— Як? — здивувався Іван.

— Дуже просто. Ви можете самі крутити?

— Можу.

— Я вам буду платити за двох з половиною робітників. Прикину ще дещо на одяг, стравування. Одним словом, ви можете мати, мушу вам сказати, половину тих грошей, що заробляєте тепер усі шестеро на колесі.

— А мої цімбори?

— Вони вам хто: батьки, свояки чи що? — одразу перейшов на інший тон Прохазка. — У них для того є власні голови, руки. Не турбуйтеся за них. Передусім людина повинна думати про себе. Гроші, мушу вам сказати, більше варті, аніж цілий вагон друзів. То є життєйський закон. Коли ти своєю пронирливістю візьмеш верх над усіма, то ти вже людина, вартніша за всіх інших. Кожна людина прагне до цього. Розбагатіти — то є прагнення кожної живої людини. То є сенс нашого життя. Як саме розбагатіти?.. П’ятсот крон на тиждень! Я думаю, же серед моїх найманців не знайдеться такого, перепрошую, дурня, котрий би відказався од такої суми. Ну, то як?

— А мої цімбори яку роботу будуть мати?

— Я їх звільню, мушу вам сказати…

«Тож ось який ти, пане Прохазко, чоловіколюбець! Айбо я тобі підтакати в сьому ділі не буду. Мене люди заплюють…». Усіх п’ятьох викинеш на вулицю? Де зароблять собі гроші? Що будуть їсти їхні жони, діти? Ге, ні, пане Прохазко! Так не бавимося!.. І на що брався за оте чортове колесо сам? Айбо їм хотів полегшити роботу… А воно он куди покрятало[58], корінець би ’му висох!..» — і відчув, як у нього охляли руки, а потім стали наливатися, і він розчепірив пальці на долонях.

— О, ви ще не рішилися? І чого вам боятися? З вашою силою і з лева можна мотузку скрутити! І я, мушу вам сказати, добре обдумав усе. Через місяць-два платню знову можна підняти. Все то в моїх силах!..

Іван потяжко підвівся, став, ніби перед вовком, котрий ось-ось має накинутися на нього. Стис зубами, від чого заворушилися жовна. Руки держав напоготові, ніби хотів ними взяти когось попід обі сили. Мовчки свердлив очима Прохазку.

— Ну, чого вагаєтеся? Боїтеся, же не покрутите?

— Не боюся, пане Прохазко! — прохрипів, наче простуджений.

— О, то є, мушу сказати, правильно! — насилу вишкірився Прохазка. — Ви контетні[59], і я також!

Сила ближче підступився до пана. Той почав задкувати. Іван вихопив папірець, покосував на Прохазку, айбо не насмілився читати, бо то би довгий час забрало від обох. Взяв папірецьз рук Прохазки, прочитав до останнього рядка, де значилося, на який строк укладений договір. Іван сердито спитав:

— Що тут написано?

Пан Прохазка подобрішав на обличчі, хитро посміхнувся краєчками очей:

— Дорогий мій, то є договір. На п’ять років…

— Чому з іншими на рік укладали? — перервав його Іван.

— О, мушу вам сказати, то вам вигідніше! На п’ять років ви забезпечені роботою.

— Беріть у руки той папір!

Пан Прохазка хотів щось вибовкнути, та лише відкрив рота і так закляк.

— Чого визеленилися?

— Но, мушу вам сказати…

— Ви вже своє сказали! Рвіть!

Від несподіванки Прохазкою труснуло, як від блискавки, і здалося, що скельця на пенсне також заграли, наче з переляку. Переборюючи в собі злість, пан навовкозубився:

— Но, мушу вам сказати, то є… ваше життя.

— Не переживайте за нього… мушу вам сказати!

— Куди ви підете? — заблищали скельця на пенсне.

— Не панське діло!

— Мушу вас запитати, ви добре подумали? У мене є знайомий…

Іван знову не дав договорити панові Прохазці:

— Рвіть! Нараз!

Тремтячими руками той почав жмакати папірець, над яким трудився цілий післяобід. Від злості, наче від морозу, в його очах з’явилися сльози. Папір захрустів, а потім почав рватися навпіл. «Що я роблю? Кому підкоряюся?». І раптом ніби прокинувся зі сну, викрикнув:

— Оштрафую, марго! Вон, розбійник!! В тюрму!!!

— Не посмієте!.. — спокійно відказав і зовсім іншим тоном, гейби покаявся, звернувся до пана: — Маю до вас на останок одне слово.

Пан Прохазка очунявся, змінився на обличчі. Навіть руки засунув у кишеню. А може, передумав? І терпляче зазирав Силові в очі, поволі виймаючи руки з кишень халату.

— Як дехто буде знати про нинішню нашу бесіду, — лагідно почав Іван, — то можете зарікатися і своїх родичів, і знайомих… Айбо ще хочу попросити, аби-сьте мені віддали тайстрину… Бо там моя святочна сорочка. А за ваші недоноски дякую. Завтра передам їх служниці.

Контракт шматками валявся на вицяцькованій підлозі веранди. Прохазка мовчки, як німий, поглядав на Силу, котрий стояв перед ним, мов гора, що давила на нього. Наче осиновий лист, тремтіла у пана нижня губа, а серце тіпало білою хустинкою, що виглядала з нагрудної кишеньки халату. Прохазка люто мовчав, дихав нерівно, сопів. «Ех, якби промисловці так стояли один за одного, то й діло би пішло ліпше!.. Чортове колесо переплутало все!».

