою по-новому…

— У нас, окрім особистого життя і добробуту, — продовжував Свадеба, — є значно більше — це слава і честь нашої республіки. І коли б мене запитали, хто твій найкращий друг, я б відповів: «Той, хто є щирим другом мойого народу». Зробити нашу республіку могутньою, красивою, нездоланною — це слава і честь кожного громадянина, наш найвищий обов’язок. Це і є нашою найголовнішою боротьбою. Людина, котра не веде боротьбу — живий труп, перепрошую, нуль без палички. Ми, молода генерація, повинні відстоювати-боронити честь наших батьків і прадідів, славу Яна Гуса, Яна Жижки, славу і честь тих, хто творить нашу республіку…

Іван широко розплющив очі. Вже було, очевидячки, далеко за північ. Крізь темну завісу ночі за вікном у кімнату заглядала яскрава зірка, гейби послухалася разом з Іваном до Свадебової речі. Вона мерехтіла-тремтіла і, здавалося, так близько стояла, що Іван міг би до неї доторкнутися рукою.

Невже він ніколи не бачив такої яскравої зірки? Чи ото лише в Празі так гарно світяться вони?

Гей, ні, і та, над Терчиною хижкою, так красно світила. Він позирав на неї, поки в очах не з’явилося сотні, тисячі таких зірок. Якби знати, котра з них твоя, то вічно вартував би на неї…

Проби сили

Ранок покурював весняною бадьорою свіжістю і залишав над Прагою рідкі мережива туману. Сонце задивлялося на верхні поверхи найвищих будинків, золотило циферблат годинника на старезній готичній вежі, а на вулицю кидало довгий чорний холод.

«Господи, який се нечесний світ! Тепер куди подінуся? Та домів ганьба повертатися. Якби гроші заробив, тоді б я поїхав, засватав би Терку. Айбо, де той заробіток знайти? Скільки можна отак витерпіти? Тиждень, два, місяць? Не дай, Боже, аби я довго сидів на шиї сього доброго чоловіка. Своїх діточок не може удержати, а мене прийняв до себе. Хто я йому — брат чи сват? Смішний якийсь. Відстоює славу і честь своєї республіки. А чи захищає республіка його самого, Франту та Воржбіла? Кому вони потрібні? Викине їх Прохазка на вулицю, то хіба в гробі захисток знайдуть…».

Першими світанкову зорю в Празі зустрічають каліки: хромі, безрукі, з поперев’язуваними вилицями, вони поспішають до дрібних, незахідних корчмин, що чекають їх з одчиненими навстіж дверима. Інваліди сходяться сюди, аби погуторити про колишні свої бойові походи, звідки повернулися нещасними на все життя.

Про Першу світову нагадують ще гурти жінок та дітлахів, що стовбичать біля м’ясних, молочних та фруктово-овочевих крамничок і, здається, нема їм кінця-краю. У чергах жінки непристойно перегукуються, когось проклинають, забувши про міську стриманість. З корчмин, затьмарених перегаром та димом, ллється брудна лайка.

Іван поспішав на ту гірку, що височить над містом. Звідси, з висоти, найліпше оглядати околицю.

Вже сьомий день приходить сюди. Місто мережиться перед ним пишним візерунком-орнаментом. Вінчають Прагу золотоверхі бані. Скільки їх? Чи правду кажуть, що більше за сотню?.. Пробував рахувати та збився з лічби. Задивився на готичний конус, довкола якого обсілись, наче діти коло дідугана, малесенькі… «Нещасне місто. Може, й справді треба перебратися в Бельгію. Може там знайдеться якась робота? А коли й вуйко так бродить, як я?»

Вийняв з торбини півхлібини, відломив від неї окраєць та й почав їсти, задивляючись на дивовижну вежу. Отак, граючись, відкришував крихти, кидав у рот і не помітив, як у руці залишилася лише скоринка. «От що таке безробітник! Ба ци довго можна так терпіти? І де вже оту роботу шукати?…».