Добре, що все то лише сон…

Провідник оголосив, що за десять хвилин поїзд прибуває до місця призначення — на пасажирську станцію Прага. Лише останнє слово зрозумів Іван. Йому досить було і цього. Та й пасажири вже були напоготові: валізи і портфелі, гамаки і мішки стояли на проході, а їхні власники мовчки дивилися у задимлені вагонні вікна.

Іванові нікуди було поспішати. Він теж зазирав у вікно. З обох боків стояли товарняки, і пасажирський поїзд проходив, наче крізь тунель. Міцно тиснув торбину до плеча, бо боявся, аби не загубити того листа, що написав сільський нотар до свого брата.

На критому вокзалі люди парилися, як у котлі. Іванові нічим було дихати, і він поспіхом вибрався звідси. Господи, ачей з усього світу нагатили сюди тими людьми. А гамору скільки! А крику! Хоч вуха затикай. Здавалося, що цей різношерстий та різноперий народ ось-ось накинеться на чергового по вокзалу, котрий не поспішав відправляти поїзди, і розірве його на шмаття. Та грозилися не на нього. Прокльони і сльози лилися на родину Габсбургів, на вусатого Ференца-Йозефа, який послав на війну синів і батьків. Тепер їх привозили звідти цілими вагонами: декого без ноги чи руки, а декого в деревищі…

А голови лоточників-продавців:

— Горкі паркі[49]!

— Плзенське півічко! За коруну, кому даме[50]?

— Медувнічкі! Медувнічкі! — закричав просто в Іванове вухо розчервонілий продавець, витираючи рукавом спітніле чоло.

Візники у чорних шинелях велися не так галасливо, бо знали, що тільки-но електріцкі вуз[51] рушить з місця, і на них накинуться подорожуючі. Мовчки снували поміж людей перенощики ручної кладі, бо їм нічого було робити: ніхто не залишав свої речі у камері схову після того, як невідомі злодії пограбували станційну касу.

Іван просувався разом з натовпом. Йому здалося, що люди чомусь не поспішають, а товчуться на одному місці. Ось перед ним двоє ручкаються, загородивши вихід. Повернувся, аби швидше вибратися на вулицю. Та сивий дідусь підняв угору палицю і разом з нею обійняв та почав цілувати бабусю. Серед білого дня! Перед очима народу!

Іван посмівкнувся. Спинився за спиною дідуся. Побачив, що старенькі не збираються цілуватися, та й рушив далі, стискаючи торбину. Ступив комусь на ногу.

— Медвідь? — почув позаду себе. Оглянувся. Біловолоса панянка витріщилася на нього, нахмурилася.

— Ні, паніко, ні…

Панянка тільки мотнула головою і зникла у гурбі. Іван далі пробирався крізь натовп до виходу в місто.

Раптом щось забрязчало майже коло самого вуха. Якісь вагони сунуться прямо на нього. Відскочив. Хто ж то штовхає стільки вагонів? Не видко ні паротяга, ні коней. А дзвінок галасує, розганяючи перед собою людей.

Диво бере Івана: самокатом їдуть вагони. Хитрі ті міські мудряки. Понамайстровували всякі возики та й заманюють до них горожан…

А трамвай тим часом рушив і, віддзвонюючи, побіг по вулиці.

На зупинці залишилося менше людей. Попід муром сиділи чужинці, що чекали на поїзд. Надибав під муром якийсь ящик, присів на нього. Вийняв з торбини окраєць мелайника та цибулину і почав полуднувати. Той прискіпливий гамір не так докучав йому. Не встиг, як треба, розжувати хлібець, а до нього — жандарм. Погрозився пальцем і попередив, же на сміттярці сидіти заборонено.

— Пане верхній, — звернувся до нього Іван. — Ба ци ви не знаєте часом, на котрому кінці живе пан Прохазка?

— Не вім, не вім[52]!..

«Гей, не є на вас нашого нотароша, — подумав. — Той би таких не держав у себе на службі. Наші жандари знають, де хто живе…»

Перегодя запитав:

— Може, по писаному знаєте читати? — не відступав віднього Іван. Помацав у тайстрині, звідки витягнув пожмаканий конверт і сунув його в руки жандарма.

— Так то є, просім, на Градчанех! — той показав на трамвай і хлопець почав міцкосилом забиратися у вагон. — Градчані. Не забудь!

Став коло вікна, визирав на вулицю. Поруч, на хіднику, пролітали-миготіли люди, гриміли відлунням мури, будинки…

Провідник оголосив останню зупинку. Іван неквапно вийшов з вагона, став серед майдану. Знову — люди, товстеленні мури, височенні будинки.

Поліцейський одразу запримітив нетутешнього жителя, котрий визелиплявся на чудернацьку церкву з червоним шпилем і попродіравлюваним прапорцем на самому вершку. Став перед Іваном. Не чекаючи запитань чи попереджень, хлопець тицьнув поліцейському конверта. Той почитав адресу і вказав пальцем на сірий будинок, що височів недалечко. Іван вже не оглядався, а пішов навпростець до вицяцькованої хижі.

Суцільні металеві ворота, як величезний щит, за котрим, очевидячки, ховався весь скарб пана Прохазки. Іван торкнувся залізної ручки на дверцях хвіртки. Вона скрипнула, і до хлопця привіталися з-за брами гучні голоси собак. Якусь хвильку постояв, а потому гримнув кілька разів кулаком об залізні ворота. Пси ще більше роздратувалися: заскавчали, загриміли ланцюгами.