Іван взяв від Вероніки торбину, подивився на неї сумно і тихо сказав:

— Залишайся з Богом, золотоброва!..

«Куди тебе доля закине, легіню?» — подумала Вероніка і знову повернулася в ті двері, крізь які слухала їхню розмову.

Чарівна Прага

Срібними краплинами землю засівав літній дощик. Іван витягнув перед собою руки, аби ті росяні краплини падали на його долоні. Літній дощик, як жіночі сльози, швидко пройде, висохне…

І прислухався до того шелестіння, що утворював дощ, падаючи з невисоких рідких хмар на хідник, на дерева. Навіть кроки тонули у цьому тихому одноманітному гомоні. «По такому дощику добре тенгериця росте. Та й травиця красно зеленіє…».

А поміж тими тендітними нитками ткалися контури Праги. Чарівна вона в будь-яку пору року. Весною до раннього літа цвітуть каштани і, здається, на бульварах та коло хідників стоять величезні світильники з безліччю палаючих свічок. Влітку, саме у таку пору, втішно пройтися затишними вулицями, помилуватися, як переливається сріблом, блищить та іскриться мила Влтава. А в ній, наче у світлині, бачиш усі сто веж, високі труби фабрик та заводів… Потому, восени, столиця одягається в золоті шати своїх садів, парків та скверів… Взимку старовинні пам’ятники вкриваються пишними білими шапками.

Любить він проходжувати затишними вулицями, що майже кожна приводить до вежі.

Глянув на розкішну церкву. Гей, якби Терка могла таке увидіти! Ба ци добре ся має, небога? Ба ци хоч разик приснився їй? Якби знала читати, та про все написав би їй… Нудно без неї. Тяжко без неї. Усі навкруг чужі.

Пройшов мимо собору святого Георгія. А ось поруч — Порохова вежа. Гей, не раз чехи платили кістьми за свою свободу! У тій вежі порох для зброї зберігався. Матвій Рейсен змайстрував оту вежу…

На Староместській площі два ряди брущатки показують невидиму лінію, по якій місто на Влтаві прорізає Празький меридіан. Може, це головна краса міста? Коли ступає по цій площі, завжди знімає з голови капелюха і мовчить. Лише каміння тихо розповідає йому про чарівну історію. Майже шістсот років стоїть посеред Праги Староместська вежа-ратуша… Відміряв ще кілька кроків і зупинився перед нею, бо до восьмої години залишалося якихось дві хвилини. Як би не поспішав пражанин, а коли починають бити куранти на вежі ратуші, обов’язково стане перед цим рукотворним пам’ятником, перед мудрим людським витвором та хоч мовчазними хвилинами віддасть шану людині, котра все своє життя присвятила створенню унікального годинника. Горезвісні жорстокі вельможі — куці думкою і високі пихою людці — осліпили Гануша, аби цей шедевр залишився одним-єдиним у світі, аби подібного ні в кого не було.

Хвилинна стрілка завершила своє коло на римській цифрі «ХІІ». На площі стає тісно. Зупинилися тут і ті, хто вже десятки років спостерігає це видовище…

Відчиняється віконце над циферблатом. Годинник відраховує вісім ударів. Здається, кожен удар — це історія, пройдена чехами за ці віки. Тому звуки курантів якісь глухуваті, зі старечою хриплуватістю. А в середині, за віконцем ратуші, сумирно виходять на арену апостоли. Митець зобразив їх простими трудівниками. Одному навіть дав сокиру лісоруба. По боках циферблата триває мовчазний діалог Багатія й Смерті. Багатій трясе капшуком: мовляв, бери золото, тільки залишай на землі, аби ще хоч трохи поґаздував та людської крові поссав. Смерть не піддається на підкуп. Перед нею всі рівні. Раптом закукурікав півень. Віконце відчиняється. Годинник змовкає. Люди розходяться… Колумб лише готувався до відкриття Америки, а професор математики Карлового університету Гануша із Руже придумав устрій цього годинника… «Життя, як і годинник, крутиться на одному місці. Навколо однієї точки. Не накрутять ’го — перестає в ньому битися серце…».

«Ба ци повісти Янові про бесіду з Прохазкою? Ба що він скаже на те? — та раптом повіяло іншою думкою: — Піду домів. Може, за два-три тижні доплещу. Айбо що буде нянько казати, як прийду голіруч? А Терка? Та повість, же я лінивець та й готово…».

— А то Христос у вас такий? — показав на велику статую.

— Не Христос, Іване, а Ян Гус. Пам’ятник Яну Гусу…

— Хто він — цар? — взяла цікавість хлопця.

— Цар великої правди. І за це його спалили на вогні…

— На вогні? — спинився Сила.

— Так, так, друже, на вогні. А великий був чоловік!.. Учений мудрий…

Дійшли до Карлового моста. Іван уже переходив через нього. Та чомусь не помітив, що під мостом є невеликий острівець, відокремлений від берега Влтави вузькою протокою. Будинки по обидва боки річки піднімаються прямо з води, а до хвиль лащаться килими плюща, галузки плакучих верб. Над водою нависло колесо старого дерев’яного млина. «Як дома, — подумав. — Красно, айбо дома ліпше. Якби лише роботи було… а млин такий, як у Цібеленькового Петра. Добре ото мати млин. Не з фіґлів кажуть люди, що мельник спить, а лотоками йому хліб біжить, хоч по мірці та мішок насипається…».