Ящики поволі снували уверх — униз, уверх — униз…

Іван почав оглядатися. Може, вийти, аби не стовбичити без діла перед робітниками? А може спробувати покрутити отим колесом?

Зробив кілька кроків ближче до людей. Ті виконували своє одноманітне діло, не звертали на нього уваги. Лише тоді, як зупинилися, щоб відволочити ящики, несміливо спитав у невисокого чоловіка, котрий косо позиркував на нього:

— Можна мені мало покрутити?

— Тут, хлопче, крутять не мало, а з усієї сили, — відповів той. — Бо як не маєш сили, то гляди, аби тобою не закрутило!..

— Встигнеш іще солодкого хліба покуштувати, — озвався інший. — Проклинати ще будеш і це колесо, і того, хто його видумав!

— У такому панському шатю не колесо крутити, а дівкам кучері!

— Дайте я заступлю когось! — сказав Сила, скидаючи піджак.

— Най попробує, коли так кортить, — погодився той, невисокий, що першим озвався до Івана. — Не дружина ж!

Парубок почепив піджака на клинець, засукав на сорочці рукави і зайняв місце робітника, що мав слабкуватий вигляд. Стис руками корбу, добре обперся ногами у цементну підлогу і почав бити поклони разом з іншими. Робітники відчули полегку. Один на одного поглядає нишком з-під лоба. Як добре заведений механізм, вони згинають і випростують спини. Зусиль витрачати не треба. Корба стала то піднімати їх, то примушувала схилятися.

— Такою швидкістю, хлопче, не витримаєш і до обіду! — почав той, що стояв поруч з Іваном у трійці.

— Новачок-дурачок: доки є сила, тягне, як добра кобила…

Зрозумів, що ці слова адресовані йому. Най кепкують-сміються. Аби колесо добре крутилося.

— На роботу? — спитав той, що бив чолом Іванові з того боку.

— На роботу.

Ящик спустився вниз. Якусь хвильку можна й передихнути.

— Я сам з Міхаловець. Од Ужгорода то є недалеко. О, то є красно там. Так що ми — краяни! — простягнув Іванові руку. — Ян. Ян Свадеба.

— Іван. Іван Сила.

— Хліба мало на Підкарпатській, — випоминає своє Свадеба. — Бог наділив вас красотами, а чорт хліб украв. Так?

— Так, пане Свадебо.

— У нас, перепрошую, кожну проститутку називають паном. А ти мене називай просто Яном. Добре?

— Добре, Яне.

— Гей, я би хотів побути ще раз у Підкарпатській! — замріяно мовив Свадеба. — Садки, ліси, хащі, річки! Повітря, як молоде вино! Правда?

— Як парне молоко! — поправив його Іван.

— І то є добре, і то. Молоко п’ють для сили, а вино — для високого кохання.

— Молоко п’ють жебраки, а вино — пани! — встромив своє слово сухорлявий чоловік, що досі мовчки давився цигарковим димом.

— Як той чортів кліщ не купить нового мотора, то скоро й молока нам не треба буде!

— Хіба йому руки мозолі печуть?

Іван зрозумів, що мова зайшла про пана Прохазку.

Колись це колесо крутив електричний двигун. Невеличкий, щоправда, у п’ять кінських сил. Та все-таки мотор має кінські сили, а не людські. Поламався двигунець, і пан вирішив, що йому вигідніше, аби робітники самі підносили ті ящики і доставляли їх у шліфувальний цех, наверх, на третій поверх. Дванадцять людських рук, шість чоловічих сил заміняли отой моторчик по дев’ять годин щоднини. А платня залишилася такою, як і при моторчикові була. Колесо ж — не іграшка. Має понад сім центнерів. Добре, хоч важіль примайстрували до нього, то вже, коли розкрутиться, та легше йде. Все одно після дев’ятигодинної зміни і руки, мов чужі, і в голові крутиться. Аби той чортів кліщ повис на цьому колесі!

Ящик знову опустився вниз, повний відшліфованими деталями. Його віднесли до тачки, з якої забрали чорнові деталі. Новий ящик причепили до крюків, перемоцували і почали крутити колесом. Спочатку воно не підкорялося. Робітники натужувалися, покректували, і воно, ніби побоялося їхніх тяжких рук, закрутилося все швидше й швидше, аби не слухати оте важке дихання, що згодом перемішалося з грюкотом різноманітних зубчатих коліщаток. Колесо крутилося. Напружені троси тягли важкі ящики то вгору, то вниз. І весь отой тягар давив на робітників: вони клячали перед ним, кланялися йому, як великому богу, від котрого залежало їхнє життя.

* * *

Життя крутилося одноманітно, як і те колесо: завод — квартира, квартира — завод.

