— Тварюка ти безсердечна,— сказала вона мені й звернулася до батька, закінчуючи розмову: — Містере Берретт, Олівер хоче переказати вам, що по-своєму...— Вона спинилася, переводячи дух. Її трясло від плачу, тож їй було нелегко говорити. Я був надто здивований, щоб утрутитись, і тільки слухав, що вона «перекаже» батькові.— Він дуже вас любить,— сказала вона і зразу ж поклала трубку.
Годі шукати раціонального пояснення того, що я вчинив наступної миті. Я виправдовую себе тільки тим, що у мене тимчасово потьмарився розум. Точніше, я не виправдовую себе нічим і завжди почуватиму себе винним.
Я вихопив з її рук телефон, висмикнув із розетки шнур і пошпурив апарат через кімнату.
— Хай тобі біс, Дженні! Звідки ти взялася на мою голову!
Я стояв відхекуючись, мов звір, бо я таки обернувся на звіра. О, боже! Що за мара? Я повернувся до Джен.
Але вона щезла.
Вона таки справді щезла, бо я навіть не чув її кроків. Мабуть, вискочила тієї ж миті, коли я схопив телефон. Її плащ і шарф висіли на місці. Я відчував нестерпний біль, не знаючи, що робити, але ще нестерпнішого болю завдавало усвідомлення того, що я зробив.
Я шукав її скрізь.
Побіг у бібліотеку нашого факультету й став никати поміж рядами столів. Туди й сюди кожним проходом разів п'ять-шість. Хоч я не вимовив ані слова, мій погляд, певно, був такий напружений, вираз такий лютий, що всі читачі переполошилися. Та біс із ними!
Проте Дженні там не було.
Я помчав у їдальню, зазирнув у кімнату відпочинку, в кафетерій. Оббіг навколо корпусу Агассіза у Редкліффі. Немає ніде. Я гасав по всіх усюдах, серце калатало, мов несамовите, і ноги пристосовувались до його шаленого темпу.
Може, вона в корпусі Пейна? Там на першому поверсі є кімнати, де практикуються піаністи. Я знаю Дженні. Коли її розсердити, вона залюбки починає тарабанити по розтриклятих клавішах. Справді! Але чи схочеться їй грати тепер, коли я перелякав її на смерть?
Дурне це діло — ходити по коридору, де праворуч і ліворуч бренькають фортепіано. З-за кожних дверей долинають звуки Моцарта і Бартока, Баха і Брамса, зливаючись у божевільну мелодію.
Дженні десь тут!
Я спинився біля дверей, за якими хтось тарабанив — ще й сердито — прелюд Шопена. Постояв хвилину. Піаніст грав кепсько,— зупинявся, починав спочатку, раз по раз помилявся. Під час чергової паузи я почув, як жіночий голос пробурмотів: «Хай йому біс!» Мабуть, це Дженні. Я відчинив двері.
За фортепіано сиділа студентка Редкліффа. Вона підвела голову. Негарна, плечиста студентка-хіппі, роздратована моєю появою.
— Що ти побачив тут, хлопче?
— Нічого цікавого,— відповів я, зачиняючи двері.
Потім обійшов Гарвардську площу, побував у кафе «Памплона», в погрібку Томмі, навіть у забігайлівці Гейза — там постійно товчуться художники та музиканти. Все марно.
Куди ж вона могла подітися?
Метро вже було зачинене, але якщо тоді вона відразу побігла на площу, то могла ще встигнути на поїзд до Бостона. І подалася на автобусну станцію.
Була мало не перша година ночі, коли я вкинув у проріз телефонного апарата одну двадцятип'ятицентову монету і дві по десять центів. Я стояв у телефонній будці на Гарвардській площі.
— Привіт, Філе.
— Алло,— озвався він заспаним голосом.— Хто це?
— Це я, Олівер.
— Олівер! Щось сталося з Дженні? — запитав він злякано. Якщо він питає мене, то, значить, її там немає.
