Матір вагітною була страшна, з неї можна було писати портрети Баби Яги й інших казкових чудовиськ. Вона ніколи особливо не стежила за собою, а зараз узагалі зробилася брудна й кругла, мов величезна надувна куля або гора. Я довго не могла зрозуміти, що з нею, і чомусь думала, що мати захворіла. Може, тому було особливо страшно, коли батько бив її у великий живіт і кричав: «Нагуляла, шалава! Не моє воно». Мати ж навіть не намагалася захищатись, тільки лаялася з якимось особливим натхненням.
Одного разу в школі хтось крикнув мені в спину: «Твоя мати байстря нагуляла! А ти така, як вона». Я ковтала гіркі сльози образи у своїй комірчині і все повторювала, що я не така, навіть до кінця не розуміючи, у чому звинувачують мою матір. Мені просто хотілося вірити, що я ніколи не буду на неї схожа.
– Чого плачеш, красунечко? Не слухай ти їх. Чорні думки бувають у чорних душею, а ти – чиста, тому не плач.
Я кивала головою й понад усе на світі хотіла вірити у свою чистоту.
Пам’ятаю, була глибока осінь, а в той день із самого ранку раптом пішов сніг. Для нього ще було зарано, але там, нагорі, хтось вирішив, що саме час. Дітвора радісно кружляла надворі, нагадуючи танець перших сніжинок, і навіть дорослі посміхалися. Це вже потім я зрозуміла, що зі сніжинками на землю спустився янгол, а тоді страшенно злякалась, думаючи, що моя мати помирає.
Коли повернулася зі школи, то вже на подвір’ї почула її крик. Так кричать радше поранені звірі, на людський він був зовсім не схожий. Я заклякла на місці й спочатку навіть боялася дихати. Думала, що батько вбиває матір і треба негайно когось покликати, от тільки кого? Обережно відчинивши двері, я зайшла навшпиньки до будинку й аж на кухні побачила матір, що качалася в калюжі з бруду та крові. Батька поруч не було. Я кинулася до неї, намагаючись заспокоїти, давала випити води, однак вона лише відмахувалась і кричала, що вб’є. Кого й за що, я так і не зрозуміла. Не знаю, скільки пройшло часу, доки в мене вже не лишилося сил слухати ці волання, і я кинулася бігти до будинку, що посміхався.
Тітка Люда зраділа, думаючи, що я прийшла за черговим пиріжком, але вже в наступну хвилину намагалася допитатись, що сталося. Я нічого не могла пояснити, бо слова стрибали й тікали кудись. Єдине, про що можна було здогадатись із моєї балаканини, – з матір’ю біда. Тітка Люда негайно викликала «швидку» й поспішила за мною. Коли ми забігли в дім, почули пронизливий плач. То плакало щось маленьке, синювато-рожеве на підлозі між ногами в матері.
– Господи, Світлано, ти народила!
Тітка кинулася до дитини, обережно взяла на руки й довго намагалася знайти бодай щось віддалено чисте, а потім зняла із себе фартух і загорнула малечу в нього. Мати лаялась, мовляв, чого ту тітку сюди занесло, просила випити. Приїхала «швидка», люди в білих халатах оглянули новонароджену, перев’язали та перерізали пуповину, а потім наказали п’яній матері збиратися до лікарні. На що вона скрутила величезну дулю й повідомила, що народила без них, то й далі обійдеться. Її ще деякий час переконували, а потім, упевнившись, що з дитиною все гаразд, махнули рукою.
– Ваше право, матусю, – бовкнув лікар і грізно грюкнув дверима.
Тітка Люда перехрестила дитину, пообіцяла принести пелюшок й одягу, що лишилися від сина, і піднесла те крихітне створіння до мене:
– Привітайся із сестричкою.
– Вона схожа на янгола.
– Це і є справжній маленький янгол.
Сестру назвали Світланою, уже точно не пам’ятаю, хто запропонував саме це ім’я, однак, здавалось, що його вигадали спеціально для неї. З її появою навіть у будинку стало світліше, правда, лише для мене, оскільки на батьків поява янгола ніяк не вплинула. Вони, як і раніше, напивалися із самого ранку, потім влаштовували театр, де йшла одна й та сама трагікомедія. Я знала її напам’ять до найменших дрібниць, проте не могла змінити бодай один акт.
Світлана була надзвичайно спокійним немовлям, плакала мало, а коли й кричала, то від голоду. Мати годувала груддю лише перший місяць і лише тоді, коли я підносила дитину. Парадоксально, але в дев’ятирічної дівчинки материнський інстинкт виявився сильнішим, аніж у тридцятирічної жінки. Матір безбожно пила, коли годувала, тому навіть не знаю, що для дитини було кращим – чи те молоко, чи голод. Вона слабенько набирала вагу і весь час жадібно хапала ротиком все, що опинялося поруч, потім починала плакати. Я міцно притискала до себе маленьке тільце й молилась. Не знаю кому. Мене переповнювало одне-єдине бажання – аби вона затихла, адже лише так тут можна було вціліти. Вона ж була ще надто маленька, щоб це зрозуміти самостійно, і пояснити їй цього я теж не могла. Тому й боялася вже за нас двох, за маленького янгола навіть більше.
Одного разу вночі вона почала кричати так голосно, що батько грюкнув кулаком об стіл і наказав матері заткнути пащу тому маленькому щеняті. Та п’яно сміялась, мовляв, само замовкне, а Світлана синіла від крику, і мої дитячі спроби заколихати маленьку вже не допомагали. Батько ще раз грюкнув кулаком, і в мені зародилася впевненість, що наступний удар опуститься вже на мого янгола. Я знала це так, як знають, що з хмар може вдарити блискавка, а сильний вітер здатен вирвати дерево з корінням, тому й не стала чекати удару. Схопивши свою хустку, щільніше вмотала в неї малу й вискочила в ніч, де навіть у лютий мороз було значно більше шансів вижити.