За цей час Іван уже перезнайомився із своїми напарниками. Ті чомусь ставали ще більше мовчазними, ніж у перші дні. Одного робітника перевели на легшу роботу у шліфувальний цех. На те місце заступив Іван. Може, гніваються на нього за це? Може, не треба було погоджуватися? Не він, так інший пішов би до корби. Тут не вибирають по знайомству, бо це не до весільного столу запрошують. Тут треба робити. А може, то сам пан Прохазка додумався полегшити долю отого робітника? Казала ж Вероніка, що він добрий…

На ящиках, посеред сірого, закіптявілого цеху, сиділи четверо. Погода надворі стояла хмура, як і обличчя у робітників. Ось на крайчику ящика вмостився Франтішек Недбал — сухоребрий, із запалими грудьми і великими очима. Задрімав, певно. Довгі, охлялі руки, обплетені жилами, звисли до землі. Здавалося, що ось ті покручені пальці закацубнули навіки і лише наосліп можуть схопитися за корбу. Франта, як називали Франтішека побратими, одубеніло поворухнувся, підняв праву руку до рота, звідки за якусь мить заклубочив дим. Раптом щось засвистіло, захрипіло, забубніло. То Франта кашляв так. В той час робітники мовчали, тяжко думали і гірко слухали ту хворобливу музику, до якої звикли, але котра дратувала серце кожного з них. Франта кашляв, здавалося, без передишки, корчився в колесо. Потому піднімав обважнілу голову, витирав рукавом сльози, що їх видавив кашлем, обпирався лівою рукою на ящик і, наче з вантажем, поволі одривався від нього. Гейби намацуючи ногами пішачок, добрів до колеса, став на своє місце. Почали крутити. Колесо зробило кілька обертів, і Франта знову закашлявся, полетів від корби вбік, захитався, затрясся. Ось-ось гепне собою на колесо чи на цементну підлогу. Напарники кинулися до нього, стримали на руках. Забули навіть, що ящик не піднявся нагору.

Іван не випускав з рук корбу. Крутив колесо сам. І лише коли відтягнув ящик до тачки, на поміч підоспів Свадеба.

— Не тягай сам. Надорвешся. І Франта колись був міцний чоловік… Доки крутиш колесом, доти й ти крутишся на сьому світі. Перестанеш — можеш латати собі торбину та збиратися в жебри. А коли й на те не здатний, тоді маєш один рятунок: мотуз або Влтава, Влтава або мотуз…

Невже звідси один вихід? Невже правду каже Свадеба? Невже оце чортове колесо доконає і його, Івана? Може, й справді треба менше тиснути на ту корбу? Та він зовсім не відчуває її. Навіть не спотів ще жодного разу. В голові, правда, якось шумно після роботи. Так то, може, від гудіння цеху?

— Ян Сіла! Ян Сіла! — гукав від вхідних дверей старший цеховий майстер-надзирач.

Ось він облокотився на підвіконня, певно важко йому тримати набрезглий від пива живіт і велику голову, котра безсило, як диня, хилилася до плеча.

— Ян Сіла?

— Ні, прошу пана старшого, Іван. Іван Сила.

— Яке то має значення: Ян, Іван або Янош! — гидливо скривився той і очима показав на папір, що білівся на запорошеному підвіконні. — Від сьогодні ти слуга пана нашого Прохазки, холопе! Підписуй ось тут! — байдуже велів, тицьнувши пухлим пальцем на лінійку в правому куточку листка.

Сила лише косо глянув на нього. Пан є пан. Нічого з сим сперечатися. Взяв олівець і вивів на тому папірцеві свої чотири букви. Що було написано там — то лише пан Прохазка знав. Аби договір. «Добрий ото чоловік пан Прохазка, корінець би ’му висох!.. — міркував Іван, відходячи од майстра з папірцем у руках. — Айбо чому Свадеба проти нього? Та й цімбори мотуза ’му віншують. Може, ото не Прохазка винен, а отсі, старші, що весь час крутяться по цехах?».

Тим часом Франту винесли на двір, аби подихав свіжим вологим повітрям.

Іван, зрадівши, що має того папірця, взявся за коробку і так почав крутити тим чортовим колесом, що в цеху знявся незвичний гриміт. Ще швидше по цехах рознісся гомін про Силу. Сюди почали зазирати інші робітники. А Іван робив своє: витягував наверх ящики, відчіпляв ті, що спустив згори, та вантажив на тачку. Старший по цеху набасурманився та крикнув:

— Марш по роботі!

Неохоче розходилися, оглядаючись на хлопця, що сам крутив колесом.

— То є, прошу, незвичайне! — захоплювалися одні.

— Молоде, як теля: даш йому волю, та й грається!

— Зараз перестане, не бійтеся!

Та Іван не зупинявся, не перепочивав.

Один за всіх

Через якийсь час і пан Прохазка дізнався про казкового робітника. Ще б пак! Надзирателі йому замінюють і очі, і вуха на заводі. Навіть забажав переконатися в Івановій силі. Ледь — ледь усміхнувся, коли побачив, як парубок сам вправно і легко крутить колесо, а його напарники лише підчіплюють і знімають ящики.

Підійшов ближче до Івана, поплескав по плечу:

— Неперевершено, мушу вам сказати!

І майже пошепки:

— Не затримуйтеся по роботі. Приходьте швидше.

… І ось тепер він сидить на веранді у кріслі, що гойдається, як колисанка.

— Ну, пане Сило, — Прохазка поправив пенсне, хоч воно й добре трималося на трохи згорбленому носі, — як настрій?

— Коли не б’ють та їсти дають, то незгірше.

— Правильно!

Прохазка був задоволений відповіддю. Він пригладив рукою теплий оксамитовий халат і присів за стіл. Зірко вп’явся очима в Івана. Роблено осміхнувся і проговорив:

— Ви маєте чудовий характер: спокійний, урівноважений, лагідний. Рідко трапляється, щоб у ваші роки парубок виглядав так доросло. О, прошу вас! — він простягнув папірець перед Іваном. — Свого слова я дотримав. Більше того — я для вас підготував сюрприз. Від завтрашнього дня ви, мушу вам сказати, будете мати на тиждень не двісті крон, а п’ятьсот! О!