— Гм... Та ні, Філе, ні.
— Дяка богові. Як вам ведеться, Олівере?
Довідавшись, що донька жива й здорова, він заговорив звичним дружнім тоном. Наче його й не розбудили серед ночі.
— Чудово, Філе, у мене все гаразд. Чудово. Слухай, Філе, Дженні тобі телефонує?
— Де там у біса телефонує,— відповів він на диво спокійно.
— Що ти хочеш сказати?
— Бісова дівчина могла б дзвонити частіше. Все-таки я їй не чужий. Якщо людина може водночас заспокоїтись і перелякатися, то саме таке було зі мною.
— Вона там коло тебе? — запитав він.
— Га?
— Поклич її до телефону. Я її сам вилаю.
— Не можу, Філе.
— Вона що — спить? Якщо спить, то не треба.
— Спить,— сказав я.
— Слухай ти, негіднику.
— Що, сер?
— Невже Кренстон так з біса далеко від вас, що ви не можете приїхати сюди у неділю? А ні, то я приїду до вас.
— Ні, Філе. Краще ми приїдемо.
— Коли?
— Якось у неділю.
— Не треба мені «якось». Слухняний зять не каже «якось». Він каже «наступної». Наступної неділі, Олівере.
— Гаразд, сер. Наступної неділі.
— О четвертій годині. Але їдь обережно. Добре?
— Добре.
— І наступного разу замовляй розмову в кредит. Він поклав трубку.
Я стояв серед темної площі самотній, наче на безлюдному острові, не знаючи, що робити далі. До мене підійшов якийсь кольоровий хлопець і запропонував сигарети з маріхуаною. Я механічно відповів: «Не треба, дякую, сер».
Тепер я йшов поволі. Чого мені поспішати в порожню квартиру? Була пізня ніч, і я аж задубів — більше від страху, ніж від холоду (хоча, повірте мені, погода стояла холодна). Коли я підійшов до ґанку, мені здалося, що на східцях хтось сидить. Та ні, мабуть, привиділося, бо фігура була зовсім непорушна.
Але це була Дженні.
Вона сиділа на верхній сходинці.
Я був такий втомлений, що не міг злякатися, такий радий, що не міг говорити. Я сподівався — вона тримає в руці щось важке і вдарить мене по голові.
— Джен?
— Оллі?
Обоє ми говорили так тихо, що в голосі не чулося ніяких емоцій.
— Я забула ключа,— сказала Дженні.
Я стояв біля ґанку, боячись запитати, чи давно вона тут сидить, знаючи тільки одне: я її страшенно скривдив.
— Дженні, я так шкодую...
— Не треба! — перебила вона мене і тихо промовила: — Кохання — це коли ні про що не шкодуєш.
Я піднявся сходами і спинився біля неї.
— Я піду спати. Гаразд? — сказала вона.
— Гаразд.
Ми зайшли в помешкання. Роздягаючись, вона лагідно подивилася на мене.
— Я знаю, що кажу, Олівере.
На цьому все скінчилося.
14
Лист прийшов у липні.
З Кембріджа його переслали в Денніс-порт, отож звістка дійшла до мене з запізненням на один день. Я помчав у школу до Дженні, яка наглядала за дітьми, що грали, здається, в кікбол, і сказав їй, наслідуючи голос Богарта[17]:
— Ану за мною.
— Що таке?
— Ану за мною,— повторив я так владно й наполегливо, що вона пішла слідом за мною до берега.
— Що сталося, Олівере? Ради бога, скажи мені, що сталося.
Я прямував далі, до причалу, твердою ходою.
— Сідай у човен, Дженніфер,— звелів я, вказуючи рукою з листом, якого вона ще не побачила.
"Історія одного кохання" отзывы
Отзывы читателей о книге "Історія одного кохання". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Історія одного кохання" друзьям в соцсетях.