То лише пан Прохазка знав, чому ворота його двору зачинені трьома замками. Неспокійний час. Та й не від звірки відгородився.

Загримів замок, і в дверях показалась білокоса дівчинка. Іван посміхнувся до неї, кивнув головою, і замість вітання випалив:

— Письмо приніс я.

І лише тепер побачив на голівці дівчинки білий бантик, що підтримував великий сніп золотого волосся. Дівчина метнула собою, закрила перед Іваном двері. «Невисока, як і Терка. Айбо очі в неї рябі якісь. Та й лице поцятковане. Донька, чи родичка, мабуть..».

Через якусь часину пропустила Івана в двір.

— Сюди, — дівчина показала маленькою ручкою на ґанок, заплетений дикою виноградною лозою, на якій з’явилося свіже, густозелене листя. Лише коли піднявся по східцях, то побачив, що під отим чорним листям приховані різнокольорові скельця. «Як у церкві», — подумав і глянув на долівку. Підлога вицяцькована дрібненькими плитками, що утворюють під ногами мозаїчну вишивку. Дівчина відкрила високі двері і пропустила в них Івана. Очі звузила напівтемінь. Лише ген там, у кутку, горіло жовте світло, що проціджувалося крізь полотняний ковпак. Посеред кімнати стояв величезний письмовий стіл. З лівого боку, з суміжної кімнати відчинилися масивні двері. Крізь них вкотився невисокого росту чоловік, набитий, мов капшук, жовтолиций, з чорним блискучим волоссям. Іванові здалося, що воно вимазане коломаззю.

— Цо мате[53]? — прищурив ліве око, ніби збирався моргнути.

— Письмо маю од нашого нотароша. Наказував, аби-м лише панові Прохазці дав, у його руки.

— Прошу, прошу, то є-м я, — потер долоні, ліпше затягнув пояс на халаті, що волочився по килиму, як гадюка. Іван став коло дверей. Пошупурав у торбині. Віддав письмо і почав оглядати світлицю. Присліпуватий пан пробіг очима адресу і перемінився на лиці:

— Вацлав! Муй драгі Вацлав!

Різко повернувся до столу. Взяв з коробочки пенсне, почепив на носа. Розірвав конверта. І лише тепер Іван помітив, що пан Прохазка має якусь подібність з їхнім нотарем. Мабуть, голови і носи в них однакові. Та й голос. Такий точно сиплий…

«Дорогий і безмежно коханий мій брате Гобі! — біжать очі пана Прохазки по рядках листа. — По-перше, вітаю тебе з днем твого ангела! По-друге, не сердися на мене за те, що так довго не писав. Для того були певні причини. Пошту доставляють сюди, як за часів старогрецької війни. Та й не можна гарантувати за листа: дістане його коли-небудь адресат чи ні…

Тобі вже, може, й відомо, що я на службі не в Ужгороді: ліпші крісла там зайняли ті, що служили в нашому легіоні в Росії. Вони вже мають певний досвід роботи.

За що, за що покарав мене Всевишній?

А з другого боку я радий. Радий хоча б тому, що і моє ім’я буде записане на олтарі тих, хто першим прийшов і відкрив це плем’я.

Одного не сягне мій розум: як вони могли існувати досі? За документами та переказами вельмишановних людей, ці тубільці не тільки існували, а навіть проявляли інтелектуальні здібності. Здаватиметься тобі дивним, коли я скажу, що уродженець цих гір, якийсь Гуца[54] відкрив Болгарію. А мешканець Хуста був учителем великого письменника Гоголя. Знаходилися тут окремі екземпляри, що навчали дітей графа Льва Толстого, сина російського царя Петра Першого. Я розумію: все це зробив рід Габсбургів.

Напишу ще кілька слів про екзотику. Гори, глухі гори, а за ними — знову гори. Є в цих горах олені, сарни, дикі кабани, річкова форель, виноград, яблука, груші, сливи, великі поклади солі, мармуру, нафти, золота… Словом, є все, що потрібно людині. І, сподіваюся, що все це нам знадобиться…

Спочатку, признаюся, мені ставало жаль цих затурканих людей. Як це, думаю, живемо в двадцятому столітті, і в нас, на старому європейському континенті, є ще жителі-європейці, котрі не можуть ні підписатися, ні читати. Ідеш по селу і на кожному кроці бачиш обідраних дітей, голодних та хворих родителів. Тепер же мене переконали деякі вельмишановні люди: все то, дорогий братику, лінощі. Вони, голодранці, місяцями нічого не роблять. Пропивають усе, що мають, влаштовують бійки, різню, плодять дітей і т. д., і т. п.

Ну, годі про це. Я думаю, же ми тут поставлені для того, аби навести порядок. Європейський!

Дорогий мій! Колись ти мені нагадував, же би я відшукав тобі кілька десятків робітників. На перший раз, для проби, посилаю тобі першого…».

Іван стояв коло порогу. Пан Прохазка зиркнув крадькома на нього та продовжував далі:

«Дехто каже, же з нього має вийти розбійник. Причому, великий. Я в це не вірю. Просто хлопець міцний, але не має до чого руки прикласти. Я вирішив послати його до тебе, на завод. Ми, чехи, повинні зробити з цих розбійників справжніх людей. З нього буде чоловік. Я в цьому певний.