Ішов сніг. Його було так багато. Скрізь. Здалося, що небо зникло, земля – теж, залишилося щось суцільне – біле й холодне. Зуби цокотіли від холоду та страху, а Світланка хапала морозне повітря й швидко втрачала тепло. Її плач онімів. Мій малесенький янгол перелякано задихався в сніжній безмежності, а я голосила над ним крижаними слізьми. Якби можна було віддати тепло свого тіла дитині, я б, не вагаючись, перетворилася на крижинку. Аби тільки мій янгол вижив, аби… бо любила.
Не знаю, як мені вдалося знайти дорогу до будинку тітки Люди серед хуртовини. Напевно, коли не бачать очі, людину веде серце. Пам’ятаю, як шалено стукала у ворота й кричала – доки вистачило сил. Останнє, що майнуло перед очима, було світло ліхтаря, що розірвало снігове ніщо, а далі – нічого, пустка.
– Господи, це ж нелюди! Валентине Івановичу, треба щось робити, інакше вони цих дітей просто знищать.
– О, мамо! Лариса очі розплющила. Прокинулась? А ми лікаря викликали, він мене від ангіни лікував, сиропчик такий смачний наказав пити. Він тобі теж якийсь сиропчик пропише – і все минеться.
Я відкрила рот, щоб спитати, однак не змогла вимовити й звука, голос зник, майже як у казці про русалоньку. Тітка Люда, помітивши мій стурбований погляд, що блукав по кімнаті, здогадалась, що я шукаю сестру.
– Не хвилюйся, Світлана в сусідній кімнаті. Ми її обігріли, напоїли молоком, зараз вона спить.
Я спробувала підвестися з ліжка, щоб упевнитись, що це правда, однак майже одразу впала без сил. Тоді, для того, щоб я заспокоїлась, мені все-таки допомогли встати і, підтримуючи під руки, підвели до великого двоспального ліжка, де мій янгол здавався ще більш крихітним. У Світланки зарум’янилися щічки, а дихання стало спокійним та рівним. Дивлячись на неї, я була впевнена, що зараз їй сниться рай.
– Дуже красива дівчинка. Я ще не бачив таких.
Я з гордістю кивнула. Авжеж, це ж мій янгол.
Коли засинала, то чула, як він здивовано запитував невідомо в кого, як у пропитої алкоголічки могла народитися така дитина. Адже за всіма законами фізіології це мав би бути монстр. Уже у сні я стенула плечима. Дивак. Просто монстрів у моєму житті й так вистачає.
– Ларисо, я до сусідки, на замочини онучки. Ходім-но зі мною, Василівна зрадіє.
– Та ні, я краще вдома залишусь.
– Встигнеш насидітися, а дитині здоров’я-долі не побажати гріх. У таких речах не відмовляють.
Лариса ще хвилину вагалась, а потім кивнула:
– Умовили, тільки ненадовго.
– Одягайся тепліше й ходімо. Там вже, мабуть, зібралися всі односельці.
– Добрий вечір, Василівно. З поповненням, з онучкою, я ось дещо несу й гостю веду.
– Ой, як добре. Заходьте-заходьте, за стіл сідайте, бо ми вже святкувати почали. Наливай, Федоре, повнії чари, щоб усього в моєї онучечки вистачало.
Лариса дивилася на вже захмелілу компанію й не могла втримати посмішки. Червоні щоки, жарти, сміх, вогонь в очах. Уміють же все-таки в нас гуляти, святкувати вміють. Дід Федір зняв зі стіни акордеон, якимось дивом вцілілий раритет, здмухнув пилюку й по-молодецьки забігав загрубілими пальцями по клавішах. Інструмент зраділо відгукнувся, ожив, розійшовся. Прямо в сінях влаштували справжні танці, молодіжним диско й не снилось. Лариса дивилася на розпашілі обличчя стареньких і ловила себе на думці, що прожиті ними роки десь поділись, а попереду – ніби ціле життя, майже таке, як у тієї маленької дівчинки, що десь солодко сопе носиком уві сні. Марія Степанівна саме весело сміялась, відповідаючи на залицяння й підморгування дід-жокея з акордеоном, коли Лариса тихенько кивнула їй і вийшла з будинку.
Уже стемніло, тому вона одразу його не побачила, швидше відчула німу присутність у повітрі. Він усе-таки пішов. Перший сніг. Маленькі крижані зірки зривались із сонного неба й шепотіли біля самої землі свою зимову колискову. Лариса простягнула руки в темряву й підняла очі до неба – темного та німого. Могло навіть здатися, що його нема, однак сніг та його дихання говорили: воно все-таки там є.
Жінка видихнула й озирнулась. В освітленому вікні стрибали чорні тіні, а хтось зовсім поруч тихенько схлипував. Лариса прислухалась, обережно обійшла будинок і наштовхнулася на молоду жінку, що пошепки кликала смерть. Її плач зливався з веселим сміхом, що гупав з усіх вікон. Дивне поєднання, хоча… У житті так і буває. Хтось радіє народженню, а хтось чекає на смерть.
– З першим снігом вас.
Незнайомка злякано здригнулась і затихла.
– Не замерзли тут?
Жінка похапцем витерла сльози:
"Грішниця" отзывы
Отзывы читателей о книге "Грішниця". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Грішниця" друзьям в соцсетях.